Тріумфальна друга спроба проходження кандидатури Юрія Єханурова через Верховну Раду – 289 голосів “за” – змусила всіх аналітиків терміново засісти за обрахування нових політичних розкладів. А саме: що стоїть за меморандумом, підписаним Ющенком, Януковичем і Єхануровим за годину до голосування, наслідком якого стали 50 голосів від фракції “Регіони України”, дружно подані 22 вересня за чотирнадцятого прем‘єра? Адже “Донбас порожняк не жене”. Чи задовольнився Віктор Янукович тими речами, про які публічно говорять речники Партії регіонів у ці години (тексту меморандуму, здається, ніхто з журналістів ще не має) – тобто гарантування відсутності політичних репресій, неперешкоджання вступу в дію політреформи з 1 січня 2006 року, недопущення реприватизації, амністія представникам виборчих комісій, звинувачених у зловживанні на виборах, ухвалення законів про опозицію та про президента тощо? Щодо цього існують великі сумніви. Угоди такого типу, якої щойно досягли непримиренні досі опоненти Ющенко і Янукович – тобто про дружній нейтралітет та співпрацю, одразу викликають асоціації з сумнозвісним пактом Молотова-Ріббентропа.

Але кожна угода такого штибу, як пакт Молотова-Ріббентропа не має жодного сенсу, коли до неї не додані таємні протоколи. Чи можна припустити, що подібні протоколи (у тому чи іншому вигляді) існують і тут? Так – логіка процесу вимагає цього. А до того ж у обох сторін з‘явилися певні спільні зацікавлення, певні спільні інтереси, які вимагають спільних дій.

Йдеться про те, що головним політичним противником Ющенка і Януковича після 22 вересня стає Юлія Тимошенко. А головною громадською силою, яка віднині становить небезпеку політичній стабільності як партії Ющенка, так і партії Януковича, є Майдан. Точніше, його вирішальна, найбільш активна, найбільш революційна складова, для якої слова “бандитський режим”, “свобода слова”, “європейський вибір” – не порожні слова.

За своєю логікою, таємні протоколи (не має значення, існують вони в усній чи письмовій формах) повинні містити кілька головних складових. По-перше, там має йтися про стабілізацію і формалізацію стосунків між сторонами, які досі перебували у стані “холодної війни” та ідеологічного протиборства. Що це може означати? Що суто кримінальні справи проти людей із команди Януковича будуть спущені на гальмах, а засуджені за фальсифікацію виборів будуть невдовзі амністовані. Крім того, що не буде спроб реприватизації майна “донецьких”, не буде й надто гострих ідеологічних випадів з боку Народного союзу “Наша Україна” на адресу Партії регіонів. Крім того, існуватиме й механізм регулярних консультацій між сторонами з усіх важливих політичних питань. По-друге, такого ґатунку таємні протоколи повинні мати положення про поділ сфер впливу, щоб не заважати одне одному здобувати певні (економічні й політичні) вигоди. Ясна річ, ідеться не про територіальний поділ країни, а про поділ електорату, бюджету тощо; хоча не виключена і поява кількох губернаторів з числа осіб, наближених до Партії регіонів. По-третє, таємні протоколи завжди містять обмеження апетитів обох сторін – враховуючи інтереси союзників, які у них є на даний момент чи можуть з’явитися у майбутньому.

Але головне – що домовленості подібного типу завжди спрямовані проти когось. Неважко уявити, про якого “когось” ідеться. Навряд чи про Соцпартію, Компартію чи СДПУ(о) – ті мають свої досить обмежені електоральні ніші. І Вікторові Ющенку, і Вікторові Януковичу категорично заважатиме поява у наступній Верховній Раді потужної радикальної опозиції, яка виступатиме під гаслами розвитку демократії та розв‘язання всіх завдань і реалізації всіх гасел Помаранчевої революції. Президентові – тому, що він іще 8 грудня минулого року заявив, що революція закінчена, вона вже перемогла, отже, слід йти шляхом еволюційного розвитку (і логіка в його настановах є, якщо виходити з певної моделі політичного та соціально-економічного розвитку України).

Лідеру “регіонів” – крім усіх особистих мотивів, ще й тому, що становище “опозиції його величності”, себто провідної парламентської опозиційної сили, яка водночас має контрольний пакет акцій у всіх питаннях, які стосуються голосування конституційною більшістю і контролює значну частину комітетів Верховної Ради – це дуже вигідне становище. Власне, за великим рахунком, “регіоналам”, як і НСНУ, конче потрібна політико-економічна стабільність. Їм вона потрібна для того, щоб робити великі (точніше, дуже великі) гроші, а це справді важко за умов “перманентної революції” Юлії Тимошенко і без нейтралізації революційного Майдану. Стабільність, повернення в країну потужних інвесторів, відновлення високих темпів росту ВВП, прогнозованість і керованість – що може бути кращим під оглядом такого розуміння національних інтересів? А на додачу й будівельний бум відновиться – адже теперішнє падіння цієї галузі на 10% у порівнянні з минулим роком викликане винятково активним спротивом міських громад України на чолі з активістами Майдану проти спорудження елітарного житла (яке, за традицією останніх років, велося з порушеннями багатьох норм і, головне, всупереч інтересам цих громад).

Те ж саме стосується і вимог націоналізації – її теж вимагають ті, хто вважає минулу владу “бандитською”. Іншими словами, революційний активізм Майдану заважає розвитку вітчизняної економіки та політичній стабільності. А ті політики, хто прагне “осідлати” цей активізм, зараз об‘єктивно заважають обом найпотужнішим політико-фінансовим групам країни, як одним “вікторіанцям”, так й іншим. Тому дружній нейтралітет, про який ішлося, спрямований не так “за”, як “проти”. І тут нічого не вдієш.

Очевидно, справа не тільки у 50 голосах “за” Єханурова: і без підтримки фракції “Регіони України” той гарантовано став би прем‘єром. Та й з самих “регіоналів”, навіть без санкції керівництва, очевидно, хтось би (той же Звягільський) проголосував позитивно. Справа в іншому – у принципово різному баченні шляхів розвитку України різними учасниками Помаранчевої революції, яке, наклавшись на особисті та групові амбіції лідерів цієї революції, дало за останні тижні такі, м‘яко кажучи, цікаві результати.

Залишимо поки що осторонь питання моралі чи правоти того чи іншого крила колишнього (тепер уже можна впевнено говорити про це) “помаранчевого” табору. Залишимо до іншого разу і питання про те, що альтернативна Ющенковій, “революційна” політична й економічна стратегія могла б бути ефективною, якби її втілювати в життя послідовно (про це, до речі, писав уже Максим Стріха). Також до кращого разу можна залишити і питання, на кого спиратиметься у разі глибокої політичної кризи Президент і який варіант власних дій оберуть революціонери Майдану. Зауважимо зараз, по гарячих слідах подій, лише те, що угоди на взірець пакту Молотова-Ріббентропа ніколи не діяли надто тривалий термін і стратегічно не були виграшними – врешті-решт, обидві сторони зазнавали історичної катастрофи. 1939 року домовилися Третій Рейх і СРСР – і де зараз ці держави? І які страшні лиха пережили народи цих держав після тактичних перемог, зумовлених таємними протоколами? Ось у чім головне питання.