Йдеться про 60-річчя закінчення Другої світової війни.

Другого вересня 1945 року на борту лінкора “Міссурі” був підписаний акт про капітуляцію Японії. Тим самим була поставлена міжнародно-правова крапка на перебігу трагедії, яка забрала життя майже 80 мільйонів людей на всіх континентах. Тим самим світова історія перейшла в іншу добу – коли діють Об'єднані Нації, коли демократичні ідеї здобувають плацдарм за плацдармом, коли народи стають вільними від внутрішніх і зовнішніх гнобителів.

Але чи цікавить українських громадян та журналістів (і чи не насамперед – телевізійників) – цей фундаментальний поворот світової історії? Чи цікавлять їх реальні події на Далекому Сході, де завершилася війна, і у Європі, де вона розпочиналася, чи більшість працівників мас-медіа задовольняється стандартним облаштунком “пострадянського джентльмена пера” – Гітлер, Сталін, Гіммлер, Берія, Хрущов, Червона армія, УПА, Рузвельт і Черчілль? Так чи інакше, у липні-серпні 2005 року, наші преса й телевізія не скористалися нагодою і не “вистрiлили” залпом публікацій, передач та фільмів, які б досліджували весь спектр передумов, перебігу і наслідків Другої світової війни. Натомість вряди-годи в Інтернеті чи в друкованій пресі з'являються вщент безграмотні повідомлення під заголовками на кшталт ось цього: “Британці дізналися, як до них потрапили 8 тисяч ССівців”. Iдеться про вояків дивізії “Галичина”, які після Другої світової війни отримали притулок у Великій Британії і серед яких начебто є люди, причетні до воєнних злочинів у Східній Європі. Пікантність ситуації у тому, що такий хвацький заголовок дало інформації, взятій із сайту “Німецької хвилі”, де заголовок був нейтральним – “Британський архів оприлюднив секретні документи щодо дивізії “СС Галичина” – iнтернет-видання під назвою “Українська правда”. Тим часом уже в назві (а ще – у змісті) інформації криється як велика неправда, так і серйозна проблема, на яку не звернула увагу ані “УП”, ані газети, які передрукували цю інформацію. Те, що кореспонденти Deutshe Welle погано знають німецьку історію і плутаються в поняттях – це справа керівництва цієї радіостанції і німецького платника податків, який її утримує. Але як виправдати невігластво вітчизняних журналістів?

Йдеться про те, що дивізія “Галичина”, яка воювала на боці країн Вісі у Другій світовій війні, ніколи не була “дивізією СС”. Це була дивізія “ваффен СС”, “зброї СС”. Різниця колосальна. Назвати стрільців “Галичини” (як і будь-кого з ваффен-СС) “есесівцями” – це все одно, що назвати радянських прикордонників “каґебістами” на тій підставі, що вони служили в прикордонних військах КҐБ (чи, якщо йдеться про більш ранні часи – “енкаведистами”, “чекістами”). Чомусь ніхто й ніде не називав “воїнів у зелених кашкетах” часів СРСР “сексотами” чи “карателями”, якщо вже продовжити ряд асоціацій, що виникає у нормальної людини, яка бачить абревіатуру НКВД-МҐБ-КҐБ. Ніхто не називає Віктора Ющенка, який служив у прикордонних військах, “ґебістом” чи “ґебульником”. А от вояки дивізії “Галичина” в очах журналістів “Української правди”, “Газеты по-Киевски”, “Кореспондента” та купи інших видань – “есесівці”. З усім негативним рядом конотацій, які звідси випливають.

Тим часом, формування ваффен СС, як випливає з досліджень сучасних західних і російських істориків, у жодному разі не можна назвати “злочинними формаціями”; йдеться про фронтові бойові одиниці, які вели війну так само, як й інші військові формування Німеччини, хіба що воювали дещо краще, оскільки йшлося про елітні частини і з'єднання. Що ж до злочинів, які нерідко інкримінують ваффен СС, то, як стверджує петербурзький професор історії Олег Плєнков, цих злочинів було не більшe і не менше, ніж у вояків Вермахту. Хоча, звичайно, при цьому деякі частини ваффен СС використовувалися в охороні ряду нацистських концтаборів – але, з іншого боку, деякі прикордонні загони НКВД СРСР помічені у створенні загороджувальних загонів (тих самих, котрі стріляли у спину своїм) та охороні радянських концтаборів...

Іншими словами, серед колишніх вояків дивізії “Галичина”, ясна річ, були персони, котрі вчинили воєнні злочини; такі люди траплялися і серед радянських ветеранів-прикордонників. Це перше. А друге – що український погляд на проблему мусить бути конче відмінний від британського. Велика Британія у 1939-45 роках була вповні демократичною незалежною державою. Вона воювала з нацизмом не тільки за свою свободу, а й за свободу інших народів, проти німецьких загарбників і націонал-соціалістичних руйнівників демократії. Тому для нормальних британців вояк ваффен СС (а були й такі з-поміж синів туманного Альбіону) – це злочинець. Це особа, яка мала намір знищити британські незалежність та демократію. А от Україна цих же років – територія, роздерта між кількома зовсім не демократичними режимами. Сталінський чи гітлерівський тоталітаризм – що краще, що гірше для українця? Одні вважали, що мусять воювати з червонопрапорною Москвою; інші – що з не менш червонопрапорним Берліном. При цьому не забуваймо, що 1939-41 років Москва була союзницею Берліна у боротьбі проти світової демократії – і матимемо зовсім відмінну від західноєвропейської картину, яка стосується мотивації участі українців у ваффен СС. Вони були туди просто-таки закинуті історичною долею – і чи не передусім політичним терором з боку більшовиків.

Та хіба ж цікавить українська соціально-історична специфіка українських журналістів – такий сумний висновок просто-таки напрошується з факту “відсутності присутності” використання дати закінчення Другої світової війни для осмислення нашої історії. Україна впродовж майже всього ХХ століття була колоніальною (а потім – постколоніальною) країною, і саме цим пояснюється чимало моментів і з її минулого, і з її сьогодення – але чи йде про це розмова у мас-медіа на належному рівні?

А тепер – про сюжети, які у зв'язку із війною, переконаний, всерйоз не розроблятиме ніхто. Йдеться про Далекий Схід і долю тамтешніх українців під час Другої світової.

Невеличка історична довідка. Українці з'явилися на Далекому Сході, на берегах Тихого океану ще у другій половині XVII століття. Це були здебільшого політичні засланці, які тікали з московитських в'язниць або місць заслання. Таким був маловідомий результат Переяславської угоди – українці, попри їхнє бажання, потрапляли аж до Тихого океану. А у ХІХ столітті тут з‘явилася вже так звана “трудова міграція”. За переписом 1926 року, на Далекому Сході мешкалo 315.000 етнічних українців (реально їх було помітно більше, оскільки русифікація впливала на самовизначення вихідців з України ще за царських часів). Так чи інакше, на теренах так званого “Зеленого Клину” частка українців становила близько ¼, а в деяких місцях – понад 50% населення. До початку 1930-х років там відбувалося пожвавлення українського національно-культурного життя, яке змінилося репресіями проти “українських буржуазних націоналістів”. Але так чи інакше, на час Другої світової війни значна частина населення Далекого Сходу СРСР ідентифікувала себе як українців.

На Далекому Сході українці селилися не тільки в межах Російської імперії. Чимало вихідців із України осіло і у Маньчжурії, яка належала до кінця першої третини ХХ століття Китайській державі. За різними оцінками, у першій третині ХХ століття в Маньчжурії мешкало від тридцяти до сорока п’яти тисяч українців. Там діяли культурницькі й політичні організації (зокрема, у 1930-х роках помітним був вплив ОУН, за деякими даними, Харбін відвідав голова ОУН полковник Євген Коновалець). У разі великої війни між СССР і Японією ОУН вважала за можливе створення Далекосхідної української держави під японським протекторатом і у разі згоди Токіо на це була готова надати всю можливу допомогу у воєнних діях проти більшовиків. Але ставку японці робили на російську білу еміграцію – у складі японської Квантунської армії, розташованої якраз у Маньчжурії, були навіть російські підрозділи на рівні до батальйону. Українських підрозділів там не було.

Натомість де-факто існували українські формування у складі Червоної армії. Як згадував відомий дисидент радянських часів генерал (тоді – підполковник) Петро Григоренко, котрий служив у 1941-43 роках у штабі Далекосхідного фронту, з червня 1941 по червень 1942 року з Далекого Сходу на Захід були передислоковані 22 повністю укомплектовані й озброєні дивізії. Із кадрових військ, що були там розташовані, залишилася одна дивізія, яка прикривала “япононебезпечний” напрям у районі міста Посьєт. А відправлені на Захід повнокровні дивізії командувач Далекосхідним фронтом генерал армії Йосип Апанасенко на свій страх і ризик компенсував формуванням нових з‘єднань із призовників старшого віку (до 55 років), із молоді з “неблагонадійних” сімей “зрадників батьківщини” (ЧСИР) і з висмикнутих з ҐУЛАҐу зеків (підпорядкувати собі НКВД у регіоні – це було нечуваним нахабством, і саме його вчинив генерал Апанасенко). Зброю для цих формувань робили на місці.

Коли закінчилися “кадрові” дивізії, Сталін почав забирати на фронт й “апанасенківців”. На загал, до травня 1945 року з Далекого Сходу на Захід були перекинуті 34 дивізії (25 стрілецьких, 5 танкових, 3 кавалерійські й 1 моторизована), 19 окремих бригад (4 стрілецькі, 1 повітрянодесантна і 15 артилерійських) та 8 окремих полків, майже 350000 особового складу. А тепер запитання: скільки там було українців – із числа мешканців Зеленого Клину, зеків, засланців та членів сімей “зрадників батьківщини”? Очевидно, що від чверті до половини – відповідно до етнічного складу населення.

Саме ці дивізії, бригади та полки, чомусь звані у радянській історіографії “сибірськими”, стали вирішальною силою у битві за Москву у листопаді-грудні 1941 року. Саме вони (їхня друга хвиля) зіграли вагому роль під Сталінградом. І ще одна деталь, яку ви мусили помітити: Сталін кинув напризволяще радянський Далекий Схід, залишивши там одну стрілецьку дивізію проти мільйонної японської Квантунської армії. Генерал Апанасенко взяв на себе відповідальність за край і його жителів. І загинув під час Курської битви у 1943 році від якогось “випадкового осколку” (мавр зробив свою справу, мавр став небезпечним?).

А далі був удар радянських військ по Японії у серпні 1945 року, результатом чого, зокрема, стала катастрофа української спільноти в Маньчжурії. Хто не втік на південь Китаю, той пішов або під розстріл, або в концтабори “на просторах родины чудесной”. Надалі маньчжурське українство жило лише в спогадах двічі емігрантів, котрі осіли в Австралії та Америці, та в потаємних розмовах у тих родинах з китайської “глибинки”, де досі живуть поодинокі нащадки українців Далекого Сходу. Отож Друга світова війна на Тихому океані стала ще й катастрофою для великого українського поселення, яке мало свою історію та традиції.

Але чи цікаво все це (і багато чого іншого) “материковим” українцям? Де їхні письменники? Де їхні тележурналісти? Де їхні історики? Зрештою, де їхні політики, які не мають права не робити належних висновків з досвіду історії?

Можливо, ми дочекаємося належної реакції бодай до 70-ліття закінчення Другої світової війни? І тоді, нарешті, дізнаємося, скільки ж загинуло жителів України на тій війні від рук усіх тиранічних режимів – 8, 10, 14 чи навіть 20 мільйонів?