Кілька разів починав цей текст.

Намагався написати план, уявити структуру.

Придумував першу фразу.

Назви: від жаргонної - “Піпл хаває” - через трохи задовгу - “Говорить і показує. Слухаємо і дивимось. Мовчимо?” - до претензійного - “Якби Національною радою був я”.

Записував у комп'ютері, щоденнику, на окремих листках “думки з приводу”.

А написати не міг.

Не міг тому, що не вибудовувся план тексту, не вимальовувалась структура.

Не міг доти, доки не зрозумів, а точніше, - не сформулював чітко давно відоме – йдеться про надзвичайно складне, багатопланове, багатогранне явище, “лінійне” описання якого неможливе “у принципі”.

Йдеться про телебачення і радіомовлення.

Тому запропонований текст видасться фрагментарним. Та саме таким він і є по суті. Через це і змістовна наповненість абзаців, вочевидь, різна. Майже кожну тезу, кожний абзац можна розгорнути в окреме дослідження. Наразі це не є моїм завданням. І навряд чи це під силу одній людині. Я б не взявся.

Разом з тим, останні дії Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, що залучила громадскість до участі в розв'язанні складних телерадіопроблем, утворення Громадської ради, вчергове породжують надію і підштовхують до розмови на цю тему.

Отже, теле- і радіомовлення.

Надзвичайно складне і значуще суспільне, соціальне, цивілізаційне явлище. Вагома складова інформаційного метаболізму особи і соціуму.

Явище, що викликає незадоволення і навіть протест у багатьох. З різних приводів.

І якщо бізнесовий бік цього явища: хто є власниками теле- та радіокомпаній, як ці компанії перепродаються повністю і частинами, розміри та принципи розподілу “рекламного пирога”, хто за ким стоїть і в який бік дивиться – обговорюються досить жваво, а іноді й конструктивно, то зміст мовлення – набагато рідше, та й то – тільки з точки зору “політкоректності” (за рідкісними винятками). Що в епоху перманентних виборів та політичних міжусобиць не позбавлено інтересу. Але не може вичерпати проблему.

Досить складно сформулювати чітко, чим саме незадоволена значна кількість телеглядачів і радіослухачів.

Коли я був представником Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в Одеській області (1995-2003 рр.) нерідко доводилось вислуховувати нарікання з приводу змісту мовлення практично всіх мовників.

І без претензій на фактологічну доведеність (придивіться і прислухайтесь самі! – хто ще не бачив і не чув) можна перерахувати те, чого б не хотілось бачити і чути.

Але найперше – чому.

Уже йшлося про масштабність цього явища телерадіомовлення. Додамо.

Телебачення в обраному європейською цивілізацією способі життя - набагато більше, ніж засіб масової інформації. Це явище, яке стало соціальним інститутом і пронизало всі сторони людського буття. Це елемент соціального метаболізму.

Людина, надто дитина – виховується на стереотипах поведінки.

Найперше джерелом стереотипів є те, що людина бачить навколо себе в реальному житті, так би мовити, в реальному масштабі часу.

Крім того, в епоху масового читання були: “Івасик-Телесик”, “Три мушкетери”, “Овод”, “Діти капитана Гранта”, “Як гартувалась сталь” або таке інше, що за умови відповідно підібраного списку літератури формувало потрібний світогляд. Який комусь подобався, а комусь ні.

Швідкість сприйняття писаних стереотипів визначається швідкістю читання і мало відрізняється від ритму реального життя. При цьому принципово важливо те, що читання, як правило, - процес активний. Воно потребує внутрішньої роботи, є вправою для інтелекту, розвиває уяву, індивідуалізує сприйняття світу. Івасик-Телесик у кожного читача свій.

Нині телебачення сконцентрувало, спресувало життя. Воно надає готові картинки, однакові для всіх і такі, що впливають на глядача в основному на емоційному рівні - нерідко навіть в інформаційних програмах. А вже в розважальних та серіальних - й поготів. В гонитві за ефектністю, гостротою, сенсаційністю телебачення деформує реальне співвідношення значущості життєвих подій, перебільшуючи у часовому вимірі одні і взагалі ігноруючи інші.

Телебачення дає концентрат схем поведінки. І в багатьох від цього концентрату зводить щелепи. При цьому заява: ”кому не подобається – нехай не дивиться!” не має сенсу. По-перше, тому, що для того, щоб зрозуміти: ось це не подобається – треба подивитись. По-друге, тому що телерадіомовлення – складова інформаційного метаболізму особи. Перепрошую за порівняння, але це все одно, що говорити про наркомана чи алкоголіка: не подобається – нехай не... Порівняння не здається мені “занадто” тому, що вже діагностуються “телевізійні залежності”.

Так от, загальна атмосфера телерадіомовлення, на погляд багатьох, суперечить принципам суспільної моралі, які існували до початку мовного бума (кінець вісімдесятих).

Підкреслюю рубіжність тому, що суспільна мораль помітно деформується зміною суспільних відносин і, значною мірою, змістом телерадіомовлення. То відмовка - що мовлення лише віддзеркалює!

Існує немало визначень, але всі вони зводяться до того, що мораль – набір неписаних правил, визнаних суспільством або окремими його прошарками, які визначають, “что такое хорошо и что такое плохо” в стосунках між людьми.

Не дивлячись на державний атеїзм радянського періоду, в підвалинах суспільної моралі, в тому числі - й морального кодексу будівника комунізма, лежали засади моралі релігійної. Оскільки в традиційних релігіях набори постулатів “что такое хорошо и что такое плохо” сильно перетинаються, то і світська мораль, що існувала, тією чи іншою мірою сприймалась майже всіма. І точно так само, деформації суспільної моралі в пострадянські часи так чи інакше засуджуються представниками всіх традиційних конфесій.

Чого б не хотілось бачити (чути)? Не хотілось би бачити: насильства, жорстокості, натуралізму (різного роду бойовики, "ужастики"); образливого, принизливого ставлення до людини (переважання “гумору”: пикою в торт, обливання фарбою та закидування помідорами); невиправданого оголення інтимних сторін людських стосунків (йдеться не тільки, і навіть не стільки, про секс) – “засклені” програми та “вікна”; романтизації асоціальної поведінки – “бригади” на телебаченні і так звані “шансони” на радіо.

Не хотілось би в дні жалоби чути на радіо спів і бачити дівчат в міні на телебаченні.

Можливо, видасться цинізмом, але, на мій погляд, переживання чужого горя, як спільної біди, згуртовує націю більше, ніж олімпійські успіхи.

Злочинці не повинні бути привабливими! Їх не повинні кохати красуні! Вони не повинні “красиво жити”!

Можна уявити лінійну шкалу. На одному кінці – рівень культури, який відповідає “рафінованому естету”. На іншому – “чистий блатняк”. Нинішній стан телерадіомовлення пересуває культурний рівень суспільства в бік блатняка.

Вже не кажу про те, що повністю і свідомо ігноруються запити тієї меншості суспільства, яка не погоджується з поп-культурою. Тієї меншості суспільства, яка є носієм більш високого мистецтва. Яка є носієм духовності нації. Тому що вона, ця частина суспільства, як правило, не є платоспроможною, а отже, не є цільовою аудиторією для будь-кого з рекламодавців.

У одноманітних радіо, які десь таки знаходять свою відмінність, або, як кажуть – формат, межі відмінності встановлюються з одного боку "Віагрою", а з іншого - співучим ректором. З незначними за обсягом винятками на кшталт Руслани.

Розумію причини виникнення такого ставлення до змісту мовлення – необхідність одержувати цифрове визнання рекламної значущості кожного каналу.

А посмішку більш-менш тонким гумором викликати складніше, ніж сміх лоскотами.

Від лоскотання зарегочуть практично всі.

А значить – багато!

Великі цифри рейтингу потребують сильного впливу.

Тут доречно поговорити про телерадіобізнес.

З точки зору чинного законодавства теле- чи радіомовець повинен бути підприємством. А єдиною законною метою діяльності підприємства є отримання прибутку. Таким чином, інтереси мовників об'єктивно сконцентровані виключно на отриманні прибутку від рекламної діяльності (в широкому сенсі – включаючи політичну складову).

Вдумайтесь: надзвичайно складну і значущу суспільну функцію, яка великою мірою впливає на моральне здоров'я суспільства, доручено особам, інтерес яких полягає виключно в отриманні прибутку.

А чому б і ні? Адже фармацевтика і охорона здоров'я, які впливають на здоров'я фізичне, теж сфера бізнесу! А харчова промисловість хіба не впливає на здоров'я? Кінець-кінцем, навіть в будівництві, машинобудуванні, енергетиці є загрозливі для людини фактори.

Так-то воно так! Але є суттєві відмінності!

В інших “життєво небезпечних” сферах бізнесу є стандарти, значна роль розгалужених контролюючих державних органів, уповноважених здійснювати - за дорученням суспільства – необхідні обмеження (вони не завжди добре справляються - тоді в більших або менших розмірах виникають проблеми). Крім того, чітко візначені права і інтереси споживачів, що дає можливість обстоювати їх у суді.

В телерадіомовленні, по-перше, є лише один (не надпотужний) орган, що має функцію контролю. По-друге, зважаючи на масштаби охоплення, проблеми, що виникають, набагато масштабніші. По-третє, відсутні сформульовані права і інтереси споживачів, які можна було б захистити у суді.

І наостанок. Будь-які спроби будь-яких обмежень нерідко демагогічно розглядаються як цензура та посягання на свободу слова, порушення конституційних прав. При цьому якось не береться до уваги те, що Конституція дозволяє і навіть іноді вимагає (!) обмеження свободи слова:

Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

І навіть у цитаделях демократії останнім часом здійснюються такого роду обмеження. І не в зв'язку з терористичними загрозами! А в зв'язку з не менш небезпечними загрозами моральному і психічному здоров'ю суспільства.

В телерадіомовленні, на відміну від інших сфер бізнесу, за продукцію сплачує не її споживач! Більше того, споживача нібито й немає. Є рейтинг. Боротьба за рейтинг за відсутності реального спротиву змусила мовників опустити планку етичних, естетичних, моральних обмежень.

Не можна не сказати, що є обнадійливі винятки. Там, де сильні обґрунтовані амбіції творців.

Стосовно телеглядачів і радіослухачів. Споживачів.

А чи знаєте ви, що чинне законодавство взагалі ігнорує факт споживання телерадіопродукції?!

Ось, наприклад, Закон України “Про захист прав споживачів” визначає: “споживач - громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб”.

Але те, про що йдеться – телевізійна та радіоінформація - не є ані товаром, ані послугою, які використовуються для побутових потреб у звичайному сенсі цього поняття. Вона не купується і не замовляється, між її споживачем і виробником взагалі відсутні будь-які визначені законом відносини.

Бо далі в Законі: “договір - усна чи письмова угода між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за якими здійснюються купівля-продаж, роботи та послуги. Письмова угода може оформлятися квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, путівкою, талоном або іншими документами (далі – розрахунковий документ)”.

Єдиний розрахунковий документ, який точно може бути у телеглядача – чек магазину, де придбано телевізора. В найкращому випадку – угода з кабельною мережею на доставку телевізійного сигнала. Але ж тут він (телеглядач) виступає як споживач у інших відносинах.

Закон України “Про телебачення і радіомовлення” (ст. 40) надає телеглядачам і радіослухачам право: ”приймати для індивідуального користування всі програми державних, недержавних, а також зарубіжних телерадіоорганізацій; звертатися до телерадіоорганізації, її засновників, Національної ради з зауваженнями та пропозиціями щодо змісту і технічної якості програм і отримувати відповідь безпосередньо у передачах або письмово; своєчасно отримувати розклад мовлення телерадіоорганізацій; спростовувати розповсюджені телерадіоорганізацією дані, що не відповідають дійсності або принижують честь і гідність громадян”. (ст. 41): «Передачі (фільми), що можуть завдати шкоди фізичному, психічному, моральному розвиткові неповнолітніх, забороняються».

Насправді існують лише ті права, які можна в разі потреби захистити у суді.

Уявляєте звернення до суду у зв'язку з тим, що телеканал “5-5” у передачі “Погляд у щілину” розповсюдив інформацію, яка принижує вашу честь і гідність?! Тому, що ви не підглядаєте у щілину. Боюсь, що й у суді вас не зрозуміють і скажуть: не подобається - не дивіться!

Не більш щедрим на надання прав споживачеві є Закон України “Про рекламу”. Єдина стаття (29) визначає права об'єднань громадян, об'єднань підприємств у галузі реклами: "Об'єднання громадян та об'єднання підприємств у галузі реклами мають право: здійснювати незалежну експертизу реклами та нормативно-правових актів з питань реклами щодо відповідності вимогам законодавства України та давати відповідні рекомендації рекламодавцям, виробникам і розповсюджувачам реклами; звертатися до органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань порушення законодавства про рекламу; звертатися з позовом до суду в інтересах рекламодавців, виробників та розповсюджувачів реклами у разі порушення їх прав, передбачених законодавством; представляти своїх членів в органах державної влади та органах місцевого самоврядування".

Вочевидь, ця стаття спрямована на захист прав рекламодавців, виробників та розповсюджувачів реклами. Глядачі і слухачі, котрі потрепають від засилля реклами, мають право лише звертатись...

Реклама на радіо і телебаченні - це окрема тема.

Коротко можна сказати, що відсутність контролю за рекламною діяльністю електронних засобів масової інформації призвела до фактичного перетворення їх на рекламні. Відділені у відповідності до вимог Закону України “Про рекламу” від передач рекламні блоки складають не найбільшу частину обсягу реклами. Різного роду телемагазини, вітрини, поради для тих, хто вдома, і таке інше – теж реклама. Реклама торгових марок спонсорів в анонсах – теж реклама. Замовні передачі – теж реклама. Інколи замість дозволених Законом 20% рекламного часу на годину мовлення фіксується більше 50%. Замість розміщення реклами між передачами – переривання.

Повторюсь: причина цього - безконтрольність і безкарність порушників.

До речі, навіть формальне дотримання часових обмежень суттєво ускладнює перегляд обраної передачі. Фільм, що переривається на 12 хвилин рекламним блоком, - це вже інше кіно!

Обстоювати інтереси суспільства має держава – в межах повноважень наданих цим самим суспільством.

Є такий державний орган - Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, який, як правило, репрезентує себе так: “Національна рада є конституційним, постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотриманням законів України у сфері телерадіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень, передбачених цими законами”.

І забуває, принаймні, не згадує прилюдно, інше, більш широке, як на мене, визначення (ст. 5 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”): “Національна рада є позавідомчим державним контролюючим органом, який діє відповідно до цього Закону та чинного законодавства України і є відповідальним за розвиток, якісний стан телебачення і радіомовлення України, за зростання професійного, художнього та етичного рівня програм та передач телерадіоорганізацій”.

Хочу підкреслити, що подальші критичні закиди на адресу Національної ради стосуються саме державного органу, а не окремих осіб, що є членами Національної ради. Які теж, безумовно різні, приходили до Нацради з різними уявленнями і завданнями, по-різному брали участь у роботі Нацради. Але, на мій погляд, недоліки в роботі Національної ради на дуже багато відсотків обумовлені не особистостями, а системою. Hасправді. Вже - четвертий десяток членів Національної ради. То не всі ж вони вороги вільної електронної преси, суспільної моралі і чим там ще докоряють Нацраді! Це ж треба було б проводити спеціальний відбір!

Але, тим не менше.

Національна рада охоче береться за “великі справи”:

- найулюбленіша - ліцензування мовників, переліцензування мовників, внесення змін до ліцензій з будь-якого приводу (бланк ліцензії складено таким чином, що навіть зміна номера телефону тягне наслідком внесення змін до ліцензії. Не кажучи вже про зміну розрахункового рахунку, або юридичної адреси); ліцензування ретрансляції, кабельного мовлення;

- теж улюблена – реєстрація засобів масової інформації;

- вічна (безуспішна і наразі підзабута) - розробка концепції розбудови інформаційного простору. Через відсутність якої розбудова цього самого простору проводиться хаотично;

- життєво важлива (для Національної ради) - розмежування сфер впливу між Національною радою, Держтелерадіо та Держкомзв'язку;

- складна, але, видається, дуже приваблива – розбудова мережевих каналів. Звісно на конкурсних засадах. Але переможцями конкурсів, як правило, стають ті, хто на цю хвилину має найбільшу підтримку політичного Олімпу. І вони відомі ще на етапі оголошення конкурсу;

- різного роду технічні і соціологічні дослідження (без жодного практичного ефекту).

Наразі - це паспортизація телерадіопростору.

Представникам в областях доручено подати інформацію за надісланим Нацрадою опитувачем. В обсязі і з запитаннями, що потребують таких енциклопедичних знань і обсягу роботи, що при всій повазі до представників та знаючи їх можливості, запевняю, що і з цієї вигадки вийде те ж, що й з попередніх – велика бульбашка.

Коротше кажучи - що завгодно, крім, на моє переконання, головного: представляти інтереси суспільства у справі унормування надпотужного соціального, суспільного, цивілізаційного явища – телебачення і радіомовлення - саме в частині контенту, змісту мовлення.

Єдина втіха Нацради у цьому напрямку – введення позначок фільмів. Так, ніби позначки змінюють зміст.

Нацрада не наважується на будь-які кроки у напрямку обмежень свавілля мовників, знаходячи різного роду відмовки.

Так, наприклад, коли під час минулорічних президентських перегонів, як тепер загальновизнано, а тоді було загальновидно, на телебаченні демонструвались матеріали, які, безумовно, становили загрозу для національної безпеки держави, її теріторіальної цілісності, сіяли суспільний розбрат за ознакою "схід-захід", Нацрада заховалась за дитячу відмовку: під час виборів законодавством перевірки ЗМІ заборонені.

Але ж реагування на загрозливі діяння – щохвилинний обов'язок Нацради! Він не потребує проведення перевірки у тому сенсі, у якому вони (перевірки) обмежені під час виборів.

Нацрада бачила, як тепер стверджує, що це порушення. Або, за словами одного з нинішніх членів, “зафіксувала історію хвороби. І наступній лікар, який сюди прийде, може поцікавитись цією історією хвороби...”.

Але шановна Нацрадо, якщо порушення зафіксовано, якщо керівники деяких телекомпаній привселюдно зізнались (що й без того було видно), що працювали за темниками, то що заважає зараз, коли вже/ще немає виборів, поцікавитись цією історією хвороби? Чи вона зберігається як компромат на наступні вибори?

Вже існуюча історія свідчить, що претензії щодо дотримання вимог чинного законодавства та умов ліцензій пред'являються “непровладним” впливовим мовникам. Виключно вибірково. Що при відсутності оприлюдненого розуміння Національною радою вимог законів (див. далі) досить легко зробити. Неважко прогнозувати, що так може бути ще довго.

Здавалось би, найпростіше – контроль за дотриманням обмежень реклами. Тому що це арифметична операція, для здійснення якої потрібні годинник, текст Закону і краплю здорового глузду.

Одначе ні.

У відповідь на звернення про зафіксовані порушення Нацрада, ігноруючи спрямовані до неї вимоги закону, відповіла: “повідомляємо ..., що з вересня 2005 року Національна рада продовжить здійснювати моніторинг програмного наповнення телерадіоорганізацій України... В разі виявлення порушень законодавства про рекламу, відповідні відеозаписи надсилатимуться на розгляд Держспоживстандарту, оскільки саме цей уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи відповідно до п. 4 ст. 27 Закону України “Про рекламу” накладають штрафи...”

Тобто, й нагляд за дотриманням законів України у сфері телерадіомовлення, як свідчить досвід, Національна рада розуміє лише як спостереження... А це дві великі різниці.

Хоча, впевнений, в разі потреби “розібратись” з ким-небудь – згодяться й рекламні порушення.

До речі, зараз у суді розглядається позов до Національної ради, яким від неї (Національної ради) вимагається виконати те, що вона має вчинити за законом, за що отримує зараплатню. Саме з приводу “рекламних” порушень.

Ото будуть дива, коли прийде судовий виконавець і силоміць всаджуватиме вісьмох осіб у ранзі міністра за стіл для прийняття рішення.

Фактично, Національна рада ніколи не послуговувалась нормами законодавства, котрі обмежують зміст мовлення. І не могла послуговуватись. Тому що законодавством не визначено багато суттєвих понять, які й можуть бути не визначеними, якщо покладатись на здоровий глузд. Мабуть, це мав на увазі законодавець.

Але тоді контролюючий орган повинен оприлюднити своє розуміння термінології. Неодноразово, будучи представником, таке пропонував і у тих випадках, коли начальство спромогалося до відповіді: ну хіба ж ви не розумієте, що Національна рада не має права тлумачити Закон?! Та розумію! Ну, звісно ж, не має такого права!

Але йдеться не про тлумачення Закону. А про те, що протягом багатьох років Національна рада мала б застосовувати норми Закону. А це означає, що вона, як колегіальний орган, повинна виробити й мати офіційне їх розуміння. Будь-яке, але однозначне і офіційно проголошене розуміння термінології та вимог чинного законодавства. Яке б застосовувалось до всіх.

Точно знаю, що не має!

Про що йдеться?

Наприклад, ст. 8 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” говорить: "...не менше 50 відсотків від загального обсягу мовлення кожної телерадіоорганізації мають становити передачі (фільми), виготовлені безпосередньо даною телерадіоорганізацією або іншими юридичними особами, які діють в Україні”. І, як відлуння цієї норми, в Додатку 2 до ліцензії є рядок, де вказано “обсяг власних програм” у годинах мовлення на добу. Між іншим, “виготовлені безпосередньо даною телерадіоорганізацією” і “власні програми” - далеко не одне й те саме!

Так от. За десять років на настійливі вимоги представників Національної ради в регіонах, яким ставилось завдання аналізувати дотримання умов ліцензій мовниками, давалось кілька визначень поняття власних програм на радіо: від - “ті (включаючи музичні твори), що записані в студії цього самого радіо, до – “ті, на які виникає авторське право” (моя пропозиція, яка була прийнята, але не реалізована).

Стверджую, що і на сьогодні нічого не змінилося.

А в тому ж Додатку 2 до ліцензії є й інші обмежуючі вимоги: обсяг інформаційних програм, культурологічних (?!) програм, просвітницьких програм, розважальних програм, дитячих програм. Гарантую, що будь-яку серію “Ну постривай!” може бути зараховано до всіх цих розділів. Хіба що крім “культурологічних”.

Це й робить ліцензійні зобов'язання мовників фікцією. Через те й чуємо та бачимо від тих, хто під час конкурсного відбору хоча б про людське око обіцяли бути “білими і пухнастими”, “сіяти розумне, добpе й вічне” те, що чуємо й бачимо. (Одна з телекомпаній отримала ліцензію на канал мовленні під коротку й скромну обіцянку – вести телевізійний юридичний лікнеп серед населення. Як заявив на засіданні її директор - включаючи й членів Національної ради).

Хоча, під час конкурсів претенденти надавали також, так звану "розширену" програмну концепцію. Саме там i було наведено “солодкі обіцянки”. Наполягаю на тому, що цей документ, а не те, що вказано в Додатку 2, був підставою для визначення переможців конкурсів. А отже, щодо його виконання слід би спитати з мовників.

Але винайдена Нацрадою нова технологія стосунків з порушниками вже наче і не потребує розуміння законів і ліцензійних обмежень. Тому що введено нове (незаконне і невизначене!) поняття – “тенденція”. І тепер з мовників вже можна питати не за порушення. Все-таки цей обов'язок завжди був неприємним для Нацради, хоча вона і не поспішала його виконувати. Тепер можна аналізувати тенденції. Тому що порушення бачить і чує будь-хто. І ось вони. Є! Але можна сказати, що порушення є, однак тенденція позитивна. До речі, коли знадобиться наступна відмовка, пропоную ввести поняття “від'ємна швидкість приросту негативних тенденцій” – друга похідна від кривої порушень.

Точно знаю, що протягом 1995-2003 років Національна рада не формулювала чітких стратегічних цілей розвитку телерадіомовлення взагалі, не ставила перед собою конкретних коротко- середньо- та довготермінових задач.

Знаю це тому, що, як уже згадував, працював представником Нацради. Неодноразово наполягав саме на формулюванні конкретних завдань, принаймні, для представників. Звичайно ж, цього не могло бути за відсутності таких завдань перед Нацрадою.

Не чув, щоб щось змінилось наразі.

Національна рада уникає оприлюднення важливих, начебто внутрішніх документів. Так, наприклад, на сайті Нацради відсутнє положення про розгляд справ про порушення чинного законодавства.

І ще - щодо економіки.

Усталений порядок (а, точніше, - безлад) відносин між мережевими і локальними мовниками підриває економіку місцевих мовників, дозволяючи розмішення місцевої реклами на мережевих каналах. Очевидно, що це дає можливіть демпінгувати. Це й робиться.

А саме таке розміщення є порушенням Закону України “Про телебачення і радіомовлення”. Адже мережеві компанії отримали ліцензії на право користування каналом мовлення, до складу якого, серед іншого, входить і конкретна частота в конкретному місці. За визначенням Ст. 1 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, канал мовлення – це сукупність технічних засобів із частотними присвоєннями, призначених для трансляції теле- та радіопередач на території, що визначається параметрами технічних засобів мовлення”. Тобто, властивість технічних засобів – їх сукупність – є визначальною у понятті “канал мовлення”, а сукупністю довільний набір технічних засобів робить саме програма, що транслюється. Або, на фізичному рівні – єдиний сигнал у кожній точці каналу в кожний момент часу.

Вихід “корпунктів” розриває канал, на який надано ліцензію, на набір не пов’язаних між собою каналів, на які ліцензії не видавалися.

Таким чином, вказану ситуацію треба розглядати і як порушення умов ліцензій у частині зазначеного каналу мовлення, і як мовлення без ліцензії (на локальних каналах), і як заборонену законом суборенду каналу мовлення в разі виходу в ефір на локальних каналах у якості “корпункту” іншої юридичної особи. Вищий пілотаж – вихід українських рекламних блоків на “закордонних” каналах.

Фахівці Нацради неодноразово говорили про це. Але порушення не припиняються. Більше того, під час форсованого мережебудівництва, щоб умовити місцевого мовника поступитись частотою на користь мережевого (коли не можна було просто її відібрати), сама Нацрада незаконно наполягала на внесенні до ліцензії мережевого мовника умови про надання часу для виходу місцевого, створюючи проблему, що виникла. А тепер може взятись за її розв'язання.

Підсумуємо.

Стан речей у царині телерадіомовлення визначається взаємодією між учaсниками процесу, які мають різні інтереси.

З одного боку – це не дуже велика кількість (потужних – два-три десятки) бізнес-мовників з консолідованими інтересами, які мають можливість домовлятись один з одним, прикриті політиками, підкріплені величезними коштами (йдеться про сотні мільйонів доларів, з яких значна кількість обертається у тіні – найчастіше готівкою), створеними ними громадськими та професійними організаціями Мовники, єдиним інтересом котрих є одержання прибутку.

З іншого боку - неконсолідоване, розпорошене суспільство, яке безумовно має свої інтереси, нерідко конкуруючі, але, здається, нема кому ці інтереси навіть сформулювати. Суспільство, що практично не має ресурсів для тиску на мовників.

Між ними – Національна рада – державний регулюючий та контролюючий орган, який уповноважений представляти інтереси суспільства.

Національна рада, сформована за політичним принципом.

Національна рада, члени якої через це підконтрольні різним політичним силам.

Національна рада, що постійно “підвішана” загрозами, так званих “ротацій”.

Національна рада – конституційний орган, який майже на півтора року був паралізований Гарантом Конституції!

Національна рада, у якій встановлено чи не рекорд “скорострільності міністрами” – один з її членів був призначений Верховною радою і відкликаний нею ж не пропрацювавши й до “ювілейних” ста днів!

Національна рада, якій законом визначено таку дивовижну процедуру прийняття рішень, що навіть при одностайному голосуванні (всі восьмеро – "за") рішення може бути фактично не прийняте!

Національна рада, яку ледь не щорічно ганяють з місця на місце.

Національна рада, для якої держава не сформулювала конкретного завдання.

Національна рада, з якої немає кому спитати за виконання наданих обов'язків та повноважень.

Національна рада, яка через все це, фактично, усунулась від формулювання стратегічних задач розвитку електронних засобів масової інформації на рівні суспільного інтересу, яка боязко позирає в бік підопічних мовників, нерідко запопадливо йдучи назустріч їхнім забаганкам.

І єдиним шляхом повернути Національну раду лицем до проблем телерадіомовлення з точки зору інтересів суспільства є тиск окремих осіб, структур громадянського супільства.

Саме через це створення Громадськї ради викликає надію. Вчергове.

А щоб вона, ця надія, не виявилась марною, кожен, хто нарікає на негаразди у царині телерадіомовлення і вважає, що може внести свій внесок у конструктив, просто зобов'язаний “відірватись від дивана”...

Бо Громадська рада – це лише півтора десятка осіб.

А суспільство – це багато! Надто, коли “разом”!

В.В.Тимофієнко, кандидат фізико-математичних наук, доцент, екс-представник Національної ради в Одеській області, член Громадської ради при Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення, для "Детектор медіа"

Читайте також:

Если читан, то не понят. Если понят, то не так

Не знаєш як – запитай мене

Нацрада не заперечує того, що телерадіокомпанії порушують законодавство, але й намагається цьому протидіяти