Для тих, кому менше 30 років, нічого або майже нічого не говорить ім'я Олександра Яковлєва, котрий відійшов у вічність 18 жовтня у Москві на 82-му році життя. А ті, хто пройшов горнило перебудови, беззаперечно, знають, хто це був такий, і мають щодо нього власну думку. Одні – з усієї сили ненавиділи (і будуть щосили ненавидіти посмертно) цього знаного “прораба перебудови”. Інші назавжди збережуть пам'ять про визначного інтелектуала та політика, котрий зумів піднятися над стандартами свого кола, стати з марксиста-ленінця не показним, а переконаним демократом, а на додачу до всього у добу “розгорнутої прихватизації” виявитися кришталево чистим – що завгодно закидали Яковлєву, котрий не один рік був на високих щаблях влади, але не корумпованість і не продажність.

Мені пощастило аж двічі спілкуватися із цією, поза сумнівом, великою людиною. Перший раз – у час розгортання перебудови, коли ще не вийшов друком Солженіцин, коли ще не повернулася з таборів більшість політв'язнів, на одному із зібрань у Москві молодих філософів – аспірантів, асистентів, стажерів. Господи, що там говорилося – без оглядки на владу, на офіційну ідеологію, на Маркса і Леніна! Тільки той, хто мав щастя у студентські роки читати Грушевського чи Авторханова – ледь не під ковдрою, щоб ніхто не бачив і не знав про це, - зрозуміє мене. Все недомовлене, замовчуване, відверто заборонене вихлюпувалося на тих зібраннях назовні – за активної участі кращих представників старших поколінь професури. Пам‘ятаю двобій між професорами Ципком і Межуєвим – де причина трагедії ХХ століття на теренах СРСР, особливості російської традиції та ментальності чи вади марксистського вчення і неорганічність західної традиції для Східної Європи? Двобій цей, можливо, сьогодні і аудиторії, і самим дуелянтам видався б дещо наївним та однобічним – але зважте на те, що у вузах ще читався курс діамату та істмату, крок уліво-вправо від Маркса і Леніна міг стати останнім у твоїй професійній кар‘єрі... Так от, справа навіть не в тому, що такі конференції та школи для інтелектуальної молоді (філософів, істориків, літературознавців) були організовані, як тоді казали, за ініціативою секретаря ЦК КПРС Олександра Яковлєва. Справа в тому, що він (секретар ЦК!) знайшов час для спілкування з молоддю. Спілкування, як тоді модно було казати, неформального. З відповідями на найгостріші запитання, - відповідями, які, звичайно, враховували специфіку доби, але головними аргументами в яких були ті засадничі, глибинні, одвічні людські цінності, на які так часто посилався Олександр Яковлєв, - любов, честь, чесність, щирість, правда, віра (віра! коли у вузах ще читали курс атеїзму!). А ще – Дім, Сім'я, Вітчизна. З великої літери.

Як це не збігалося з навколишньою дійсністю! (додам уже з позиції сьогоднішнього досвіду – і не збігається). Власне, світоглядною позицією Яковлєва був його власний різновид “філософії життя”, де злиденність політичного зла та похабність соціально войовничої сірості долаються внутрішніми зусиллями людини, яка спирається на світову та національну культуру, на одвічні цінності буття. Згідно із своєю філософією, Олександр Яковлєв і пройшов життєвий шлях – від командира взводу морської піхоти на Волховському фронті і до керівника комісії при президенті Росії з питань реабілітації жертв політичних репресій та голови міжнародного фонду “Демократія”. А у проміжку між цим була робота в апараті ЦК КПРС, і вкрай єретична на той час стаття “Проти антиісторизму” 1972 року, де автор виступив проти великодержавного російського шовінізму та антисемітизму в СРСР. Була дипломатична робота. Була праця в команді Горбачова – ще до приходу останнього до влади. Ставши секретарем ЦК КПРС з питань ідеології на початку перебудови, Яковлєв ініціював зміни в редакційній політиці ряду московських видань (“Огонек”, “Знамя”, “Московские новости” тощо) та на телебаченні (згадайте тільки уславлений “Взгляд”...). І головним, до чого прагнув Яковлєв, було зняття державно-партійної цензури (щодо цензури редакційної, яка часом буває ще гіршою, ті зусилля виявилися марними). Ясна річ, не все, ініційоване ним та його командою, було вдалим, але до того наче непорушний ідеологічний моноліт, проти якого виступали до цього тільки дисиденти, почав швидко розпадатися на друзки.

Саме Яковлєв сприяв публікації в СРСР до цього заборонених творів Солженіцина, Набокова, Приставкіна, Дудінцева, Рибакова та інших авторів, а також виходу на екран понад тридцяти також заборонених кіно- та телефільмів (в тому числі і ряду творів українського “поетичного кіно”). А далі у грудні 1989 року Яковлєв зробив доповідь перед народними депутатами СРСР про наслідки підписання пакту Молотова-Ріббентропа та таємних протоколів до нього. Вперше було офіційно визнано факт наявності цих протоколів та змови між Москвою та Берліном. Це, зокрема, відкрило шлях до відновлення незалежності держав Балтії. А далі улітку 1991 року саме Яковлєв на повен голос заявив про небезпеку більшовицького перевороту в СРСР і відновлення політичного терору.

У перші єльцинські роки (коли перший президент Росії ще був здатен робити щось інше, аніж “працювати з документами” на дачі під наглядом лікарів) Олександр Яковлєв очолював федеральну службу з телебачення та радіомовлення. Тоді ж він очолив комісію, яка займалася реабілітацією жертв радянських політичних репресій. З кожним роком Яковлєв ставав радикальнішим в оцінці минулого Російсько-радянської імперії та комунізму. І цей радикалізм не був зовнішнім: людина, котра вступила в партію на фронті 20-річним лейтенантом, котра прожила більшу частину життя під начебто овіяним славою червоним прапором переможців фашизму, в результаті складної і болючої внутрішньої еволюції дійшла висновку про фактичну тотожність двох тоталітарних режимів – і про антилюдяність будь-яких диктаторських режимів сучасного та майбутнього, якими б красивими гаслами вони не прикривалися.

Зрештою, 1996 року він виступив із зверненням до російської та світової громадськості про необхідність суду над більшовизмом – як політичною практикою і як ідеологією. Минуло майже десять років – але і Росія, і Україна ні на крок, здається, не наблизились до такої вкрай необхідної для політичного й морального оновлення суспільства акції. А чи навіть зробили певні кроки назад – бо ж навіть нове покоління призвичаїлось до пам‘ятників Леніну поряд із монументами Незалежності...

А потім, уже за “другого” Єльцина, Яковлєв став не потрібний Кремлю, який почав загравати зі своїми недавніми опонентами. Саме на той час припадає моя друга зустріч із ним. Понад годину троє журналістів “допитували” Олександра Миколайовича, котрий приїхав до Києва. Частина “допиту” вийшла друком в газеті “День”. Частину ж того, про що тоді йшлося, боюся, “День” і сьогодні навряд чи надрукує – скажімо, точну і, сказати б, філігранну за формулюваннями оцінку Яковлєвим чекістів та їхніх спадкоємців в “компетентних органах” радянського та пострадянського періодів.

Академік Олександр Яковлєв був не тільки видатним науковцем, який видавав цікаві теоретичні монографії та організовував працю цілих колективів (скажімо, саме його команда змогла підрахувати та документально підкріпити страхітливі цифри щодо втрат Червоної армії під час війни від “своїх” – чекістів, загороджувальних загонів, політвіддільців тощо). Він був ще й непересічним публіцистом, який мав свій стиль, свою побудову фрази, свої улюблені метафори і несподівані порівняння (ерудиція дозволяла йому вільно оперувати різними галузями знання). А ще Яковлєв був українофілом, - настільки, наскільки це можливо для москвича, котрий звик бути “на чолі” і “попереду процесу”. Але такий стереотип, - як й інші, - Олександр Миколайович успішно долав (на відміну від тих “прорабів перебудови”, котрі з роками перетворилися на затятих імперських шовіністів, а то і чорносотенців). І ще одна деталь теми “Яковлєв-Україна”: у січні цього року, коли у нас панувала ейфорія від переможної Помаранчевої революції, мудрий Яковлєв попереджав: “Будь-яка революція, буде вона кривава чи оксамитовою, Помаранчева – в будь-якому разі оголює накопичені суперечності, намагається їх розв'язати. Не буває так, щоб після революції все було гладко. Попереду – серйозні зміни. А значить, хтось неодмінно буде розчарований, хтось із тих, хто підтримував революцію, буде критикувати її лідерів, нову владу”.

Як у воду дивився академік. А ще він говорив: “Я по-хорошому заздрю вам”...

...Коли в 1972 році Олександра Яковлєва за статтю “Проти антиісторизму” знімали з роботи, Брежнєв запитав у Суслова: “А хто йому пише ці статті?” Той набрав відповідний номер телефону, дістав довідку, і відповів: “Яковлєв пише сам”. На що Брежнєв незадоволено пробурчав: “Що він собі дозволяє! Він що, Ленін?”

Звичайно, Олександр Яковлєв не був Леніним. Він, як інтелектуал і демократ, став радше своєрідним анти-Леніним, людиною, котра прагнула очистити російську культуру від намулів більшовизму і сприяти викоріненню у ній тих тенденцій, котрі свого часу призвели до виникнення російського варіанту тоталітаризму. У цьому він, безумовно, був і нашим колегою, людиною з гострою думкою і гострим пером, якій у сучасній Росії жилося все важче. І не тільки під тягарем літ – а йшов йому 82-й рік. “Я, крім тоскного почуття, нічого не відчуваю останнім часом”, - зізнався Яковлєв журналістам торік. Але, попри все, до останніх днів він працював задля демократії. Не здобувши від тієї праці ніяких статків, крім шаленої ненависті одних і довічної поваги інших.