„Детектор медіа” вже писала про авторську радіопрограму Анатолія Погрібного „Якби ми вчились так, як треба” – серед іншого - про аргументацію автора на користь відновлення графи „національність” у паспортах громадян України та про вади такої аргументації. Зокрема, про те, що в жодній країні Європейського Союзу, як і в США, й у Канаді, такої позначки в паспортах немає. Бо вважається, що етнічне походження та етнокультурні уподобання кожної людини є її глибоко особистою, інтимною справою, як і питання, скажімо, віросповідання або відсутності такого. А ще вважається, що, хоч би до якого етносу відносив себе громадянин, це жодною мірою не має й не мусить відбиватися на його публічному житті, на його стосунках із державою, правах та обов’язках. А запис у паспорті про етнічне походження громадянина не несе в собі жодної іншої функції, як лише дає зайвий привід надто рвучким чиновникам для утисків громадян за національною ознакою – адже гарантувати, що всі державні чиновники геть вільні від ксенофобських стереотипів, не може жодна у світі держава.

І от 26 жовтня вийшла в ефір – як завжди, на Першому Hаціональному радіоканалі – нова програма пана Погрібного. За основною темою вона була, здавалося б, далекою від паспортних тем. Йшлося про лист до редакції слухачки з Києва, що твердила: українці („окраїнці”) – то не окрема нація, населення Давньої Русі розмовляло російською мовою, а українська є покручем польської, та інші речі з подібного – надто вже заяложеного – набору тез та аргументів до них. Анатолій Погрібний сперечався з нею, наводив аргументи, читав „слово про похід Ігорів” із українською вимовою, посилався на вислови сучасних російських етнографів. Усе це було добре, усе це було переконливо... як для тих, хто про все це й без того знає. Усі подібні аргументи, на превеликий жаль, хибують на одну непоправну поки що ваду: вони ані в чому не переконують людей, які не хочуть їх чути, які свято вірять у непогрішимість власних стереотипів і замислюватися над ними не мають бажання. Тож усі подібні аргументи перетворюються на проповідування серед навернених. Що робити? Можливо, я помиляюся, але здається-таки, що, дякувати Богові, станом на сьогодні подібні погляди, точніше, стереотипи, є достатньою мірою маргінальними й не надто поширені навіть у таких регіонах, як Крим та Донбас. Навіть прихильники російської України сьогодні ведуть мову здебільшого не про тотожність українців та росіян і не про штучність чи вигаданість української мови, а про буцімто двоетнічність та двомовність України, про чужинність (а отже, інакшість!) української мови для мешканців їхніх регіонів. То й постає запитання: а чи так уже варто повсякчас, із гідною подиву наполегливістю, оприлюднювати маргінальні думки „єдинонеподільників”, витягати їх в ефір? Чи не виявляється у підсумку, що кількість цитувань цих думок загрожує перевищити кількість їх носіїв? Що думки ці в такий спосіб дістають зовсім не годящий їм розголос – розголос, непропорційно великий порівняно зі справжньою поширеністю цих думок? Адже відомо: під час останнього перепису населення Росії кілька тисяч цілком повнолітніх та сповна розуму, дієздатних росіян визначили свою національність як марсіани. (А ще кілька тисяч записалися гоблінами.) Ну то визначили й визначили – й як би виглядав хтось, хто на повному серйозі став би публічно доводити, що факт наявності життя на Марсі не встановлений, письмові та культурні пам’ятки марсіанської цивілізації невідомі, а отже, не існує такої нації, як марсіани? Як би виглядав той, хто присвячував би цьому цілі радіопрограми, підшуковуючи й підшуковуючи нові й нові незаперечні аргументи? Зануда злостивий – от на яке найм’якіше визначення він би заслуговував.

А ще привертає увагу постійне посилання пана Погрібного на „мову, якою розмовляли з Вами батьки, мову, якою Ви самі розмовляли в дитинстві”. Схоже, пан Анатолій щиро вірить: усі громадяни України порівняно донедавна спілкувалися українською мовою, й лише в ніч на 1 січня десь так 1980 року вольовим зусиллям змусили себе перейти на російську. Тож відповідь будь-кого з адресатів: „А мої батьки завжди розмовляли й розмовляють зі мною російською мовою” стане повною катастрофою для аргументів – цілком слушних аргументів! – Анатолія Погрібного.

Другу частину програми автор присвятив іншому листові іншого слухача – на противагу згаданому листові киянки, як взірець людини, що дорожить і пишається своєю нацією. Звали дописувача, караїма за національністю, Володимир Ісаакович Леві. І от у його житті сталася справжня трагедія: з паспортів зник запис про національність, і тепер усі без винятку вважають, що він належить до іншої національності – як було зачитано з листа: „зрозуміло, якої”. Лист пана Леві був просто-таки криком про порятунок: „Не буду ж я кожному казати, якої я національності! Не можу ж я починати з цього кожну розмову! Незручно це якось!” (Перепрошую за недослівну точність цитат, усе ж таки йдеться про радіопрограму.) І далі: „Воно ж, зрозуміло, є презумпція невинності, але ж кожному це не поясниш! Не доведеш же кожному, що ти – не верблюд!” Єдиним виходом із ситуації й пан Леві, й пан Погрібний бачать відновлення запису про національність у паспорті. Воно, звичайно, зрозуміло: панові Леві, якому соромно інформувати кожного про свою національність, тикати кожному співрозмовникові під ніс свій паспорт, саме з цього починаючи бесіду, стане аж ніяк не соромно, а навіть приємно. Можливо, звісно, що пан Леві спілкується винятково з працівниками офіційних установ, які за своїми службовими обов’язками змушені проглядати його паспорт. Але в такому разі – якщо вони по-різному ставляться до нього та його прав, залежно від справжнього чи удаваного його етнічного походження, зовсім не запис у паспорті має бути ліками. А звернення до суду – бо, найімовірніше, посадові особи ті обіймають не свої місця й порушують Конституцію, яка забороняє ставитися до громадян по-різному залежно від етнічного походження.

Узагалі ж, цитати з цього листа розставили нарешті всі крапки над „і” й наочно засвідчили, для чого саме потрібен запис про національність у паспорті. Бо звороти „презумпція невинності” та „не верблюд” жодних сумнівів не залишають. Тож, можливо, замість запису про національність краще просто ввести запис: „не верблюд” – чи, в особливо тяжких випадках, „верблюд”? Або просто ставити в паспорті (поки що в паспорті) жовту зірку або не ставити її? От тільки, на жаль, добродіїв, що дуже вже цим питанням цікавляться, жоден запис у паспорті не переконає: б’ють, як відомо, не по паспорті. І навряд чи можна знайти бодай одного відомого в Україні діяча, якого подібні добродії жодного разу не заносили до списку... того самого списку.

А може, пан Погрібний не розуміє: що більше буде він вести мову про записи в паспорті, то тяжче буде йому переконувати слухачів у необхідності поваги до української мови та України, сіяти серед них цю повагу? А може, цього не розуміє Національне радіо?

Борис Бахтєєв, "Детектор медіа"

Читайте також:

Шпаргалка для захисників нації