Треба було раніше думати, коли Помаранчеву революцію затівали”. На моє запитання: а звідки така інформація, що кияни мітингують „за Україну без Ющенка”, знайомий відповів: "Як звідки? З телебачення!"

Інший дзвінок із Донецька. Навіть без з’ясувань, як справи в Києві, а як у Донецьку, йде запитання: чи ви готові вже платити за квартиру вдвічі більше? На моє зауваження: мовляв, це ж тільки в Донецьку підвищили плату за квартири, - йде бідкання: Боже, й за що саме на Донецьк усі лиха? Чим ми так уже завинили перед новою владою, що нас тепер зі світу зживають?

І отут постає проблема, яка досі не кидалася в вічі. А саме – проблема адекватності висвітлення та адекватності сприйняття інформації, що є трансльованою телеканалами. З одного боку, донеччани бачать те, що хочуть бачити. Хочуть вони гадати, що Віктор Ющенко не користується найменшою довірою – телебачення надає їм таку можливість. З іншого ж боку, такої кількості мітингів, демонстрацій та пікетів українська столиця справді давно не знала. Чому вони виникли саме зараз? Чи через те, що українці так уже любили Леоніда Кучму, й його правління не викликало жодних протестів? Чи через те, що зараз – на відміну від попередніх часів – ці мітинги не розганяють?

Але справою телебачення є не це. Справою телебачення є показувати події. Тож, справді: протестних акцій у Києві – досхочу. Ніколи раніше їх стільки не було. То що ж, чи є це ознакою того, що кияни не довіряють владі, як ніколи раніше? Чи, навпаки, це є ознакою того, що влада не надто бореться з такими акціями? Не розганяє їх і нічим не загрожує їхнім учасникам? І як мусить телебачення показувати ці акції? Приховувати їх? У жодному разі – ні. Применшувати їхню значимість? Те саме. Але й прибільшувати їхню значимість навряд чи варто. Коли на екрані виринають лише кадри протестних акцій – глядачі змушені вірити, що тільки вони й є вартими уваги подіями. Показувати протестні акції, не перебільшуючи (й не глобалізуючи) при цьому їхній масштаб, їхній вплив на суспільну думку, їхнє місце в загальносуспільному житті – цього наше телебачення, здається, ще не вміє.

А на запитання: звідки така інформація? – донечани, що телефонували, найчастіше відповідали: з ТРК „Україна”. І тут криється ще одна проблема. Адже більшість донеччан кажуть про цей канал та про цю телекомпанію: „Це – наші, донецькі”. І, поряд із тим, телекомпанія ця має статус загальноукраїнської. Отже, вона виховує донецькоцентричний погляд на події в країні так само, як переважна більшість телеканалів – києвоцентричний. Тобто: що відбувається в Донецьку – те відбувається в усій Україні.

З іншого боку, постає реальне питання: чому саме Донбас є таким нещасливим? Чому саме його мешканці мусять відчувати зміну влади на своїй шкірі та своїх гаманцях? Відповідь, що лежить на поверхні: це є помста нової влади за те, як Донбас голосував на виборах. Голосували за Януковича – то й сидіть тепер тихесенько, не рипайтеся. Отримаєте за свого Януковича все сповна. Такої думки, здається, дотримується й відомий політолог Віктор Небоженко. Але тут постає запитання: навіщо це новій владі? Чи так уже їй потрібно регіон, і без того ворожий до неї, робити непримиренно ворожим? Чи так уже їй потрібно віддавати голоси на майбутніх виборах апріорі своїм супротивникам? Чи не логічнішим видається інше пояснення: сили старої влади, що й досі сильні в Донбасі, намагаються здискредитувати нову владу? Сили старої влади намагаються переконати донбасівців: нова влада втратила кредит довіри навіть там, де її підтримували, нова влада приречена?

А якщо так, то яку роль у всьому цьому грає телебачення?