Після святкування Дня незалежності минуло вже он скільки часу, а наші співгромадяни досі, ні в кого не питаючись дозволу, мають можливість натягти на себе цю жахливу одежину. Він же сам зізнається, що прислухається до голосу народу. А напередодні річниці незалежності народ вустами багатьох журналістів і деяких культурних діячів регулярно говорив про боротьбу з шароварщиною. Вона зайняла стільки місця у телепередачах, що, здавалося, народ начхав на високі ціни на цукор і бензин - найбільшим лихом стала шароварщина. Але й після святкування головного державного свята ця тема регулярно спливає у засобах масової інформації.

Тим часом, я можу засвідчити: у шароварах навіть поганому танцівнику нічого не заважає. І не тільки танцювати, але й у бій ходити – адже стараннями Володимира Пилата гопак став не лише танцем, але й козацьким бойовим мистецтвом. Я колись одягав це дуже зручне вбрання, щоправда, не для танцю і не для бою, а грав у дитячому театрі свата в „Назарі Стодолі”. Вистава дитячого театрального гуртка Палацу піонерів проходила у моїй рідній 93-й школі на вулиці Щусєва у Києві. Пам'ятаю, я успішно перетворив драму на комедію. А особливо, коли я сів пити горілку, то весь шкільний зал покотом лежав. Наша керівниця Євгенія Савелївна гнівно шепотіла мені з-за куліс: „Луканов, припини пити, не зривай виставу”. Пити я припинив, але вже було пізно. Народ реготав від душі. Після вистави до мене підходили шанувальники мого комедійного таланту, тиснули руку і казали: „Ти справжній клоун і шаровари тобі до лиця”. Мабуть, вже тоді вживали отой термін „шароварщина” і до шароварів ставилися як до чогось смішного, несерйозного, другосортного.

Цим терміном називають соложавий напрямок у фольклорі. Телевізійні ведучі воюють з ним, а також, презирливо кривляючись, згадують тих, хто думає про кобзи, бандури і, природно, шаровари. Ось тому і кажу, що варто би главі державі вирішити це питання. У майбутніх фільмах про Запорозьку Січ козаки ходитимуть у джинсах. Бандуристи стануть гітаристами, або бандажистами – мабуть, так можна назвати тих, хто грає на банджо. У нас зникне Кобзар, а з'явиться рокер Тарас Шевченко.

А народ разом з телевізійними ведучими ще глибше усвідомить, що людина у шароварах не здатна не тільки до космосу злітати, а навіть просто побудувати цивілізовану державу.

Якщо говорити серйозно, то оце зневажливе ставлення до шароварів автоматично переноситься на всю нашу культуру і всю нашу історію. А потім ті ж самі телевізійні ведучі у ефірі нарікають, що у чималої кількості громадян України язик не повертається назвати себе українцями.

Кілька років тому на Першому Національному я наскочив на передачу про авторів відомої комп'ютерної гри „Козаки”, яка успішно продається пор всіх світах. Але успішні комерсанти говорили таке, що нещасний автор тритомної історії козаччини Дмитро Яворницький крутився у своїй труні, як дзиґа. Ведуча запитала: мовляв, чи не було створення цієї гри спробою дослідити своє національне коріння. Молодий чоловік, відповідаючи на запитання, ледь руками не замахав від обурення. Яке ще там національне коріння! Козаки, мовляв, насправді були, немов, за його словами, у Японії самураї, тобто найманці безродні і наймалися до всіляких можновладців за гроші, а Україною там і не пахло. Ведуча не уточнювала. Але із вищенаведених слів випливає, що про наявність цілої козацької національної культури, цей молодик не лише не чув, він уявити собі не може, що в Україні могло бути щось подібне. Чогось мені здається, що це наслідок не лише радянського виховання, а й сучасної нелюбові до шароварів і шароварщини.

Бував я в Іспанії і щось не пригадую, аби там використовували термін „сомбрерщина”. У високотехнологічній Японії не бував, але сумніваюся, щоб у них був термін „кімонощина”. У Сполучених Штатах не чув термін джинсовщина, хоча до космосу американці літають частіше, ніж будь-хто.