Зокрема, в такому болісному й дражливому питанні, як мова сповіщення іноземної (читай російської) продукції. Попри зазначену в Меморандумі дату – 2 січня 2006 року – перспектива дублювання всіх іншомовних фільмів та серіалів уявляється надто віддаленою.

Гра слів для хохлів

Тож, хоч-не-хоч, українському глядачеві світить ще досить довго задовольнятися субтитрами. Однак, навіть попри сурогатний характер такого “задоволення” (міжмовна мастурбація), було б непогано, аби канали ставились хоч би до нього з належною ретельністю.

В принципі, субтитри широко вживаються для перекладу кінофільмів, особливо на фестивалях, коли треба швидко перекласти багато продукції, не вдаючись до обтяжливого дублювання за участі акторів; до того ж, це дозволяє зберегти всі відтінки усного мовлення. Проте серіали – щось зовсім відмінне: інтонації акторів тут такого роду, що їх можна без втрат замінити інтонаціями інших, акцент діалогів не на тонкощах думки, а на стереотипних почуттях і ситуаціях. Між іншим, значна частина тієї аудиторії, на яку зорієнтовано серіали, вельми часто більше слухає, ніж дивиться їх (наприклад, домогосподарки на кухні). Тому, по-перше, підстави на користь дублювання серіалів – з фільмами, знов-таки, не все однозначно – принаймні не менш вагомі від підстав проти нього, по-друге, враховуючи популярність та роль “мила” при становленні поведінкових (в тому числі - мовних) стереотипів у масового глядача, його переозвучення неабияк важливе в питанні, чи виживе українська мова.

Але, позаяк загальнонаціональні канали не просто працюють на російський ринок, а й у прагненні зекономити на дублюванні, щиро зневажають україномовного глядача (який, зауважмо, все-таки, не настільки нечисленний), субтитри, хоч би яких домовленостей досягала Нацрада, не настільки швидко, як хотілося б, стануть пережитком минулого. Показово, що, наприклад, не тільки НТН, а й "Інтер" часто ігнорують навіть їх. Не знаю, які невимовно тонкі ігри слів, незбагненні для “глупих хохлів”, пропонують автори серіалів, однак, скарги на неперекладність – не більш, як дешева відмазка. Неперекладних текстів не існує. Решта пояснюється незнанням мови або лінощами. Тому вкрай насторожує один із пунктів Меморандуму, де зазначено: якщо “внаслідок перекладу буде втрачено гумористичний чи інший художній ефект, що є необхідною творчою/авторською складовою твору”, тамтой переклад вважатиметься необов’язковим. Ну, по-перше, зовсім не так багато фільмів та серіалів, де бодай раз не трапився б жарт або сякий-таки каламбур. Чи буде це підставою визнати продукт “неперекладним”? По-друге, чи визначатиметься і як необхідність цієї складової для кожного нового “твору”? Нарешті, чи не напихатимуть виробники (“1+1” або “Інтер”) мовних приколів у сценарії зумисно?

Втім, навіть демонструючи поверхову українськість, яка обмежується назвами серіалів та тими ж таки субтитрами, телеканали вочевидь украй недбало ставляться до перекладу власних, російських чи спільних з росіянами шедеврів. Часом це знаходить вияв у суто технічній незграбності, що коле очі своєю безсоромністю: якось особисто мені трапилися пропуски там, де перекладачі вагалися щодо слововжитку, та й забули повернутися до сумнівного місця. Так три крапки й залишилися – в титрах.

Субтитри та їх гедоністичний потенціал

Загалом, у тій докучливій і тупій атмосфері, яку створюють самі серіали, чудовою розвагою стає спостереження за написами внизу екрану та їхнє порівняння з оригінальним текстом. Навіть на тлі більш-менш причесаних перекладів “Нового” або “плюсів” випадає знаходити незрозумілі мовні ляпи. Ось із нещодавнього: “привідчинені двері” (замість “напіввідчинені” або “прочинені”), “по ночам” (“ночами”, “вночі”), “точно так же” (наприклад, “точнісінько так”), “всього лише іграшка” (“не більш як іграшка”, “іграшка, та й годі”).

Що ж, такі огріхи можна виправити за допомогою першого-ліпшого довідника. Значно гірше стоїть справа з мовним чуттям, якого по словниках не наберешся. Його відсутність ми вибачаємо людям, що послуговуються (нерідною) українською в спілкуванні, але літературний переклад для публічного поширення, в принципі, нібито повинен відповідати певному зразковому рівневі. Зокрема, він полягає і в природності та невимушеності мови. В субтитрах же повсякчас бачимо “різний” у значенні “всілякий”, тоді як його слід вживати в значенні “відмінний”, замість “розмірковувати” в діалозі можна багато природніше вжити “міркувати”, замість кальки “марно витрачаєте” – просто “марнуєте”. Біда з дієприкметниками всіх видів, станів і часів: в найліпшому разі, всюди бачимо одноманітні підрядні реченні (“ті, що...”), аж до безглуздя, наприклад “устоявшиеся” якось переклали як “ті, що встоялися”, замість органічного “усталені”.

Ще одна величезна проблема, яка повертає до згаданого “гумористичного ефекту”, – відтворення жаргонної, розмовної, просторічної лексики, якою кишить на 90% діалогічне “мило”. Тут прикладів не зміряти. Хоч би куди посилали героїв в оригіналі, в перекладі їх посилають в одне місце, а саме до чорта (біса, дідька тощо – загалом, не густо. Забуто навіть такий цілком невинний відповідник, як “к розтакій матері”). Хоч би які матюки вживали герої, перекладачі зігнуться в обруч, виказуючи дива політкоректності, аби підібрати нездалий евфемізм. Повсюдно майорять галицькі “дупи” – чим не вгодили наддніпрянські “сраки”, не збагну. Навіть буденний сленг перекладачі воліють пригладжувати: не “водила” – “водій”, “офигительная вспышка” – “жахливий (sic!) спалах”. Щодо цитат – іще одне лихо – їх перекладають дослівно (ось зразок: “Кто стучится в дверь ко мне?” – “Хто стукає до мене в двері?”), як і дослівно перекладають всі віршовані тексти, всі словесні ігри, пов’язані з римуванням. Тим часом, легко й блискуче можна вийти зі скрутної ситуації, виявивши трошки бажання і підшукавши у власній культурі відповідник. Щоправда, її для цього треба знати.

Поза межами можливого

Коротше кажучи, у субтитрах маємо справу з особливим різновидом перекладацького лицемірства, що вже навіть і не межує з цинізмом, адже першовзірець – перед очима, чи то пак, вухами глядача, і приблизність перекладу може побачити будь-хто. Можна було б перекладати й на мигах.

Тут ми підходимо до стрижневого питання. Кожен, хто колись цікавився теорією перекладу, знає її центральне поняття – еквівалентність. Будь-який переклад претендує на осягнення якомога більшої частки еквівалентності оригіналові, на його заміщення у максимально можливій кількості випадків. Це вимагає обов’язкового збереження мовної специфіки оригіналу. Якщо в тексті “водила” – значить, голуб’ята, будьте ласкаві, подайте нам сюди його еквівалент, в крайньому разі – вигадайте його. Римляни, чия мова була не з бідних, перекладаючи тексти більш культурно розвинутих греків, запозичували й вигадували не тільки слова, а й цілі граматичні конструкції, чим вельми збагатили свій стиль. Так само чинили й Кирило та Мефодій, перекладаючи Біблію з мови тисячолітньої традиції на старослов’янську, щойно ними ж створену на основі варварських говірок, що не знали абстрактних понять. У випадку з українською ситуація зворотна: бракує майданної, зниженої, якщо хочете – карнавальної лексики. Але це не підстава, щоб ми одержували халтурний переклад. Власне, навіть за умов масового потоку виробництва, зі штатом перекладачів у десять осіб, легко можна продукувати абсолютно еквівалентні переклади навіть найзаглибленіших у мовну стихію комедій, з усіма матюками, “водилами”, цитатами і незглибимими каламбурними польотами, які, бачте, втрачають увесь свій творчий блиск під час перекладу. Однак, втрачене в одному місці, можна компенсувати в іншому, якщо вмієш. Це той випадок, коли треба ставити питання не про межі можливого, а про межі бажаного.

Тому прикро, коли загалом коректні переклади західних фільмів, які ми чули на “плюсах”, ганьбляться проколами в субтитрах. Втім, якщо згадати, що ж саме показують у прайм-тайм на цьому каналі, це, може, ще не така й велика ганьба. Деінде ж удаються навіть до граничного покруча: західний фільм з українськими титрами, зробленими з російського переозвучування.

А тепер повернімося до початку: навіщо, власне кажучи, робиться будь-який переклад? Безперечно, щоб люди, які не є носіями певної мови та культури, могли вступати в спілкування з текстами іншої мови та культури; таким чином, і самі культури спілкуються між собою. Тоді субтитри в нашій країні (а, тим більше, й згадане на початку дублювання) видаються щонайменше смішними. Справді, де у нас, де кожен перший буквально живе у російській мові/культурі, що – переклад серіалів? Обстоювати це – дивакуватість, не інакше. Тож і самі перекладачі не сприймають їх серйозно.

Може здатися, що українські субтитри є тільки справою принципу, мовляв, підкреслюємо свою інакшість. Але уявімо собі на хвильку той безмежно малий і маргінальний сегмент телевізійної аудиторії, для якого таке ставлення до субтитрів справді принизливе (хоча, здебільшого, більш принизливо ковтати оздоблений тими клятими титрами продукт). Це можуть бути глухі люди, або, врешті-решт, ті, в кого зламався звук у телевізорі. Для них субтитри – єдиний спосіб сприймати телебачення. Або цинічний телекритик, що вимикає той самий звук задля чистого експерименту, щоб сприймати російське “мило” в зукраїнізованому варіанті. Або, врешті-решт, ті, може, одиниці, десь у західноукраїнській глушині, які так і не встигли навчитися як слід російської, або вже не розуміють її, бо народилися не так давно. Скажете, таких не існує? Проте чи стануть вони існувати, бодай через десять тисяч років, якщо, зокрема, на телебаченні не буде української мови? Або така українська мова? І буде таке телебачення? І кому в такому разі потрібні такі субтитри? А якщо навіть другого січня, після всіх т.зв. мюзиклів та вогників, ми прокинемося, увімкнемо телевізор і почуємо російські серіали, озвучені по-нашому, чи не будуть це ті ж таки субтитри, озвучені на два голоси, жіночий та чоловічий?

Це найголовніші з усіх питань, які я наважився тут зачепити.