У дні моєї юності в пропагандистських статтях про звірячу сутність капіталізму було поширене словосполучення: «тваринний антикомунізм». І ще: «зоологічний антикомунізм». Не чекав ще колись їх почути поза іронічним контекстом, із вуст поважної людини. Аж ось не де-небудь, а на «Детектор медіа» читаю буквально таке:

Дивакувате вітчизняне телебачення (...) поволі стає просто тваринно антикомуністичним. (...) I сліду не лишається від толерантності, терпимості, різноголосності позицій та взагалі об’єктивності, які деінде все ж мають місце сіренькими телевізійними буднями. 7 листопада ввечері аж стало незручно за країну, її суперечливу історію та особливо за її людей. І за телевізійників. (...) Досить прямолінійне, недолуге та залізобетонне формулювання в інтерактивному опитуванні на 5 каналі: «Що для вас 7 листопада: свято, траур чи історія?» - це просто банальна, легенька та погано прихована телепровокація, але аж ніяк не спроба бути об’єктивними чи, принаймні, чесними до значної частини телеглядачів. (виділено мною — Ю.М.)

Читаю й очам своїм не вірю. Аби уникнути звинувачень у пересмикуванні, маніпулюванні, відсилаю цікавих до повного тексту. Виявляється, згадуючи гріхи комуністичної теорії чи практики, я зазіхатиму на поліфонію думок у суспільстві, атмосферу толерантності тощо. Заперечую! Не має права на рівноправну присутність в усьому спектрі політичних думок ідеологія, яка коштувала моїй країні не знати скільки мільйонів мертвих і ненароджених земляків моїх, не кажучи вже про скалічені долі й спотворені душі тих, що випадково залишилися живими. Я не закликаю до полювання на відьом, до люстрації, заборони на професію, і т.ін. Я лише вимагаю називати кішку кішкою й, гадаю, маю для цього всі підстави, підтверджені досвідом кількох поколінь українців.

Мабуть, не варто проводити лікнеп для пана Килинича, я для цього його надто поважаю. Але, можливо, заняття політологією сприяють певною мірою специфічному погляду на соціальні феномени, коли всі вони здаються об’єктами, однаково гідними уваги дослідника. Я, грішна людина, виходжу не з теоретичних, а суто практичних міркувань, які диктують мені висновок, що комуністи, принаймні, в їх радянській версії (а інших я не зустрічав) небезпечні для суспільного здоров’я. Я також дотримуюся думки, що моральний релятивізм — річ неприпустима й ніяк себе не виправдовує ні в короткостроковому, ні, тим більше, в довгостроковому плані. Так от, комунізм — це зло, і зло безперечне, хай які окремі світлі моменти можуть бути із ним для когось пов’язані.

Мені здається, ще можна було вибачити комуністичні переконання, коли держава підтримувала критичний мінімум достовірної інформації щодо історії та сучасності, коли все населення так чи так перебувало під впливом всюдисущої пропаганди, коли комунізм сприймався як сума неминучих ексцесів та безперечних досягнень... Але тепер, коли до послуг кожного бажаючого шафи, бібліотеки відповідної літератури, не кажучи вже про пресу, телебачення, а також розповіді очевидців, за які в попередні часи можна було серйозно постраждати; тепер, коли навіть теоретично не можна припустити, що хтось не знає про всі злочини минулого режиму та його «аванґарду», залишатися комуністом означає демонструвати певну емоційну та моральну недорозвиненість. Комуністів, особливо літніх, можна жаліти, їм можна (а, можливо, й треба) співчувати. Але рахуватися з їхніми переконаннями — даруйте, це ексцентрична поведінка й неприпустимі розкоші. Хоча б тому, що комуністи чудово довели, наскільки вони самі здатні рахуватися з чужою думкою.

Нарешті, зовсім невдалою виглядає паралель п. Килинича з Францією, де їхні парламентарі, мовляв, ніколи не скасують святкування Великої французької революції. Чи мушу я пояснювати, що 14 липня єднає всіх французів (окрім, хіба що, неповнолітніх мешканців Сен-Дені), а 7 листопада роз’єднує українців? Чи мушу я нагадувати, що святкування річниці взяття Бастилії не означає появу тисяч пам’ятників Дантону, Марату та Робесп’єру (принаймні, в Парижі немає жодного!!!), що в Сенаті та Національній асамблеї немає якобінської фракції, а молоді якобінці не влаштовують демонстрацій біля Єлисейського палацу? І, головне, що давно померли діти й онуки жертв ґільйотини на площі Конкорд?

Повторюю, можливо, й не варто вживати адміністративних заходів проти комунізму та комуністів, але моральний опір у будь-якому разі повинен стати обов’язком кожного інтелектуала, а прояви цієї ідеології мають вважатися безумовно непристойними. Тоді й тільки тоді ми будемо ґарантовані від того, що невинне хуліганство юних пустунів та марґіналів похилого віку матиме наслідки у вигляді серйозніших проявів розбрату.

Юрій Макаров, журналіст, для "Детектор медіа"

Читайте також:

Святковий безперспективняк

Червоне – це журба