Від медійної спільноти з доповіддю на слуханнях виступає головний редактор «Детектор медіа» Наталія Лигачова, а також інші відомі журналісти, представники впливових медійних громадських організацій, керівники та викладачі журналістських вузів.

«ТК» публікує тези виступу Наталії Лигачової, сподіваючись, що з приводу зазначених тем на сторінках сайту висловляться і наші колеги.

Доповідь розроблена на основі пропозицій робочої групи з представників медійних громадських організацій, відомих журналістів, у яку увійшли Сергій Гузь, Валерій Іванов, Костянтин Квурт, Дмитро Крикун, Тетяна Лебедєва, Наталія Лигачова, Єгор Соболєв, Андрій Шевченко.

Шановний пане Президент! Шановні панове! Мені приємно виступати тут як представнику тих, умови роботи кого нова влада наводить як приклад власних досягнень: журналістів, вільних від цензури. Дійсно, свобода слова, про яку протягом десятиріччя панування режиму Кучми українські журналісти могли тільки мріяти, стала сьогодні реальністю.

Але, на жаль, на цій констатації я і маю завершити перелік досягнень нової влади у стосунках із ЗМІ. Далі – про проблемні моменти. Найголовніший з них: не втручаючись у діяльність мас-медіа, не використовуючи для цього державні інституції на кшталт Нацради, що належним чином оцінено громадськістю, водночас нова влада не зробила нічого, аби докорінно ліквідувати навіть саму можливість повернення до цензури, аби поставити їй надійні бар’єри.

На жаль, не відбулося докорінної зміни ставлення політикуму до громадянського суспільства. Нова влада, як і стара, не сприймає громадянське суспільство як рівноправного партнера, що має впливати на прийняття рішень в державі не менш ефективно, ніж і владні інституції. Сказане, відповідно, стосується і мас-медіа - як виразників інтересів громадянського суспільства. Нова влада, як і стара, дуже часто сприймає ЗМІ як інструмент спецоперацій, піару чи контрпіару. І для нової влади ЗМІ – це сфера медіа-обслуговування інтересів або неї самої, або її ворогів чи конкурентів. Звідси – і поділ преси: на «гарну» – «свою», і на погану – тобто, «чужу». І сприйняття будь-якої критики від медіа – як замовлення ворогів чи конкурентів влади, а не вияву контролюючих функцій медіа в інтересах суспільства.

Прикладів такого ставлення нової влади до ЗМІ я можу навести чимало. Починаючи від абсолютно непрозорих, публічно немотивованих призначень у сфері медіа, наприклад, членів Нацради з питань ТБ та РМ, голови НТКУ - до прийняття Верховною Радою і підписання Президентом драконівського для ЗМІ Закону про вибори, який потім під тиском громадськості довелося у пожежному порядку змінювати. Вже не кажучи про відсутність реальних дій нової влади щодо роздержавлення ЗМІ, створення суспільного мовлення, прийняття законодавчих змін для забезпечення реальної прозорості медіа власності, легалізації зарплат працівників ЗМІ і так далі.

Помаранчева влада так і не змогла не тільки вирішити питання зі звільненням голови Держкомтелерадіо Івана Чижа, який під час режиму Кучми був надійним державним «дахом» для системи «темніковської» цензури. Не зроблено і кроків до радикальної зміни статусу цього органу – який насправді є анахронізмом радянської системи «засобів масової інформації та пропаганди».

Окрема тема – те, що виявились неготовими до багатьох викликів свободи слова і самі журналісти. Справді, десятиріччя несвободи відбилися і на їхній професійності, і на їхньому розумінні суспільної місії. Стало фактом, що зараз багато хто з журналістів підміняє свободу слова свободою піару політиків, не допомагаючи суспільству зрозуміти реальну ціну політичних заяв, не виявляючи різницю між справжніми інформаційними приводами та інспірованими. Але мій виступ – в першу чергу, мессидж для влади, і лише вдруге – до журналістів.

Тож які першочергові кроки мають зробити влада та медіа-спільнота для подолання вказаних та багатьох інших проблем в інформаційному просторі держави?

Найголовніше! Влада якнайскоріше, якнайшвидше, бо насправді - вже сьогодні на вчора – має визначитись із ЗАСОБАМИ ДІАЛОГУ з медіа спільнотою. Діалогу не парадного, а робочого, постійного, СИСТЕМНОГО.

Але, на жаль, на сьогодні так і не визначено механізмів роботи влади з медіа спільнотою. Влада, зазвичай, сама призначає у локальні «робочі групи» тих представників громадськості, з якими вона воліє мати справу, і зазвичай використовує громадськість лише для освячення власних рішень – а не для справді їх спільного пошуку, що передбачає і певні компроміси з обох боків. Про що свідчить задеклароване бажання влади мати діалог з медіа спільнотою – і повна відсутність реальних дій щодо цього? Не хотілося б думати, що про бажання влади одноосібно, в закритому режимі, через менеджерів і редакторів ЗМІ «рулити» ними. Хоча це все частіше спадає на думку – з урахуванням виборчої кампанії, що вже, фактично, почалася.

Майже півроку говорилося про створення при Президенті Ради по інформаційному простору, але вона так і не була затверджена. Зараз пропонується створити Стратегічну раду з розвитку державної політики, яка буде працювати через Національні комісії з конкретних проблем. Що ж, хай це буде інформаційна Рада при Президенті, або Національна комісія з проблем медіа у складі Стратегічної ради. Справа не у статусах, а у дієвості та ефективності. З огляду ж саме на ефективність – головне – щоб без «віз» громадських органів, без ГРОМАДСЬКИХ ЕКСПЕРТИЗ, АУДИТІВне приймалося жодне рішення Президента, Секретаріату, Кабміну у сфері медіапростору. Так само – без «візи» Громадської ради, яка існує при профільному комітеті з питань свободи слова та інформації ВР – не має виноситися на голосування парламенту жодний законопроект, в якому йдеться про діяльність медіа. Водночас, всі ініціативи медіа громадськості мають знаходити позитивний відгук як виконавчої, так і законодавчої гілок влади. Ми підтримуємо і ідею щодо аналітичних «Національних доповідей» - які у сфері медіа громадські організації, на нашу думку, мають готувати для Президента не менше, ніж два рази на рік – адже ситуація в інформаційному просторі у період переходу від авторитаризму до демократії дуже швидко змінюється.

Які, на наш погляд, є сьогодні питання, що потребують якнайскоріших обговорень представниками влади та громадськості для прийняття спільних рішень? Перше – це суспільне мовлення та роздержавлення ЗМІ. Влада має погодитись на суспільний контроль над управлінням, фінансуванням та редакційною політикою УТ-1 та УР-1, виключно на базі яких мають бути створені громадські мовники. Влада має проявити політичну волю для відмови від контролю над медіа в країні. Створення суспільного мовлення та роздержавлення ЗМІ стануть головною перешкодою цензурі, в тому числі – і у приватних ЗМІ. Цензура, як відомо, ефективна, коли тотальна. Згадайте роль маленького 5 каналу у 2004 році. Вільний Перший канал, що охоплює майже всю телеаудиторію країни – сам по собі чудовий засіб від цензури. Принагідно зауважу: всі, навіть найменші, кадрові перестановки у новинних службах країни - державних чи приватних, зміни редакційної політики пильно і ретельно відстежуються громадськістю. Тож будь-які – навіть невеличкі спроби цензури – будуть негайно і жорстко оприлюднені.

Необхідно довести до логічного результату зміни у законодавстві щодо суспільного мовлення. Сьогодні відбудеться круглий стіл, який має зібрати всіх зацікавлених сторін – сподіваюсь, на ньому будуть знайдені компроміси щодо принципів формування Наглядової ради суспільних мовників та строків впровадження суспільного мовлення в життя. І закон про суспільне мовлення буде, нарешті, прийнятий вже на цій сесії ВР. Далі треба негайно реанімувати діяльність робочої групи при Секретаріаті Президента, під контролем якої мають бути розроблені нормативні документи, а також бізнес-план створення СМ. Можливо, громадськість, у свою чергу, створить нову ініціативу, яка продовжить справу Коаліції «Суспільне мовлення» на новому етапі роботи над проектом громадських телебачення та радіомовлення.

Друге – редакційна політика ЗМІ. Під час помаранчевої революції робоча група, яка тоді працювала при тодішньому заступнику голови ВР Олександрові Зінченко, напрацювала навіть проект закону щодо обов’язковості для ЗМІ всіх форм власності мати публічно задекларовані документи щодо принципів редакційної політики. Але, на жаль, коли ці політики прийшли до влади – бажання поділитися контролем над ЗМІ з журналістами та громадою в них зникло! Ця ситуація потребує негайного виправлення.

Мають бути розроблені та прийняті зміни до закону про інформацію та профільних законів, які б зобов’язали власників ЗМІ будь-якої форми власності до ОБОВ’ЯЗКОВОГО підписання з редакційними колективами ПРИНЦИПІВ РЕДАКЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ та обов’язкового ОПРИЛЮДНЕННЯ цього документу. Про необхідність цього дуже красномовно свідчать і ті процеси, що зараз відбуваються на центральних телеканалах – «Інтері», у медіа холдингу Віктора Пінчука, де на зміну політичній цензурі, не виключено, приходить цензура комерційна, або політично-комерційна. Причому закон повинен встановити базові пункти для усіх ЗМІ – окрім партійних - про невтручання власників у редакційний процес, про представлення усіх значущих точок зору, про подання усіх важливих новин. Закон має також закріпити на законодавчому рівні право журналіста на звільнення у випадку зміни власника ЗМІ або зміни редакційної політики ЗМІ з встановленим розміром компенсації. Це теж профілактика цензури.

Третє – прозорість медіа власності. Слід:

-законодавчо закріпити обов’язок друкованих та електронних ЗМІ надавати інформацію про власників ЗМІ та осіб, які можуть впливати на діяльність ЗМІ, під час державної реєстрації або подання документів для отримання ліцензії на мовлення.

-закріпити обов’язок оприлюднювати цю інформацію та/або будь-які зміни не рідше одного разу на рік та обов’язково перед початком виборчого процесу.

-встановити юридичну відповідальність ЗМІ за неоприлюднення інформації про власників ЗМІ та осіб, які можуть впливати на діяльність ЗМІ, або за оприлюднення неправдивих відомостей про власників ЗМІ або осіб, які можуть впливати на діяльність ЗМІ.

-створити єдиний державний реєстр власників ЗМІ.

-закріпити на законодавчому рівні заходи щодо запобігання монопольній концентрації медіа, в тому числі - прихованій.

Четверте – права журналістів. Слід: -розробити концепцію реформування системи оподаткування фонду оплати праці, що сприятиме легалізації заробітної плати журналістів.

-встановити рівні соціальні гарантії, зокрема пенсійні, для всіх журналістів суспільно-політичних видань, незалежно від форми власності, з урахуванням специфіки журналістської діяльності, застосувавши норми, методику та порядок нарахування пенсій державним службовцям.

Наступний блок - професійна журналістська освіта. Держава має виступити замовником освітніх журналістських програм, які б надавали студентам профільних вузів усіх форм власності розуміння власної місії у якості сторожових псів демократії. Ці програми мають навчити студентів високим стандартам професії саме журналістів, а не пропагандистів чи виконувачів чиїхось замовлень. Можливо, доцільно запровадження, скажімо, на другому курсі журналістських факультетів обов’язкового курсу з умовною назвою «Вплив цензури на журналістику та досвід боротьби з нею в Україні». Також необхідно створити умови для системного і, головне, сучасного підвищення кваліфікації та перепідготовки журналістів ЗМІ державної та комунальної форми власності.

Шоста пропозиція – щодо відкритості та прозорості влади. Слід у закон про інформацію внести положення про обов’язковість реагування на критику у ЗМІ всіх рівнів державних органів та державних службовців.

І, нарешті, сьоме – інформаційна політика держави. Держава не має втручатися у діяльність медіа. Але вона повинна мати власну - прозору, публічну та системну – інформаційну політику по головним проблемам розвитку країни. Цю політику держава поки що, на жаль, так і не розробила. Базовими принципами цієї політики мають бути демократія та суспільні цінності. А впроваджувати її держава має прозоро і системно – через відкриті державні замовлення для ЗМІ всіх форм власності, які технічно будуть реалізовуватися через тендери та конкурси.

Вступ України до НАТО та ЄС, рівність всіх форм власності, створення суспільного мовлення тощо – просвітницькі матеріали, дискусії на ці теми держава має впроваджувати у суспільство за власний кошт. Якщо, звичайно, держава хоче досягти розуміння населенням всіх плюсів та мінусів цих важливих для України проблем, для дійсно свідомого вибору людьми їх громадянської позиції.

Про те, до чого приводить відсутність такої державної інформаційної політики, яскраво свідчить один з останніх прикладів: з одного боку, тиждень тому Президент видав указ про обов’язкове декларування не тільки доходів, але й видатків дерслужбовців. Цей указ, до речі, став темою і радіозвернення Президента до громади. З іншого боку, в цей же час Мінфін, керівник якого затверджений указом Президента, затвердив документ щодо зведеної декларації майна та доходів кандидатів в депутати, де про декларування видатків немає жодного слова! Це негативний приклад відсутності державної інформаційної політики. Негативний не тільки з точки зору координації дій, того, що права рука не знає, що робить ліва. А і з точки зору довіри громадян до заяв нової влади, які, на жаль, дуже часто не підкріплюються справами! Власне, для того, аби і словом, і ділом – разом, ефективно та впливово – і могли діяти нова українська влада та нові українські медіа – і має розпочатися, нарешті, наш системний діалог.

Робоча група: Наталія Лигачова, голова правління ГО «Детектор медіа»;

Сергій Гузь, голова Незалежної медіа профспілки України; Валерій Іванов, президент Академії української преси;

Костянтин Квурт, виконавчий директор МГО «Інтерньюз-Україна»;

Дмитро Крикун, директор з розвитку МГО «Інтерньюз-Україна»; Тетяна Лебедєва, голова правління Незалежної Асоціації мовників України;

Єгор Соболєв, телеведучий, 5 канал;

Андрій Шевченко, екс-віце-президент НТКУ;

«Детектор медіа»

Перші Президентські слухання "Виклики, породжені свободою", проходять за сприяння Міжнародного фонду "Відродження" та ПРООН

Читайте також:

Розпочалися Перші Президентські Слухання під назвою «Виклики, породжені свободою»

28 листопада відбудуться перші Президентські слухання "Виклики, породжені свободою" (анонс+програма)