У суботу на каналі “1+1” відбулася прем’єра нового документального фільму Сергія Долбілова “Віталій Кличко. Час і місце”, присвяченого, як вже можна здогадатися, Віталію Кличку. Картина розповідає про останні півтора року його життя. Нещодавню історію, поцяцьковану трансляціями боксерських поєдинків, інформаційними сюжетами в новинах спорту, різноманітними політологічними соцопитуваннями та інтерв’ю.

Чому саме півтора року? Інакше і не може бути. Докладний життєпис братів Кличків “Брати до крові”, створений також зусиллями Сергія Долбілова, не так давно “1+1” ретранслювало у уїк-ендівські вечори. Ніби нагадуючи глядачеві про непересічних особистостей, що й так по кілька разів на день мигтять в телевізійних рекламних роликах, пропонуючи роботу обдарованій молоді. „Брати по крові” не охоплюють останніх півтора року життя відомих боксерів. Отже, дати розлогу хроніку останніх подій і намагавася у своєму черговому фільмі Сергій Долбілов. Його принцип – відштовхнутися від однієї рубіжної події (початок), щоб одним стрибком перекинутися до іншої (кінець) і проспівати оду таланту. Для того, щоб серіал рухав далі, потрібні впевнені рухи братів Кличко на рингу. Інакше він просто буде нецікавим скалком реаліті-шоу чи невеселою піар-кампанією. Ані Долбілову, ані Кличкам цього непотрібно.

Фільм “Віталій Кличко. Час і місце” зберігає характерні для всієї братерсько-кривавої саги риси. Сумовито-лірична інтонація (тепер українською, у викладі Анатолія Борсюка), різноплановість особистісних характеристик (соціальна, політична, спортивна, наукова, сімейна) та ексклюзивне відео (від Тайсона у парку Слави - до Кличка на пляжі Беверлі-Хілз) роблять з картини середньовічний спів героя на ймення Віталій Кличко. “Він – ідеальне підтвердження тези про те, що в здоровому тілі - здоровий дух. Він різнобічна людина, з ним дуже цікаво. Це одна з найбільш блискучих кар’єр, які я знаю”, – каже у передмові фільму губернатор Каліфорнії Арнольд Шварценеггер, задаючи вектор розвитку інтриги: особистість у боксі, особистість у житті.

Драматургія стрічки – черга старанно, із філігранною майстерністю вибудованих асоціацій. Її можна порівняти з колонною доміно, організованою для отримання прописки в книзі рекордів Гінеса, яка невблаганно викладається в узори лиш від того, що була порушена рівновага однієї деталі. Історія “Часу і місця” захоплює глядача, який спостерігає за тим, як порушена висловом Арнольда Шварценеггера рівновага вибухає калейдоскопом подій. Режисер Сергій Долбілов майстерно використовує відведені йому півгодини, затягуючи в гравітаційне поле фільму безліч фактів. Тенденційних, звісна річ. Тих, які пояснюють проартикульований у перших же словах висновок. Але, хіба в житті немає місця тенденціям?

Факти скроєні між собою за допомогою слів-маркерів, показують глибинну взаємовизначеність подій. Ось Кличко проводить екскурсію Києвом для Майка Тайсона – а ось Майк Тайсон приходить на прес-конференцію Кличка два роки тому – а ось інша прес-конференція, рік тому, акурат під час подій помаранчевого Майдану, на яку всі чекають Віталія, а він не йде, бо дивиться новини із Києва – а ось розповідь про те, як Кличко підтримав Майдан: помаранчева хустина на трусах під час поєдинку захисту титулу – а ось як Майдан підтримував його 1999 року, коли він бився за свій перший титул…

Голос за кадром чітко вказує на громадянську позицію боксера. “Тоді про підтримку одного з кандидатів заявляли всі відомі українські спортсмени, і лише поодинокі особистості віддали свій голос опозиціонерам. Ті, що були вже самодостатніми і залишилися б такими, незалежно від того, хто прийде до влади. Ті, хто владі не був нічого винний і нічого особисто для себе не планував від неї для собі дістати…” Чи мається під “несамодостатнім” і “плануючим дістати від влади” Андрій Шевченко, який підтримував Януковича (“одного з кандидатів”) безпосередньо в ефірі “1+1”? Звісно, лірико-документальний фільм про Кличка – не місце ставити такі запитання. Адже “Кличко особливий спортсмен: особисто знайомий з найвидатнішими світовими політиками, знімався в одному фільмі з голлівудськими зірками, фінансував реставрацію Михайлівського собору і постійно бере участь у благодійних аукціонах, спеціальний посол ЮНЕСКО, автор наукових праць і співавтор бестселлера. Цей перелік є ще чим продовжити”.

Зокрема ось цим. Він добрий сім’янин (відео, як він їздить на велосипеді із сином, слухає, як той читає на пам’ять віршик Пушкіна, з любов’ю розповідає про нього в інтерв’ю). Популярна непересічна особистість (отримує приз у Берліні, отримує приз у Москві, де “конкурентами Віталія були семеро місцевих (!) спортсменів”). До того ж він ощадливий – в Бевелі-Гілз будинок лише орендує, бо хоче жити в Україні (характеристика – патріот). Врешті-решт, він просто прекрасний міцний тридцятирічний здоровило із широкою, лагідною посмішкою. Їдучи Києвом на авто, він стиха каже невидимому співбесіднику, який тримає камеру: “Слушай, класс, давно такого сентября не было” – і це найкраща фраза з усього фільму.

Переді мною лежить програма передач, видрукована десять днів тому. В ній записано, що в неділю Віталій Кличко має битися із Хасимом Рахманом. Захищати свій титул чемпіона. На початку минулого тижня Віталій Кличко повідомив, що завершує кар’єру спортсмена через травму. Історія знаменитого боксера тепер буде позбавлена боксу. Про рішення Кличка йдеться у післямові фільму. Вона перекидає догори дригом усі оцінки і враження, що їх викликає картина. Знання фіналу, якого немає у авторів, породжує зовсім інше сприйняття стрічки. Їм пробачаєш і довгі переходи від одного епізоду до іншого за допомогою агресивного відео (сателітне спостереження), і “гамузність” оцінок, що виходить за межі конкретного факту у поле небезпечного узагальнення, і характеристику Кличка як “кандидата філософських наук” (даруйте, в Інституті фізкультури?), і традиційну іронічну хамовитість в описі іноземних боксерів (Кріса Бірда, Ленокса Льюїса), і “ідеалізацію” героя (ані слова про допінг, що не дозволив взяти участь в Олімпіаді, ані слова про політичну кар’єру, про яку вже торочать російські РТР та НТВ), і сором’язливу відмову від нагадування про давню мрію братів: бути чемпіонами світу в двох різних категоріях одночасно… Все це видається дрібним і неважливим.

Вартує оперативність і неприхований, щирий жаль з того, що блискуча кар’єра завершується так по-життєвому абсурдно. Справжня, відкрита, людська емоція, яку викликає спортсмен у авторів фільму. Хай сюжет і готувався як промо до чергового тріумфу, зміна полярності не зашкодила йому. Скоріше навпаки, лиш підкреслила позитивні сторони. Вражає.