Справді, йдеться про масову нездатність (і небажання) переважної частини населення сусідньої країни розважливо дивитися на історію ХХ століття. Справді, як пише Б. Бахтєєв, багато які елементарні речі щодо минулого “в охопленій радянською ностальгією та тугою за власною величчю й усемогутністю державної машини Росії вже не видаються елементарними”. І цю ситуацію наочно фіксують соціологічні опитування, проведені Центром Левади (колишній ВЦІОМ), коли більшість населення так чи інакше, у тій чи іншій формі прагне відтворення “великої держави” (межі якої обов'язково включають Україну), а на додачу - найвищі “оцінки” ставить тоталітарним чи авторитарним діячам минулого.

На жаль, доводиться констатувати, що Україні у царині телепродукції практично нічого протиставити ідеології “оксамитової реставрації”, складовою якої є фільм “Врятувати СРСР. Ідея Ботвинника”. Хіба що стрічки і передачі, присвячені Другій світовій війні, автори яких за останнє п'ятиліття відійшли від стандартів “національно-культурного відродження”.

Тим часом, реальна історія радянської кібернетики та комп’ютерної техніки повністю заперечує геббельсівську ненав'язливість сучасної московської пропаганди, що дуже слушно відзначив Б. Бахтєєв – мовляв, трохи-трохи, ледь-ледь, і СРСР був би врятований, дивіться, які світлі розуми намагалися здійснити економіко-управлінську реанімацію комунізму!

Намагалися. І не був серед них Ботвинник ані найсвітлішим розумом, ані найоригінальнішим. Раніше за гросмейстера Ботвинника і масштабніше за нього прагнули діяти київські вчені. Причому, вони не мали на меті рятувати комуністів – навпаки, йшлося про “оксамитове” повалення влади КПРС і перехід реальних важелів управління до рук технократів та науковців-“системників”.

Офіційно йшлося лише про створення ОҐАС (рос. “Общегосударственная автоматизированная система”). Ішлося не просто про управління окремими виробництвами чи цілими галузями; академік Віктор Глушков і його команда планували повну комп'ютеризацію (хоча тоді ще не було цього слова) всіх сфер життя – аж до культури і побуту. Знати все, реагувати на все, мобілізувати все, задовольнити всіх – так мала працювати ОҐАС. Глушков прагнув повною мірою реалізувати потенції, які теоретично мала планова економіка за допомогою максимально точного обліку виробничих потужностей і сировинних ресурсів, а також резервів робочої сили, в поєднанні з надзвичайно оперативним управлінням галузями і рівнями єдиного народногосподарського комплексу. Можна вважати, що модель академіка Глушкова була своєрідною “комп'ютерною утопією”, яка прагнула оптимізувати систему і зробити її економічно та політично ефективною. Для реалізації задуму Глушков просив чотири п’ятирічки і державне фінансування на рівні атомних та космічних програм. Економічна віддача мала початися через п’ять років, потім процес ставав самофінансованим. При цьому, як розповідають його молодші колеги, Глушков вважав: технократи-менеджери й науковці швидко витіснять комуністів з управління. Він закликав колег вступати у партію, йти у її керівні структури, розповідаючи тим, кому справді довіряв: от ми створимо автоматизовані системи управління на всіх рівнях – і станемо настільки потрібні владі, що без нас вона вже не обійдеться – а потім і самі переберемо у комуністів владу.

Ясна річ, що вчений не врахував щонайменше двох обставин. По-перше – закритості інформації у радянській системі і постійної боротьби за владу між групами номенклатури, яка цю інформацію використовувала як зброю проти конкурентів. І навіть якщо уявити, що на місцях працювали б непідкупні й аполітичні кібернетики, що не боялися КҐБ, то звідкіля б вони взяли дані про виробництво шкарпеток? А про збір збіжжя у віддаленому колгоспі? По-друге – того, що партійне керівництво зі сталінських часів орієнтувалося на закордонні зразки, а не на оригінальні розробки (винятком був хіба що хрущовський період). Скажімо, рішенням “директивних органів” були відкинуті розробки київських науковців, які зводили до мінімуму відставання СРСР від США, а на деяких напрямах були кращими, на користь створення ЕОМ серії ЄС, що повторювали комп’ютери застарілої серії IBM360.

Але тут саме час розповісти ще одну історію, яка також проситься на телеекран, тільки, звісно, не на нинішній російський, де її двадцять разів перекрутять у стилі героїчного чекізму. Хоча розвідницький компонент тут один із головних. Отже, двоє молодих американських учених – Джоель Барр і Альфред Сарант – у 1942 році стали радянськими агентами. Не за гроші, а з переконання. Таке нерідко траплялося у ту добу, тим більше, що один був євреєм, чиї предки свого часу виїхали з Росії, а другий – православним греком, отже вони, очевидно, почувалися не зовсім комфортно у спільноті протестантів-англосаксів. У 1950 році, після арешту подружжя Розенбергів (знаних радянських шпигунів, невдовзі цілком заслужено страчених на електричному стільці) Барр і Сарант за допомогою радянської розвідки тікають до Чехословаччини. Не випадково: тільки з 1943 по 1945 рік вони передали радянській розвідці 9165 сторінок матеріалів по більше, ніж сотні наукових розробок – від ядерної технології до комп'ютерів і радарів.

Проживши кілька років у Чехословаччині, вони занудьгували. Гроші їм платили щедро, але молодим науковцям захотілося чогось грандіозного. У середині 1950-х вони переїздять до СРСР. Джоел Барр став Йозефом Веніаміновичем Бергом, Альфред Сарант – Филипом Георгійовичем Старосом, грецьким комуністом – так і будемо їх тепер називати. Спершу під них створили КБ-2 у новоорганізованому міністерстві електронної промисловості, а після, під час демонстрації зразків електроніки керівнику КПРС Хрущову у 1962 році (йому все показане надзвичайно сподобалося) з ініціативи Староса владою був створений Центр мікроелектроніки в Зеленограді (Старос став заступником гендиректора центру з науки). Розроблені Старосом і Бергом конструкції використовувалися в управлінні економікою, в космічній техніці, в авіації, на військовому флоті тощо. За ці розробки 1969 року обидва наші герої одержали державну премію СРСР. А ще під керівництвом Староса були створені перші радянські мікрокалькулятори. Зрештою, як твердить ряд істориків науки, саме Старос і Берг спроектували перший у світі персональний комп'ютер. Але...

Неприємності почалися у них одразу після падіння Хрущова. Адже Старос набирав до КБ-2 і до зеленоградського Центру людей передусім за фаховими якостями, отож туди потрапило надто багато, як на думку “компетентних органів”, безпартійних, “анекдотчиків” та євреїв. Тож міністр електронної промисловості Шокін заявив Старосу: “Філіпе Георгійовичу, мені здається, що у вас виникла дивна фантазія, наче ви є творцем радянської мікроелектроніки. Це невірно. Творцем радянської мікроелектроніки є КПСС, і чим швидше ви усвідомите цей факт, тим краще буде для вас” (Господи, який сценарист вигадає подібне?!). Отож, урешті-решт, Староса “виперли” зі створених ним структур аж на Далекий Схід, де він 1974 року створив у Далекосхідному університеті кафедру мікроелектроніки. 1979 року АН СРСР у третій раз “прокатала” кандидатуру Староса на виборах у член-кореспонденти, і його серце не витримало. На могилі колеги поставили “куб пам'яті” – символ тривимірної інтегральної мікросхеми, над якою він працював в останні роки.

А Берг дожив до перебудови. Щоправда, йому на початку 1970-х замість КБ-2 з кількома тисячами працівників дали маленьку лабораторію з персоналом у чотири особи. Працюй! Але на його ідеї “нагорі” перестали зважати. Так, 1974 року він спроектував електронні записники – але в СРСР вони виявилися непотрібні. Як і розроблений разом із Старосом персональний комп'ютер. Чому? Про це трохи пізніше. А зараз закінчимо сюжет про наших героїв. Помер Берг у Москві 1998 року, і до смерті продовжував твердити: “Комунізм переможе”, хоча і з'їздив у США, відновивши своє справжнє прізвище й громадянство, і навіть вибивши від влади соціальну допомогу у 244 долари. Переслідувати його влада Штатів не стала – минув строк давності шпигунських злочинів, вони стали історією про те, як СРСР розвинув свою мікроелектроніку за рахунок двох геніальних американських інженерів і як цих інженерів викинули геть з науки, як тільки змінилася “лінія партії”.

Отож, про зміну цієї лінії. Я ще на початку 1980-х років спілкувався з провідними київськими фахівцями з мікроелектроніки, і вони в один голос твердили: Москва (тобто – ЦК КПРС і Рада Міністрів) уже певний час узяли курс на копіювання викрадених західних зразків, щоб не витрачатися на власні розробки та їхнє впровадження; це – кінець Радянського Союзу, твердили професори. І не помилилися.

Те ж саме стверджує доктор фізико-математичних наук Леонід Шульман у статтях, розміщених на сайті “Майдан”. Дозволю собі досить розлогу цитату. Отже, слово професору Шульману.

“Мій однокурсник в радянські часи працював в Інституті кібернетики. Коли його колектив розробляв нову електронну мікросхему, яка випереджала західний рівень, то розмова в Міністерстві електронної промисловості оберталася відмовою впроваджувати її у виробництво. Розробників питали: “А чи є така мікросхема в американців?” Якщо українці відповідали: “Ні, немає”, – їм вказували на двері, мовляв, якщо американці цього не мають, ваша розробка нікому не потрібна. В разі ствердної відповіді їм казали: “Для чого ви розробляли? Треба було просто купити американський зразок, а ми б його відтворили”. Реакція міністра електронної промисловості Шокіна цілком зрозуміла, адже Міністерство електронної промисловості СРСР зародилося і сформувалося з “шарашок” в надрах держбезпеки і керувалося за стандартами цього відомства. Копіювання іноземних зразків давало швидкий, хоча й часто не найкращий, результат, але гальмувало зростання вітчизняної наукової культури.

...Мало хто знає, що СРСР був єдиною країною в світі, де офіційно, на рівні державних стандартів, було заборонено розробляти нові комп’ютери, які б структурно відрізнялися від американської продукції фірм IBM та DEC. Рішення про це офіційно підписали три міністри: радіотехнічної, електронної та приладобудівної промисловості.

Наслідком такого рішення була загибель кількох визначних технічних ідей в галузі обчислювальної техніки. Деякі з них значно випередили свій час й досі не реалізовані у світі. Згадаю видатну українську розробку, ЕОМ МИР – першу і єдину у світі ЕОМ високого інтелекту. На елементній базі 70-х років ця ЕОМ потребувала кімнати. Зараз її можна було б вмістити в ноутбук. Цей комп’ютер володів, крім арифметики, алгеброю і вищою математикою. Сучасні програми комп’ютерної алгебри, втілені на персональних комп’ютерах, значно слабші.

Хочеться загадати ще одну українську розробку. Брати Діанови в нашому Інституті кібернетики розробили першу i єдину в світі 128-бітну ЕОМ, систему “Дельта”. Серед сучасних комп’ютерів домінують 32-бітні й стали з’являтися 64-бітні. Але ж “Дельта” вироблялася понад 20 років тому!

Що до цього додати? Хіба що те, що історія радянської (і української радянської зокрема) науки й техніки просто-таки проситься на телеекран. Але повинна бути “нормальна” (за всієї умовності цього терміну) візія цієї історії, у своїй основі трагічної, оскільки не тільки долі надто великого числа дослідників були перекреслені “компетентними органами”, а і (головне!) – внаслідок того, що абсолютна більшість оригінальних розробок, навіть геніальних, не втілювалася у життя, часом навіть на рівні дослідних зразків. Хіба ж не цікаво було б, скажімо, розповісти про Харків початку 1930-х років як про одну із світових столиць ядерної фізики, біохімії, психології та авіабудування? А про нереалізовані проекти КБ Олега Антонова – від надзвукового винищувача М (“Маша”) до аерокосмічного комплексу МАКС, здатного виводити пілотовані апарати з Борисполя чи Львова?

...Повертаючись до сюжетів, про які йшлося у статті Бориса Бахтєєва, нагадаю ще одну не таку давню історію. “Персональний комп’ютер колективного користування” – це не чиясь зловмисна вигадка, це офіційний термін доби перебудови, коли владні кола хотіли “оновлення соціалізму”, і тому намагалися його хоч якось модернізувати. Але не вийшло створити ані людське, ані комп’ютерне обличчя у того соціалізму. Тому порятувати СРСР не зміг би навіть сам Білл Гейтс.

Читайте також:

“Агітпропівська кібернетика”