Здається, саме у ці листопадові дні, через рік після початку Помаранчевої революції, настав час остаточного її усвідомлення, остаточного підведення підсумків і остаточної відповіді самим собі: а що ж тоді, власне кажучи, відбулося? Очевидно, своєрідною спробою цього осмислення й став показ серії фільмів про Помаранчеву революцію (переважна більшість їх були або будуть показані на українських телеканалах – „Ера”, 5 канал, „1+1”), що відбувся 21 та 22 листопада в Українському домі у рамках медійного фестивалю „Рік свободи”.

Фільми були різні. І в розумінні виробництва – як українські, так і неукраїнські, і в розумінні тематики та підходу творців стрічок до того, що вони роблять. Склалося таке враження, ніби автори проектів намагалися зробити принципово різні стрічки, щоби показати революцію якомога багатограннішою й розмаїтішою. На жаль, не склалося враження, що їм це вдалося.

Я щойно говорила про різні підходи до начебто одного й того самого явища. Справді, вони такими й були. В українських фільмах виразно помітні постаті їхніх авторів. А також – нікому не потрібний пафос, що був присутній, здається, навіть там, де його свідомо намагалися уникнути – як, наприклад, у фільмі „В гостях в одного з українців” (в кого б то ви думали? Аякже - у Президента) – найбільш урочистого й невиправдано пієтетного, як на мене. Автори підкреслюють, що він один з нас. Ця схожість проявляється в тому, що він так само, як пересічний татко, дітей годує, казочки їм читає, вчить молитвам і любити Україну (захоплене зітхання серед частини жіноцтва – ах, мовляв, який чоловік, який батько!.. Потрібний ефект, здається, досягнутий). Не сперечатимуся, заняття корисні, але... спадає на думку, що це, вкупі з двома вже дорослими свідомими українцями-старшими дітьми – чи не єдина добра справа, зроблена ним для України, особливо в світлі того, що... ну, гаразд, я зараз не про це. Зрештою, Віктор Ющенко був і залишиться назавжди символом Помаранчевої революції, що саме по собі варте, як мінімум, великої поваги. Це об’єктивна реальність, від якої нікуди не подінешся. Але революція – це не лише його постать. Кажу це не як сторонній спостерігач, а як минулорічна жителька Майдану, яка (фе, егоїстка) виборювала там передовсім право на свою власну особистість. Всі інші там теж були такі. І саме їм, на мою думку, слід завдячувати 90 відсотками всієї революції взагалі...

Здається, Ольга Герасим’юк та її колеги при створенні стрічки „Я хочу сказати... дякую” керувалися такими самими чи, принаймні, дуже схожими міркуваннями. В будь-якому випадку цей фільм разюче відрізняється від інших, хоча притаманні пані Герасим’юк викривально-співчутливо-ахові інтонації помітні й тут. Але – що дивно – жодних проекцій на владу (попередню чи потенційну) і враження, що це дійсно робилося про людей і для людей (сподіваюсь, не лише моє й не лише враження). Плюс прагнення якнайбільшої об’єктивності: відображення позицій як однієї, так і іншої сторін і (кніксен у бік „пролетарського Донбасу”) визнання існування „хороших донецьких” із ґрунтовним їх вислуховуванням. Але, якщо відкинути нікому не потрібний скепсис, – ця стрічка – єдиний, як на мене, погляд на революцію зсередини, де люди лишаються самі собою (в сенсі - людьми) й передовсім – живуть. І кожен робить свою справу або те, що він вважає своєю справою: вчителька географії з сумнозвісного міста Тараща, яка щодня готує їжу в наметовому містечку, а поза тим – розмірковує, що тему „Україна” дітям на уроках у подальшому доведеться викладати не так, як раніше; начальник „Нічної варти” – беззбройний бізнесмен, якого, щоправда, побоюються всі, хто хоч раз із ним перетинався; малий хлопчак, що приїхав до Києва з батьком і загубився в перший же день, але не пропав... І вийшла Україна – єдина, згуртована й неймовірно красива. По суті, такою вона під час революції й була, якщо забути тих, що вони „помаранчевим” активно суперечили. І деякі з них, до речі, абсолютно свідомо і впевнено.

Люди, які зробили фільм „People From the Maydan”, не забули. І видали на-гора стрічку з принципово відмінним способом подачі матеріалу – без жодних коментарів, а, отже, й без зайвого „гламуру”. За великим рахунком, по-іншому в них би й не вийшло. Проте основна їхня заслуга не в цьому, а в наданні слова всім порівну – шахтарям і гуцульським селянам, киянам і донеччанам – як до революції, так і під час неї й після неї. Висновок був невтішний (почасти його формулювали й самі герої стрічки) – Україна не знає себе саму. Навіть зараз, далеко після минулорічних подій. І, за великим рахунком, не дуже-то й прагне дізнатися. А ще – Помаранчева революція – це лише частина людського життя, й замикати його на ній не варто (цікаво, чому на це ми не змогли натякнути самі собі? Цікаво, а, водночас, прикро.) Може, варто й прислухатися до думок „зі сторони”, які, якщо копнути глибше, виявляться-таки нашими власними?

Не обійшлося й без ґендерних аспектів питання (фільм Наталки Федоренко, „Жінки революції”, ТРК „Ера”). Знову пафос, знову нікому не потрібний. В кадрі – лише „показні” дами – Оксана Білозір, Катерина Чумаченко-Ющенко, Лідія Григорович, Валентина Семенюк (вона, до речі, час від часу починала говорити колоритним суржиком, що примушувало замислитися – це ж як треба не поважати своїх співвітчизників, аби радісно цвісти від думки, що таким чином ти до них наближаєшся?). З історичною, щоправда, ремінісценцією (деякі з них „засвітилися” ще 2000-го й 2002-го років). Але всі натхненно розповідають, як шикарно вони прислужилися Україні. За принципом „хвали мене, моя губонько!”. І жоднісінької тобі наметової куховарки, медсестри чи просто звичайної дівчини або жінки, яка, скажімо, жила в наметі чи самовіддано вистояла весь Помаранчевий період на Майдані з рідкими перервами на сон (про це значно цікавіше було б дивитися й слухати). Це якщо не враховувати не так широко знану Наталю Конончук, яка єдина (!) з героїнь фільму сказала, що революція – справа рук кожної окремої людини, яка до неї долучилася. Здається, без коментарів...

Такого кіно не буває без постаті Юлії Тимошенко. Тож без неї й не обійшлося. Щойно леді Ю з’явилася в кадрі, фільм урвався. Відновився потім, після показу „Я хочу сказати... дякую” Ольги Герасим’юк. Серед глядачів прошелестіло легеньке хихотіння, яке невдовзі змінилося на мимовільну думку (не знаю, в кого як, у мене - точно) "чи це символічно?", яка, своєю чергою, поступилася місцем відповіді: напевно, таки ні... Екс-прем’єрка, я в цьому глибоко переконана, єдина з українських політичних діячок, яка має безсумнівне право на місце в цьому фільмі, решту мали б скласти абсолютно інші люди, про яких уже йшлося абзацом вище...

Звернув на себе увагу й Володимир Ар’єв. Він презентував в Українському домі перші 15 хвилин свого нового фільму „День сьомий”, презентація якого відбудеться сьогодні, 23 листопада, в кінотеатрі „Україна”, до речі, єдиному кінотеатрі Києва, який під час революції не надав притулку жителям Майдану, окрім, звичайно, кінотеатру „Зоряний”, де на той час розміщувався штаб Віктора Януковича. Про сам фільм „ТК” планує розповісти окремо після його прем’єри.

Що ближче до кінця заходу, то більше ставало зрозуміло, що Помаранчева революція – штука ще й досі незрозуміла. Та й навряд чи вона колись буде зрозуміла до кінця. Але якщо вже телевізійники заповзялися в цьому допомагати людям, слід би їм, на мою думку, поглянути на неї ще раз – з іншої точки зору. Не своєї й не політиків, а тих, хто революцію по-справжньому спричинив і провадив. Тих, число яких на Майдані минулого року сягало мільйона. Глядачам так буде набагато цікавіше. А отже, й корисніше.

Анна Вовченко, для „Детектор медіа”

Читайте також:

Говорить і показує Помаранчеве свято

„Рік свободи” у форматі документального кіно

Володимир Ар'єв: “Я щасливий, що Помаранчева революція припала на моє життя”

Очередная помаранчевая сага будет о любви

Запитання „Детектор медіа”: Які ваші враження від телекартинки Дня свободи? Чи вдалося телеканалам адекватно відобразити і емоції, і події, і політичну суть того, що відбувалося в країні протягом "помаранчевого марафону" 19-22 листопада?

Річниця Помаранчевої революції очима телевізійників(оновлено)

Революція помаранчева чи радянська?

Переведіть мене через Майдан

Луканово посміхаючись Як Ющенко і Тимошенко спаплюжили мій виступ на телебаченні

Закордонна преса про річницю Помаранчевої революції

Річниця революції на телебаченні: фанфари й мовчанка