З початком кризи української влади канал “1+1” в рамках ток-шоу “Іду на Ви” почергово запросив зустрітися з пресою головних фігурантів нинішньої кризи влади в обличчях екс-Держсекретаря Олександра Зінченка, екс-голови РНБО Петра Порошенка та, нарешті, екс-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Здавалось би, унікальна можливість поспілкуватися в прямому ефірі з людьми, чиї звинувачення на адресу одне одного є аж надто серйозними, допоможе бодай на дещицю з’ясувати, на чиєму боці більше правоти.

Але aні попередні два ефіри, ані вчорашній ефір з екс-прем’єркою майже нічого не додали до розуміння того, що НАСПРАВДІ відбувалося впродовж вересня з торішніми героями Помаранчевої революції. Від запитань журналістів усі герої відмахувалися PR-заявами, яким представники ЗМІ якось не дуже опиралися. Кволі спроби спровокувати героїв програми на щирість та дискусію не лозунгів, а аргументів, спроби «вивести їх на чисту воду» натикалися на лаковану стіну “паблік рілейшнз”, яку розбити не вдалося.

Наприклад, замалим не левова частка програми з Юлією Тимошенко була присвячена темі її поїздки до Москви. Насправді те, що російська прокуратура зняла з Тимошенко обвинувачення, має з точки зору ФАКТУ сміховинне значення: адже справа може бути поновлена в будь-який момент. А от з точки зору МОТИВІВ такого кроку росіян і самої Тимошенко, яка вирішила саме після своєї відставки відвідати-таки Москву - ситуація викликає роздуми та наводить на певні припущення. Але чи змогли журналісти – як ведучі В’ячеслав Піховшек та Ольга Герасим’юк, так і запрошені до студії представники великої кількості ЗМІ «розкрутити» тему таким чином, щоб глядач насправді зміг довідатися про МОТИВИ? Ні, на жаль, цього нікому не вдалося – не зважаючи на те, що, начебто, журналісти задали запитання і щодо лобістів та організаторів поїздки Ю.Т. до Москви, і щодо можливих домовленостей з Кремлем, і щодо того, з ким вона прийшла до російської генпрокуратури, і навіть щодо того, у чому була вдягнута… Встигли і звинуватити у зраді національних інтересів! Але не зробили головного! А саме: ніхто з присутніх «акул пера» не спромігся на проведення оперативного власного розслідування всіх обставин ситуації з поїздкою Ю.Т. до Москви та рішення генпрокуратури. Тож всі начебто гострі запитання Юлія Володимирівна просто блискуче використовувала задля власного піару – за що їй честь та хвала! Але це вкотре доводить очевидну річ: українська журналістика в масі своїй послуговується лише або офіційною інформацією, або політичною світською хронікою. І доки вона не буде спроможною користуватися ВЛАСНОРУЧ ДОБУТОЮ ІНФОРМАЦІЄЮ – доти вона буде лише тлом для самопіару політиків, навіть, начебто, ставлячи їм жорсткі запитання. Приклад з вчорашньої програми: "Представник фракції БЮТ", - запитав журналіст екс-прем’єрку, – "був присутнім на зборах об’єднання Л. Кравчука. Чи не значить це, мовляв, що ви теж намагаєтеся – а не тільки Ющенко – навести «мости» з теперішньою опозицією?" На що Ю.Т. парувала: БЮТовець був присутній у Кравчука як спостерігач. А якщо б запитання було задане по-іншому: ми вже отримали коментар Кравчука, в якому той… підтвердив/або не підтвердив факт перемовин з фракцією Ю.Т… Або хоча б напередодні програми той, хто задавав запитання, поспілкувався з тим самим представником фракції… Вочевидь, просто з’їхати з питання Юлії Володимирівні було б набагато складніше… Або ще такий приклад: звучить запитання до Ю.Т. «коли востаннє ви зустрічалися з Рінатом Ахметовим?». Відповідь прогнозована: давно не зустрічалася. А якщо б запитання прозвучало по-іншому: за нашими даними, ви останній раз зустрічалися з Ахметовим тоді-то и тоді-то (і, раптом!, це було б і не так вже і давно?)… І так майже з кожним запитанням журналістів на кожному ток-шоу – вони не ґрунтуються на власних розслідуваннях, на власноруч здобутих фактах, а тому й не можуть дати глядачу-виборцю справді споживної, дійсно важливої, дійсно суттєвої для їхнього вибору інформації.

Між тим, сама пані Тимошенко, як завжди, була і в «Іду на Ви» вище усіляких похвал. Вона вкотре продемонструвала свої унікальні навички та інтуїцію. Вона, здається, як ніхто, відчуває добу, в якій ми живемо, і використовує це з усією повнотою. Вона розуміє, що доба телебачення визначається не тільки його повсюдним поширенням. Людина починає сприймати світ буквально через екран телевізора, але не тільки в тому сенсі, як це зараз розуміють: “Якщо ми не передавали, що Сомалі бомбили, значить, Сомалі не бомбили”. Звісно, це теж є – в громадській свідомості знаходиться місце лише тому, що артикулюється через телеефір. Однак набагато важливіше те, що під впливом телеефіру змінюються самі якості й властивості громадської свідомості.

Людина сприймає світ через певні стереотипні схеми, які витворив попередній досвід – як минулих поколінь, виражений у мові, так і особистий, втілений у власних світоглядних звичках. Телебачення значною мірою замінило собою шар життєвого досвіду, запропонувавши замість нього досвід телевізійний. Навіть не сприймаючи серйозно те, що нам показують з екрану, ми, тим не менш, звикаємо до нього, і кінець кінцем вже не можемо чітко відмежувати його від того, що дізналися самотужки в процесі соціалізації. Отож, сюжетні схеми, типажі й ситуації серіалів, ток-шоу, інфотейнменту входять у нашу свідомість, і за умов одноманітного існування поступово витісняють особистий досвід. Телевізор став найважливішим органом чуття, завдяки якому ми сприймаємо реальність.

Український екс-прем’єр це дуже тонко відчуває і діє відповідним чином, сполучаючи в собі одній цілу команду фахівців. Будь-який публічний виступ Юлії Тимошенко – це розіграна сценка з серіалу, де вона – героїня мелодрами, тоді як її суперники нагадують радше персонажів сіткому. Чого варта її інтерпретація останніх подій: чесна, самовіддана жінка, яка всього досягає власними силами, до кінця вірна своєму обранцеві (президентові), стає жертвою заздрості його близьких, що зводять на неї наклеп. Засліплений обманом, обранець (персонаж в цілому позитивний, але безвольний) проганяє її. Але вона не оголошує йому війни (хоч логіка серіалу дозволяє й протилежний розвиток ситуації), вірячи в те, що правда попри все переможе. Класика жанру, чи не так? Злісні родичі, що обмовляють простодушну, бажано вагітну наречену перед симпатичним слабаком, – схожа ситуація (по суті, запозичена ще з фольклору) в’їлася в мізки мільйонів домогосподарок. І не одна з них пустила сльозу, слухаючи теж уже класичний виступ Тимошенко на “Інтері” чи її вчорашні слова в “Іду на Ви”. Або блискуче продумана сцена, де Порошенко “в соплях” з ноги відкриває двері президентського кабінету – варта десяти телевізійних премій.

Тимошенко сама створює фабулу свого сценарію, сама його виконує, сама вигадує для нього характерні “ґеґи”, які вже можна й патентувати. На відміну від творців пересічного “мила”, вона розуміє неефективність “чистих” жанрів, тож неодмінно додає до мелодрами добрячу порцію жарту на межі з гротеском. А ось облита кислотою рука – це вже чорний гумор. Їй-богу, часто шкодую, що Юлія Володимирівна не пише романів або сценаріїв – це було б явище в культурі не менше, ніж у політиці.

На противагу цьому, виступ в «Іду на Ви» Петра Порошенка 19 вересня, який теж намагався стимулювати сентиментальність навколо своєї особи, виявився набагато менш переконливим. Рівень довіри до нього серед глядачів каналу, щоправда, зріс на десять відсотків до кінця ефіру, однак пояснити це можна тим, що присутність звинуваченого, який промовляє на свій захист, часто сама собою трохи підвищує симпатію до нього (а з пана Порошенка оратор все-таки незлецький; оратор, але не більше). А ось Тимошенко потихеньку – на три проценти – протягом ефіру втрачала довіру глядачів. Можливо, їм трохи надокучила одноманітна інтерпретація образу, до якої призводила, до речі, і вже згадана одноманітність технології журналістських запитань. Це - якщо не пробувати пояснювати таку незначну зміну у результатах опитування суто технологічними речами, адже голосування на «1+1» організоване так, що будь-який абонент може зателефонувати будь-яку кількість разів, і його голос буде врахований. Тож не можна виключати елемент примітивного намагання якоїсь сторони просто підіграти своєму симпатику). Проте цифри в обох були аж занадто різні: сімдесят відсотків проти тридцяти тих, хто беззастережно довіряє, відповідно, Юлії Тимошенко та Петру Порошенко. Відчуй різницю, як-то кажуть. Швидше за все, це свідчить про настрої населення центральної та західної України, де переважно й дивляться “1+1”: ще не проти Ющенка, але вже переважно – з Тимошенко. І майбутнє, швидше за все, саме за її типом політика: типаж “артиста” йде на зміну “проповідникові”.

А от чи змінять свою роль у політичному театрі журналісти? Це, вочевидь, буде залежати не тільки від них самих, а й від власників ЗМІ. Якщо останні будуть зацікавлені не в політичній доцільності своїх програм, не в підіграванні певним політичним персонажам а в, перш за все, їх рейтингу та впливовості в очах аудиторії – то вони вже найближчим часом жанр журналістських розслідувань та журналістику факту поставлять у пріоритетні завдання для своїх ЗМІ. Якщо ж медіа продовжуватимуть бути, перш за все, знаряддям політичних ігор, засобом здобуття лояльності політичних гравців - то журналісти продовжать існувати у ролі знарядь політичних війн або політичного піару. Причому з боку глядача найпринизливішим це виглядає тоді, коли самі журналісти цього навіть не розуміють…

Роман Горбик, для “Детектор медіа”

Читайте також:

Журналісти в люстерці Юлії Тимошенко

Коні не винні або Чи пов'язані фаховість і моральність