Дивлячись український телеефір, слухаючи численні радіостанції, робиш прикрий висновок, що українська політологія переживає страшенний занепад, бо від усього її різноманіття залишилися тільки два мислителі – Вадим Карасьов і Володимир Фесенко. На всіх каналах, у всіх ефірах, якщо не Карасьов, значить, Фесенко. Якщо не Фесенко - Карасьов. Tertium non datur – третього не дано. Інколи з острахом вмикаєш праску – а раптом і там Карасьов з Фесенком?

Деяким іноземним спостерігачам може спасти на думку, що в Україні взагалі немає політичних мислителів, крім цих двох. Чомусь їх посилено нав’язують суспільству, як єдино можливих оракулів, медіаторів, посередників між високою політикою і масами. Невже нам намагаються навіяти, що політичне життя України розвивається виключно за Карасьовим та Фесенком? Інколи до них, щоправда, приєднують ще Видріна і Небоженка – і на цьому вже точно досить! Так-от зусиллями журналістів та власників телеканалів твориться прикра тенденція монополізації громадської і політичної думки в Україні.

Подивіться на всі “ток-шоу” на українських телеканалах: ба, знайомі всі обличчя… Коло ідей і коло людей в нашій країні штучно звужуються. А це провокує небезпечну ілюзію кадрової та ідейної обмеженості України, бідності її експертного середовища. А насправді в Україні немає проблем з фаховими, розумними, талановитими політологами і політтехнологами. Таких багато. Є проблеми з селекцією і громадською мобільністю. До речі, це одне з головних завдань ЗМІ: розкривати кадрові перспективи, шукати нових людей в усіх сферах життя, сприяти оновленню державних, бізнесових, наукових структур. Натомість бачимо, як нам продукують “священних корів” у різних галузях соціального буття, “неодмінних” осіб, незамінних за визначенням.

А в нашому політичному середовищі залишилося, здається, тільки три постаті, що гідні постійної уваги електронних ЗМІ: це представники легендарної СДПУ(о), за якою, згідно з усіма опитуваннями, стоїть “аж” 1,5% електорату, - Шуфрич, Кравчук і Шурма (зразу за незбагненною асоціацією чомусь згадується стара пісня “Любов, комсомол і весна”). Ці добродії з усіх екранів повчають громадян, як треба любити неньку-Україну, ба більше: об'єднувати її після ними ж організованого рукотворного розколу.

Звичайно, серед аудиторії існують симпатики і цих сумнівних пророків, що таки вміють подавати себе значно вище за свою реальну експертну вартість. Але така монополізація думки чинних політиків, здійснювана не так цими трьома особами, як їхніми промоутерами та просто лінивими журналістами (навіщо когось шукати, якщо на всі питання, аж до висвітлення проблем життя на Марсі, готовий відповідати невгамовний Шуфрич?), як на мене, суттєво спотворює реалії нашого політичного життя.

Іншими словами, наші ЗМІ оперують старою засмальцьованою колодою завсідників телеекранів і радіоканалів. Якщо йдеться про економіку, то це майже завжди пани Пасхавер і Плотніков, теж давно знайомі та відомі борці проти реприватизації, співці недоторканості приватної власності тих, хто вчасно та ефективно вкрав. А от принципових прихильників повернення вкраденого у власність держави не почуєш. Гра іде на одні ворота, мовляв, те, що було привласнено незаконним шляхом, чіпати не можна. Чому? Незрозуміло. Не можна – і край. Бо, бачте, якщо почнемo прискіпливо цікавитися, не прийдуть до України інвестиції. Дива та й годі. А до Китаю тим часом надходять інвестиції, причому з найдемократичніших держав світу, лише з США прийшло понад 100 мільярдів доларів. А йдеться, між іншим, про країну, де розкрадачів державного майна публічно страчують: на стадіонах за великого скупчення глядачів солдати з автомата Калашнікова стріляють у потилицю злочинцям. А західні гроші до КНР все одно надходять. Чому? А тому, що КНР має репутацію країни, де не можна безкарно красти. Україна ж має протилежну репутацію. Тому й думають серйозні інвестори (а не шахраї, яких у нас називають інвесторами): якщо в Україні можна безкарно вкрасти завод, то чому не можна безкарно привласнити й мою інвестицію в економіку цієї країни? Але така проста ідея не викликає зацікавленості неодмінних експертів наших ЗМІ (а ще – господарів цих ЗМІ та роботодавців експертів – тільки чому?).

А як цікаво було би спостерігати, скажімо, в програмі “Я так думаю” Ганни Безулик на каналі “1+1” чи в якомусь іншому інтелектуальному шоу дискусію між полум’яними супротивниками реприватизації (точніше, націоналізації, якщо називати речі своїми іменами) Олександром Пасхавером і Олексієм Плотниковим, з одного боку, і прихильником повернення награбованого до державної власності, доктором наук Леонідом Шульманом. Але боюсь, що не побачимо. Бо деякі наші ЗМІ вже давно з колективного організатора (за Леніним) перетворилися на колективного маніпулятора громадською думкою. Хіба тут до пошуків істини? Тож слухайте і дивіться тих самих і про те ж саме. Іншого не дано?