„Детектор медіа” – в рамках дискусії після телепрограми «Іду на Ви» від 26 вересня - опублікувала статтю нашого постійного автора, шановного Аркадія Сидорука, "Антиюліана на "1+1". Можна цілком розділяти (а можна й ні) думки автора щодо того, що саме Юлія Тимошенко залишилася останньою надією України. Можна захоплюватися емоційністю матеріалу, переконаністю, що проглядає в кожному його рядку. Чого не можна – то це погодитися зi змістом.

Справа навіть не в тому, що більше від половини обсягу матеріалу є стенограмою самої програми „Іду на Ви” – причому, стенограмою неповною, де певні фрагменти було відібрано, а інші – ні, залежно від смаків самого автора. І навіть не в тому, що відповіді Тимошенко у стенограмній частині статті подано окремо від запитань – так, щоб читачеві кинулися у вічі суто ораторські переваги Леді Ю, але щоб він не міг безпосередньо зіставити відповіді з запитаннями: адже дуже легко можна було припустити, що переважна більшість читачів не стане, сидячи з олівцем у руках, гортати текст знову й знову, щоб зіставляти між собою віддалені одна від одної його частини. Справа навіть не в тому, що ще на початку статті те, що відбувалося на екрані, без будь-яких аргументів було названо „спробою дискредитації лідерки “Батьківщини” серед національно-патріотичного сегменту виборців”, чим було завдане подальше сприйняття всього матеріалу та поведінки його героїв, і що послужило відправною точкою подальших висновків. Між тим, це твердження аж ніяк не є такою собі аксіомою, і саме по собі вимагало доведення.

Справа в тому, як було показано в матеріалі Аркадія Сидорука стосунки журналістів із політиками та роль журналістів у політичному житті. А ще – як було співвіднесено фактологію, оцінки та припущення. Автор тексту «Антиюліана…» закидає ведучим програми: „Піховшеку слід було б змінити імідж, навчитися “акати” по-московськи й понишпорити під виглядом діловода кабінетами генеральної прокуратури РФ. А його напарниця мала б обернутися на Дюймовочку-Невидимку й непомітно проникнути крізь одну з кремлівських брам”. Тобто, журналістам одного жанру автор непомітно, тихенько так собі ставить у приклад журналістику зовсім іншого жанру. Це – майже те саме, як звинуватити художника-графіка в тому, що його гравюри бідніші за кольоровою гамою, ніж картини Левітана. Або, скажімо, звинуватити Тіну Тернер у тому, що вона співає не так, як Монтсеррат Кабальє. Між тим, якби справді журналісти про все дізналися самотужки й запросили до студії Тимошенко, від якої їм була б непотрібна ніяка інформація – от тоді б в ефірі могла б дійсно відбутися лише та сама прорахована заздалегідь дискредитація.

Далі текст А. Сидорука неможливо читати без зауважень ледь не в кожному абзаці. «Мотивацію (програми – Б.Б.)розкриває, зокрема, російська преса, що пильно стежить за розвитком політичних подій у південної сусідки. Йде цитата: “В Западной Украине смещение кабинета Тимошенко отметили трауром: несколько дней легковушки разъезжали с черными ленточками на антеннах. А во Львове решили создать музей украинской национальной героини”, - пише “Московский комсомолец”. Як цей пасаж з „МК” розкриває мотивацію саме цієї конкретної телепрограми, до чого там вона – ані слова. Самі лише припущення: якщо на городі росте бузина, то, напевне, десь у Києві живе дядько. Тим часом, це є типовим прийомом маніпулятивної журналістики – навіювати аудиторії висновок, який насправді ніяк не випливає з поданих аргументів. До речі, перебуваючи в Західній Україні з 9 по 11 вересня, жодних ознак трауру, окрім декількох емоційних розмов між пасажирами у транспорті, я не побачив. Може, не траплялися. „У Москві готові налагоджувати з нею (Ю.Т. – Б.Б.) російсько-українські контакти на прагматичній основі. При цьому там не плекають жодних ілюзій, знаючи, що Юлія Тимошенко – незалежний політик, яким неможливо маніпулювати”, - веде далі автор, посилаючись на надійні джерела. Якщо це справді так, то можна, нарешті, зітхнути з полегкістю вперше за 14 років: Росія вже не та, вона переродилася й повністю змінилася в ніч на 15 (чи, може, на 20) вересня. От тільки, якщо так, навіщо вона продовжує ставити на якихось політиків в Україні? Якщо політик буде некерований і неманіпульований, навіщо робити на нього якусь спеціальну ставку? Хіба не можна розвивати ті самі „контакти на прагматичній основі” з будь-ким в Україні? Чи, може, прагматизм той – дещо особливого роду? Поїхавши до Москви, Тимошенко „викликала захоплення у своїх прихильників тим, що побувала у Білокам’яній, не маючи ані влади, ані дипломатичної недоторканості”, - твердить автор. Але ж сучасна пострадянська, й російська, зокрема, практика свідчить: лише своїми особистісними якостями так просто упередженості не здолати. (Та й навіть у будь-якій правовій державі формулювання: „Кримінальне переслідування припинене через те, що завдяки видатним рисам характеру підозрюваний викликає загальну симпатію” видалося б надто дивним, неюридичним.) Отже, якщо не було ані влади, ані недоторканності, у сучасній Росії за даної ситуації неодмінно мав би бути – це моє припущення, яке, втім, спадало на думку дуже великій кількісті експертів і громадян, а також багато разів підтверджене практикою стосунків наших політиків з Кремлем – „дах”, і „дах” дуже „високий”. От дізнатися про цей „дах” (або про його відсутність!) і прагнули – цілком слушно – журналісти-учасники програми «Іду на Ви». І саме це – власне, виконання ними своїх професійних обов’язків, які вимагають від журналістів докопуватися до причин і мотивів подій і дій! – автор матеріалу і ставить їм у провину.

Ну, а далі вже зовсім не смішно. „Лідерка “Батьківщини”, маючи обмежений медіа-ресурс, готова вести політичні дискусії у телеефірі на будь-яких умовах”, - ведеться нижче. Чим обмежений медіаресурс? Ким обмежений медіаресурс? Хіба Юлію Тимошенко більше не пускають на телеекрани? На шпальти газет? Може, йдеться про власний, контрольований, медіа-ресурс? Тоді з цим можна погодитися - от тільки як там справи з демократичними засадами відділення бізнесу від політики, невтручання власників ЗМІ у редакційну політику тощо? Якщо, виявляється, на власноруч контрольованих телеканалах Ю.Т. мала б можливість – за Аркадієм Сидоруком – диктувати якісь свої, не будь-які, умови. А „орган партії” – будь-якої – ніколи не стане взірцем вільної демократичної преси. А так і залишиться ресурсом. До речі (не хочу, щоб мене запідозрили в особистих симпатіях, але факт є факт), мало хто тепер згадує про те, що 5 канал Петра Порошенка сам розробляв свою редакційну політику, вільно від власника; його співробітники поставили вимоги вільної роботи, й Порошенко на це пішов. Чи стосувалося те саме, скажімо, газети „Вечірні Вісті”, дійсно контрольованої Тимошенко і Турчиновим, в ті самі часи? Але читаймо далі: „Більш того, вона готова й до найгіршого сценарію – коли їй буде повністю закрито доступ до телеефіру”. Отже, легенько й ненав’язливо так стверджується, що доступ до телеефіру Юлії Тимошенко ТАКИ БУДЕ ЗАКРИТО. Чи не надто це нагадує постійні бідкання представників та симпатиків попередньої влади щодо того, ніби на виборах-2006 неодмінно буде задіяно адмінресурс? Хоч фактів на користь цього на сьогодні немає.

А тепер провідна думка матеріалу. Автор пише: „Втім, цікаво знати, за яким принципом відбувався добір журналістів для участі у ток-шоу “Іду на Ви”. Ще цікавіше, чи надходила з гори від вороже налаштованого до Юлії Тимошенко оточення Президента команда “фас”, чи телеканал “1+1” залюбки ліг під нову владу”. Щодо добору – то коли програма лише почалася, „Детектор медіа” неодноразово писала: добір цей тоді дуже нагадував добір за принципом „аби бодай хтось прийшов”. Тепер же склалося більш-менш постійне коло журналістів, що відвідують „Іду на Ви”, багато хто – від самого початку програми. До того ж, пан Сидорук ніби не помітив, що офіційне оточення Президента таки змінилося, й ані, припустимо, Порошенко, ані Жванія, ані Безсмертний, ані Третьяков не мають звідки дати команду, як тільки з власних квартир та дач. Втім, безумовно, команду є ще кому давати і в тому оточенні, яке залишилося, але чи може хтось назвати прецеденти? Чи чув хтось про таке принаймні в приватних розмовах, або в розмовах «офф-рекордс»? Я – ні. Але головним є інше. Виходить, що, якщо журналісти насмілюються ставити незручні запитання Юлії Тимошенко, якщо вони не погоджуються з нею з півслова й мають власну думку, якщо хочуть щось уточнити та розставити все по своїх місцях – і для себе, і для аудиторії, то вони тим самим виконують команду „фас”? (Чи, може, висновок напрошується якийсь інший – той, якого я не зміг вловити?). А що ж тоді мусили б робити журналісти? Запитувати Тимошенко про те, де вона купила таку чудову сукню? Скільки часу витрачає вона на зачіску та макіяж? Чи, не вдаючися до формальностей, просто співати їй осанну? От тільки чи можна після того було б назвати їх журналістами? Власне, знову таки, пан Сидорук вбачає в їхній поведінці єдиний кримінал – в тому, що вони старанно виконують свою роботу. Хай подеколи не надто вдало, не надто професійно, про що вже писали інші автори «ТК» у своїх відгуках на програму «Іду на Ви», але роблять саме те, що й зветься журналістикою. А не піаром і не пропагандою.

Подальший пасаж Аркадія Сидорука про те, що „цілком можливо, щедрий на нагороди Президент вручить Герасим’юк орден її прадавньої тезки – княгині Ольги”, теж можна вставляти до підручників як взірець припущення, що його видають за факт чи, принаймні, за прогноз найімовірнішого сценарію. Тільки-но в попередньому абзаці автор писав про команду „фас” зі знаком запитання та зі здивуванням в інтонації – а тепер от поклав цю тезу у фундамент наступного припущення, немов доконаний факт.

Завершує ж авторську частину статті пасаж: „Поки тривало ток-шоу “Іду на Ви”, до студії встигли додзвонитися майже 30 тисяч чоловік. На запитання інтерактивного опитування 72 відсотки учасників відповіли, що “повністю довіряють” Юлії Тимошенко”. „Блискучий результат на початку передвиборчої кампанії”, - підсумовує шановний пан Сидорук, видаючи результати телеголосування за результати соціологічних досліджень, за точний зріз суспільних настроїв. Точніше, не розрізняючи перше та друге. А от тиждень по тому, коли гостем студії був Нестор Шуфрич, глядачі голосували щодо того, чи буде краще жити, якщо до влади прийде СДПУ(о). „Так” сказали понад 30% глядачів. Теж досить блискучий результат. Але от за соціологічними дослідженнями партія ця має стабільний рейтинг, що не дотягує й до 2%. От і вся наукова цінність подібних телеголосувань як аргументації чиєїсь правоти чи неправоти. Утім, хай би навіть політика підтримували 99,9% глядачів і 99,9% журналістів – чи означало б це, що ставити під сумнів його твердження медійники вже не мають права? Так, в історії таке траплялося. От тільки звалося це „таке” тоталітаризмом.

Принагідно, хотілося б згадати й про статтю Аркадія Сидорука „Ющенко під обстрілом Ларрі Кінга”. На думку автора, в Україні відцензурували текст відповідей українського Президента на запитання американського тележурналіста. Це цілком можна припустити, й я не маю на меті це заперечувати. От тільки... Читаючи статтю, раптом натикаєшся на речення: „Доза була величезна, але її не вистачило, щоб призвести моє тіло до летального кінця”. Ріже слух ця фраза. Для американця вона звучить цілковито нормально – але не для українця; в Україні жодного разу не доводилося чути про „отруєння тіла Ющенка”, зокрема, й від самого Ющенка. І тут раптом пригадується, що на початку матеріалу пан Сидорук закидає Президентові: „Я вже не кажу про незнання англійської мови”, а далі декілька разів посилається на транскрипт (розшифровку) „Сі-Ен-Ен”. Отже, що відбувалося? Віктор Ющенко відповідав на запитання українською, для американських глядачів їх перекладали англійською, потім писали розшифровку (не знаю, як у США, а в Україні розшифровки телеефірів бувають подеколи вельми приблизними). Перекладачі на телебаченні – то не офіційні перекладачі на дипломатичних переговорах, перед ними не стояло завдання зберегти офіційний текст до кожної коми. А до того ж, запитання Президентові теж перекладали з англійської на українську – і теж, імовірно, не зі стовідсотковою скрупульозністю. Так от, пан Сидорук бере розшифровку перекладу Ющенка з української на англійську, перекладає її назад, на українську, й порівнює з текстами на офіційному сайті українського Президента. Тобто, подвійний переклад туди-сюди, та ще й переклад, радше за все, доволі приблизний, він видає за оригінал. Коли нам в університеті викладали теорію та практику перекладу, викладачі наводили хрестоматійний приклад: заради експерименту було зібрано групу людей – носіїв різних мов – і розсаджено їх так, щоб вони кожен своєю мовою переказували певну фразу один одному, й щоб кожен слухач знав мову того, хто йому цю фразу казатиме. І щоб перший та останній в ланцюжку були носіями англійської мови. На вході запустили: “Out of sight – out of mind” („Зник з очей – із серця геть”), а на виході отримали: “Blind idiot” („Сліпий ідіот”). Це був приклад того, що кількаступінчастий переклад, та ще й зроблений різними людьми, ніколи не може зберегти аутентичність навіть короткого та нескладного тексту. А тому й операцію, яку провів автор статті, доводиться назвати маніпуляцією.

На жаль (це стосується не лише згадуваних статей, і навіть у першу чергу не їх саме), рисою української політичної журналістики залишається політична ангажованість. Ні, зовсім не лише у вигляді: „Хто мені платить гроші, тому й служитиму”. А у вигляді власного, цілковито щирого, переконання журналістів у тому, що на політичній сцені держави діють лише однокольорові постаті, мов у шахах: є чорні, й є білі. І чорні є уособленням абсолютного зла, а білі – абсолютного добра. А якщо виявляється, що білі постаті теж хибують на певні вади, то задля загального добра, задля великої справи цих вад краще не помічати, а робити вигляд, що їх немає. А той, хто їх, ці вади, помічає – той є агентом імперіалізму та ворогом трудового народу. І якщо раніше, в допомаранчевий період, тодішня влада справді скидалася хай не на абсолютне, але на безумовне зло, на гірше з двох лих, хоч би з ким зіставляти – то тепер усе набагато складніше. Так, Віктор Ющенко – далеко не ідеал і несе в собі всі відбитки пострадянського політичного середовища. Але й Юлія Тимошенко – теж не втілення всіх можливих чеснот. Скажімо, певні її риси та дії (авторитаризм, надто висока самооцінка, бажання розв’язувати всі проблеми в максимально простий, прямолінійний спосіб, орієнтація на „народність” із тією самою косою та рюшиками на ділових (!) сукнях, на імідж кумира домогосподарок, тощо) змушують припускати, що за своїм психотипом вона досить близька до Олександра Лукашенка – який, нагадаю, теж ішов до влади під гаслом боротьби з корупцією. Не виключено, що вона робить це щиро (а Лукашенко – хіба ні?), адже протягом багатьох років грати роль і жодного разу не схибити навряд чи можливо. Але не виключене й протилежне. У тому й полягає вся складність, що серед помаранчевих учорашніх соратників виділити абсолютне добро та абсолютне зло поки що не виходить – на те немає достатньої кількості даних. А тому чорно-білий підхід до аналізування нинішніх подій виглядає надто вже дисонансним. До того ж, постпомаранчева доба збагатила суспільний досвід однією надто важливою пересторогою: якщо затуляти очі на певні недоліки лідера до того, як він прийшов до влади, якщо вважати ці недоліки незначущими та несуттєвими – то з цих безневинних недоліків після приходу лідера до влади можуть вирости серйозні проблеми для держави. Юлія Тимошенко в ефірі „Іду на Ви” продемонструвала єдиний недолік – вона не відповідала на запитання, а повсякчас з’їжджала з теми. Можна не звертати на це уваги – але чи легше буде суспільству від того потім?

Борис Бахтєєв, «Детектор медіа»

Читайте також:

Іду до вас

Журналісти в люстерку Юлії Тимошенко

Коні не винні або Чи пов'язані фаховість і моральність

Мило, кислота та інші хімічні речовини