Новини – жанр лаконічний. Філософування на кшталт “з одного боку, так, але з іншого боку – наче й ні...” тут не проходить. Як не проходить і “розмазаний” стиль повідомлення, де важко відрізнити так званий бекґраунд події від опису самої події чи чиєїсь її оцінки. Сказане водночас означає, що репортери, і редактори новин мають добиватися не тільки лаконічності, а і точності. Адже в новинах немає другорядних дрібниць: аудиторія сприймає і запам'ятовує кожне повідомлення як цілісний блок, і досить наявності у ньому дрібної неточності, щоб все повідомлення було розцінене як неточне, а, цілком можливо, негативну оцінку одержала вся діяльність інформаційників.

Подивимося під цим оглядом на те, як 4-го листопада “канал чесних новин”, себто 5-й, у випусках новин розповідав про те, що в Росії вперше відзначають День народної єдності. Цей День замістив у якості “червоної” дати календаря 7-е листопада. Після того, як був названий сам факт святкування, журналіст дав таку інформацію про історичне підґрунтя цієї дати: “Четвертого листопада у тисяча шістсот дванадцятому році бійці народного ополчення під керівництвом Кузьми Мініна та Дмитрія Пожарського штурмувала Москву, яка до цього часу перебувала у руках польських та українських вояків”. Ну, а далі оповідалося про те, що самі росіяни мало що знають про нове свято.

Остання обставина, можливо, дещо пом'якшує провину “каналу чесних новин”, бо ж коли абсолютна більшість росіян нічого чіткого не може сказати про нове державне свято, то й українцям дозволено про нього не знати. Хоча те, що дозволено пересічному громадянинові, не дозволене журналістам. Бо ж ніякого “штурму Москви” 4-го листопада не було: столиця Московського царства вже кілька місяців перебувала у руках згаданого ополчення і козацького війська князя Трубецького. Щоправда, у Кремлі сиділи польські вояки. Але то майже суцільно були німці-найманці. А ще у Кремлі були найзнатніші російські бояри з сім'ями і своїми прихильниками – включно із майбутнім царем Михаїлом Романовим. І не випадково – адже законний російський уряд (“семибоярщина”) запросив на царство польського королевича Владислава, і те іноземне військо, котре сиділо у Кремлі, було закликане саме ними – говорячи сучасними термінами, “для наведення порядку” в країні, охопленою Смутою.

А от українці у той час якщо і були у Москві, то перебували серед козаків Трубецького. Ба більше: сильні бої у місті були 1-го листопада, коли штурмом був узятий Китай-город (щоправда, деякі історики заперечують сам факт узяття цієї фортеці російським військом – мовляв, вона потім була здана разом із Кремлем після капітуляції гарнізону). Рішення про цю капітуляцію командири обложених ухвалили 6-го листопада, і тоді ж домовилися про умови капітуляції з вождями ополчення та козаків. 4-го ж листопада, за спогадами польського полковника Йосипа Будзила, одного з командирів обложених, “росіяни пішли на приступ, але, слава Богу, були відбиті”. За іншими даними, і штурму ніякого не було. Постріляли трішечки німці-найманці з гармат, й охочих іти на приступ не знайшлося. Але обложеним не було чого їсти...

Справжні ж бої за Москву відбувалися за два місяці перед цим, коли гетьман Ходкевич із польсько-українським військом спробував був прорватися до оточених і провести до них обоз з наїдками і напоями. От тут московське військо справді воювало героїчно: обоз потрапив до його рук, і наступна капітуляція кремлівського гарнізону була справою часу. Хоча ця капітуляція нічого не вирішила: війна з Річчю Посполитою тільки починалася, і тривала вона ще шість років, закінчившись вагомими територіальними втратами для Московщини. Іншими словами, історична “підкладка” під свято 4-го листопада – не менш “ґрунтовна”, аніж під, скажімо, 23-го лютого, коли у 1918-му Червона армія зазнала низки жахливих поразок, але згодом вони були офіційно оголошені “визначними перемогами”.

Я розумію, що все це у хвилину-півтори ефірного часу не втиснеш (і не треба!), але ж не можна під виглядом стислої інформації протягувати чистісіньку “дезу”, як це сталося з “каналом чесних новин”. Так само не можна користуватися тим значенням термінів, яке до них було “причеплене” за радянської доби і зараз зі зрозумілих мотивів активно використовується “кремлівськими чекістами” та їхніми речниками в російських ЗМІ. Йдеться про те, що того ж 4-го листопада той самий 5-й канал, подаючи іншу новину – про те, як використали День народної єдності російські політичні сили певного ґатунку – заявив: “У Росії в День народної єдності Москвою марширували націоналісти... Представники праворадикальних течій пройшли маршем від Чистих прудів до Славянської площі... Свій марш праві зумисне провели в день святкування народної єдності Росії. Визволення Москви від поляків та українців у тисяча шістсот дванадцятому році вони вважають значною подією, яка змінила історію їхньої країни” (подаю новину так, як вона відтворена на сайті www.5tv.com.ua). Чи точно, себто по-науковому, вжите тут поняття “націоналісти”, чи суто по-радянськи, тобто з обов'язковим негативним присмаком? Оксфордський словник “Політика” відзначає, що націоналізм – це не більше і не менше, ніж політична ідеологія та практика, які “вибудовуються” на ґрунті почуття патріотизму, це програма політичних дій, яка втілює патріотичні настанови. Ясна річ, що націоналізм може бути різним (оскільки на підставі патріотичних почуттів можна діяти надзвичайно по-різному). Націоналізм може бути і лівого, і правого забарвлення. Радикальний націоналізм (не має значення, якого кольору його соціально-економічна програма), який виходить з вищості власної нації над іншими та необхідності підпорядкувати їх собі, зветься “шовінізм”. Цілком прийнятним тут є і поняття “імперіалізм”. Іншими словами, якщо звати речі своїми іменами, у Москві 4-го листопада марширували російські шовіністи та імперіалісти, як ліві, так і праві (досить проглянути список представлених на маніфестації партій, щоб побачити серед них як “ліберал-імперіалістів”, так і “соціал-імперіалістів”). Невже всі ці абеткові речі невідомі нікому на “каналі чесних новин”?

До речі: навіть товариш Сталін добре знав зазначену відмінність, хоча саме від нього веде свій родовід традиція в ідеологічних текстах вживати слово “націоналізм” як найгіршу лайку. Але в доповіді від 6 листопада 1941 року (а це унікальний документ, де в критичній ситуації Сталін, очевидно, готується піти на поступки західній громадській думці в обмін на воєнну допомогу, а відтак говорить, зокрема, що передумови справжнього соціалізму – це профспілки, це демократія, це парламентаризм, що Гітлер сам винен – він своєю політикою підняв проти себе народи СРСР, де війну зве не Вітчизняною, а Визвольною і т.д.) – так от, у цій доповіді поняття “націоналізм” не тільки не має негативних конотацій, більше того – Сталін там відмовляє нацистам у праві зватися націоналістами: “Чи можна вважати гітлерівців націоналістами? Ні, не можна. Насправді гітлерівці є тепер не націоналістами, а імперіалістами. Поки гітлерівці займалися збиранням німецьких земель і возз‘єднанням Рейнської області, Австрії тощо, їх можна було на певних підставах вважати націоналістами. Але після того, як вони захопили чужі території і поневолили європейські нації – чехів, словаків, поляків, норвежців, данців, голландців, бельгійців, французів, сербів, греків, українців, білорусів, прибалтів і т.д. і стали домагатися світового панування, гітлерівська партія перестала бути націоналістичною, бо з цього моменту стала партією імперіалістичною, загарбницькою, гнобительською”.

Іншими словами, якщо Оксфорд вам не указ, то читайте Сталіна. Але...

А тим часом яка чудова нагода бодай стисло, бодай двома-трьома реченнями сказати про те, які історичні події передували 4-му листопада 1612 року і що, власне, відзначає Росія. Просто-таки просилося нагадування про реформатора на московському престолі, знаного під іменем Лжедмитрія І. Про те, що цей загадковий персонаж (чи то виходець з тодішніх українських земель, чи то московитянин, який тривалий час прожив в Україні, одне ясно – ніякий не Гришка Отреп'єв), здобувши владу в Московському царстві за допомогою українського козацтва та переважно православних магнатів Речі Посполитої, намагався цивілізувати країну. При ньому були проголошені свобода торгівлі, промислів та ремесел, зняті всілякі перешкоди тим, хто хотів в'їхати в Московію чи виїхати з неї. Від вільної торгівлі, дозволеної кожному, держава багатішає, - говорив Лжедмитрій І. Були повернуті борги Івана Лютого, помилувані знатні роди, заслані ним, удвічі підняте жалування служилим людям, впроваджені жорстокі кари для суддів за взяті ними хабарі, а судочинство для простолюду введене безплатне. До Боярської думи Лжедмитрій І на постійній основі вперше в російській історії включив патріарха та архієреїв (це до роздмухуваної донині тези, наче він хотів “покатоличити” Московію). Спадкове холопство було скасоване; поміщик, який не годував селян під час голоду, втрачав права на їхню покірність і працю. А ще Лжедмитрій І вимагав, щоб польський король в офіційних листах звав його “імператором”, тобто ставив себе вище за нього в ієрархії глав держав (це до питання, що начебто тоді хтось хотів “продати Русь Заходу”). І так далі. Ясна річ, що такого монарха-реформатора тогочасна Росія не сприйняла і вбила, за що розплатилася Смутою. Другим шансом подолати хаос стало запрошення на московський престол королевича Владислава, котрий був готовий перейти у православ'я, але водночас також прагнув реформ. Відповіддю був заклик до боротьби з “латинянами”, на що російське суспільство зреагувало позитивно...

Іншими словами, реально 4-е листопада – це свято на честь відмови тодішньої Росії іти до Європи і проводити реформи (до речі, спільно з братами-слов'янами – поляками, білорусами й українцями). У путінській державі воно виглядає не випадковим. І марш шовіністів Москвою – теж не випадковість. А чи випадково про це свято настільки некваліфіковано інформував нас “канал чесних новин”?