Маючи давній намір написати про нові реаліті-шоу «Острів спокус» (ICTV) та «Дім-2» (ТЕТ), що з гордо піднятою головою крокують телевізійним екраном, я наштовхнувся на неочікувану перепону. Зо два тижні тому мій колега Роман Горбик надрукував статтю «Дітям до 16 заборонено…» (про перспективи відкриття першого еротичного каналу в Україні) і тим самим ніби розгорнув дискусію на тему представлення еротичної продукції у вітчизняному телевізійному ефірі. Таким чином, моя рецензія на реаліті-шоу, інтонація якої народжувалася від споглядання напівоголених дівчат на рекламних плакатах «Острову», а невтішний висновок, що снував у голові, був не надто ліберальним, попри мою волю, стала б у дискусійну шеренгу і виглядала б у ній непривабливо: перш за все, через несистемність обґрунтувань. Саме тому кілька суперечливих позицій, висловлених Романом Горбиком, змушують мене внести попередні уточнення, перш ніж перейти до розгляду наболілої теми.

«Значущість такої події, як поява першого еротичного каналу в Україні, величезна. Ризикну висловити припущення, що те, як це станеться, буде не меншим тестом на демократичність для української влади та суспільства, ніж свого часу проблема «темників». Перш за все, поява такого каналу свідчитиме: суспільство дозріло до розуміння своєї неоднорідності, наявності людей із різними запитами, смаками й потребами, які – нехай будуть нам тричі по три рази бридкі та огидні – живуть поряд із нами і мають право на те, щоб жити з нами й далі, не страждаючи через наші упередження. Згода на співжиття із тими, хто, бувши слабшим за нас, наважується нас дратувати, – ось квінтесенція ліберальної політичної доктрини і ліберальної культури, в умовах якої стає можливим поява еротичного телебачення».

Роман Горбик провокує свідомо, із величним розрахунком досвідченого матадора. Використання словосполучень «ліберальна культура» чи «демократичність української влади» позбавляє опонентів права на голос. Однак. Жоден еротичний канал не є таким тестом на перевірку демократичності влади і суспільства, як буденність адміністративно-бюрократичних процедур. Тих стосунків громадянин–держава, які кожен із нас спостерігає в реальному житті, з якими переважно і працює державна влада. Віртуальне поле інформації, яке вона засіює – то є лише невелика частина, що катастрофічно втрачає вплив за відсутності світла, тепла, м’яса і дешевого цукру. Перевірка демократичності влади і суспільства – це ефективне впровадження в життя управлінських рішень, які покращують життя громадян. У цьому плані проблема «темників» мусить викликати не лише відчуття огиди, але й цікавості. Адже це чи не єдина сфера, в якій попередньою владою було вирішено проблему виконання прямих (ба навіть непрямих) приписів – тобто, влада діяла у цьому розумінні ефективно, але не на громадське благо.

Другий пункт аргументації пана Романа – повага до тих, хто не є такими, як усі. По-перше, навіть на телебаченні ця перевірка вже була завалена введенням на Першому Національному субтитрів (а відтак - звільненням з каналу тих, хто ці субтитри заміняв - сурдоперекладачів) і небажанням каналів впроваджувати орфографічно правильне титрування кінострічок та серіалів (про це, до речі, Роман Горбик теж писав). Еротичні потреби – не ті потреби, які повинно забезпечувати ліберальне суспільство в першу чергу, коли ним, практично, не підтримуються інваліди, ВІЛ-інфіковані (зокрема, нещасні, заражені при переливанні крові у лікарні), душевнохворі та немічні. По-друге, продукція телебачення «Плейбой», використовуючи обмежений набір тематичних кодів і пишногрудих дівчат, – не та продукція, яка може задовольнити потреби еротичного характеру. Радіти з того, що той продукт, який показують багато каналів у ніч із п’ятниці на суботу буде йти на якомусь каналі цілодобово – це радіти з появи чергового телеканалу, побудованого виключно на несмаку.

«Вільний доступ до “порнухи” частіше знижує, ніж підвищує відсоток зґвалтувань», - цілком слушно заявляє пан Роман, уникаючи конкретики. Прекрасна фраза, врешті-решт, породжує непевність у майбутньому, хай навіть в Україні станеться оте «частіше». Справа в тім, що порнографія не лише змінює кількість зґвалтувань, вона ще й працює над їх «якістю», змінюючи структуру злочинів. Так само, як і трансформуючи поведінкові елементи статевих стосунків. І не у найкращий спосіб.

Врешті, в часи активного розповсюдження піратських дисків казати про те, що українському телебаченню не вистачає еротики доволі незручно: книжковий ринок давно вже перетворився на місце, в якому без зайвих зусиль можна придбати продукцію, яка задовольнить потреби не згірш від еротичного телебачення.

Пан Роман торкається й іншої важливої проблеми, спровокованої еротичним телебаченням, – проблеми цензури. Заборона еротичного каналу, на його думку, створює «прецедент заборони» і «можливість перекрити бодай обмежений, але доступ до якоїсь інформації». На жаль, цей приклад, такий характерний для нашого життя і практики, в символічному плані характерним не є (так само, як не існує «чесних новин»). Еротичний канал за своєю природою не містить інформації: все, що він може людині донести, вона отримала, погравшись у дитсадку або побувавши на прийомі у лікаря. Тому що науково-популярні програми, які трактують статеві розлади і проблеми, не підпадають під дію Закону "Про захист суспільної моралі", в який, в цілому, впирається вся суть справи.

Наприкінці своєї ґрунтовної статті автор, щоб показати, «скільки на позір складних питань можуть вирішуватися просто», вміщує цитату з італійського естетика і семіотика Умберто Еко, який «запропонував розподіл еротика/порнографія згідно з наративною структурою твору (фільм це чи текст)». Дозволю собі запропонувати інше формулювання, хай вельми розумним воно і не є. «Порнографія – вульгарно-натуралістична, цинічна, непристойна фіксація статевих актів, самоцільна, спеціальна демонстрація геніталій, антиетичних сцен статевого акту, сексуальних збочень, зарисовок з натури, які не відповідають моральним критеріям, ображають честь і гідність людини, спонукаючи негідні інстинкти». Так написано в першій статті Закону України "Про захист суспільної моралі". Цей закон чинний і згідно з його нормами ми живемо. Указ Президента про підготовку до передачі функцій Експертної комісії з питань моралі до Держкомтелерадіо не пропонує це формулювання змінити.

«Зарисовки з натури, які не відповідають моральним критеріям, ображають честь і гідність людини, спонукаючи негідні інстинкти» – це можна сказати про передачі «Острів спокус» та «Дім-2». Вони купують можливість підглядати за людиною. Їх герої, молоді люди, які погоджуються на життя у вигаданих умовах перед телекамерами, торгують собою, прекрасно розуміючи, на що вони йдуть і чого від них чекають. В естетичному плані це заводить «шоу» у глухі кути “постановочності”, позбавляє телевізійні передачі приналежності до документального мистецтва. Нездатність сценарно проробити достойний сюжет, об’єктивні вади акторської гри (яка перестає бути «проживанням» одразу після того, як учасники продають свою участь), клішованість, тиражованість, повторюваність постановочних прийомів виключають ще й художню складову цього явища. Воно не може сховати своєї порнографічної природи під маскою мистецтва. Твориться нице, пропонується низьке і тому всьому немає перепони.

Коли мова заходить про кінопрокат і одіозні рішення Міністерства туризму і культури по забороні фільмів, мова переважно йде про художню продукцію, за перегляд якої в кіно треба, даруйте на слові, платити гроші. Це передбачає відповідальність особистості перед собою за ті вчинки, що вона коїть. Для того, щоб дивитися ICTV чи ТЕТ - грошей платити не потрібно. Почути, як герої розповідають про свої походеньки, хай навіть не завжди непристойні, виправдовуючись тим, що приїхали сюди розважатися, можна абсолютно випадково, непідготовленою до цього свідомістю, просто перемикаючи канали.

Не так давно французький письменник Фредерік Бегбедер написав рецензію на нову книгу Амелі Нотомб «Сірчана кислота». «Роман розповідає про телевізійну гру, в якій людей депортують в концентраційні табори. Жертви обираються випадково серед населення. Їхній шлях показується в прямому ефірі і публіка голосує, щоб обрати тих, хто буде страчений. (…). Амелі Нотомб має сміливість рухатися за логікою нашого часу. Що таке Голокост? Початок дегуманізації. Людей перевозять у вагонах для худоби, щоб знищити. Межу було пройдено у Польщі між 1940 і 1945: тепер людина не має поваги до себе. Не заборонено думати, що логічний наслідок Голокосту – знищення людської істоти іншими способами. Масове вбивство 11 вересня – новий спосіб (технологічний і публічний). Людське клонування - також. Так само, як телевізійне приниження, так само, як телевізійні ексгібіціонізм та підглядання (людей примушують жерти живу гусінь, чи зраджувати дружину перед камерами; хто знає, можливо, скоро примушуватимуть споживати власні екскременти та знущатися над дітьми?). Не йдеться про те, щоб всі види знищення розташовувати в шеренгу. Голокост залишається унікальним явищем. Але він не заважає організовуватися новим способам знищення. Всі ці шоу закликають до винищення конкурента. Чому процес має зупинитися на цьому? У США одна з передач знімає кандидатів, яких тренують у військовому таборі. Інша збирається транслювати самогубства в прямому ефірі». Після цієї розлогої цитати про шоу «Острів спокус» і йому подібні мало що можна додати.

Тест на демократичність – це виконання правил, нав’язаних суспільству обраними ним інституціями. Тих законів, які хай і є часто-густо невдалими і абсурдними, але проголосовані і прийняті іменем народу України. І аргументи на кшталт «сьогодні забороняють канал «еякулятивної» спрямованості чи передачу, яка розбещує населення, а завтра заборонять телевізійну пропаганду, яка маскується чи не маскується редакційною політикою» аргументами не є.

Заборона – це такий самий признак демократії, як громадянське суспільство. Не треба про неї думати краще, ніж вона є. Просто іноді треба хоча б намагатися не допускати на телевізійні екрани відверте лайно. До того ж, іноземного виробництва..

Сергій Васильєв-молодший, для «Детектор медіа»

Читайте також:

Закон України "Про захист суспільної моралі"

«Дітям до 16 заборонено…»