And the sky is green

In the dream machine

„Боні М”

2 серпня телеканал "Росія-Планета" (РТР) подарував глядачам документальний фільм „Врятувати СРСР. Ідея Ботвинника”. Йшлося в ньому про те, як легендарний шахіст, чемпіон світу, доктор фізико-математичних наук Михаїл Ботвинник організував лабораторію вчених-програмістів, які розробляли методику управління економікою.

Український телеефір – то, як відомо, не лише українські телеканали. Дуже значна частина українців, навіть не маючи супутникової антени, мають змогу переглядати декілька російських телеканалів, зокрема, „Росія – планета” (РТР). Що ж вони там бачать? Канал цей уславлений, безумовно, високопрофесійно зробленими публіцистичними програмами, присвяченими історії – зокрема, історії досить нещодавній. Серед іншого (а може, й здебільшого), тим її сторінкам, що ще років 15 тому або були приховані під суворими грифами „цілковито секретно” чи „для службового користування”, або ж витлумачувалися відповідно до лінії партії. Оскільки українські телеканали не надто бавлять глядачів подібними програмами, „Росія – планета” користується увагою багатьох і багатьох глядачів. Тим більше, що згадані історичні програми рясніють невідомими широкому загалові фактами, незвичними як для звиклих до радянської історії глядачів ракурсами, сміливими та вільними оцінками. Чи, принаймні, такими, які, на перший погляд, здаються сміливими та вільними.

Але останнім часом під цією сміливістю та вільністю дедалі більше проглядає стара й по-радянському добра... ні, навіть не тенденційність, а просто ідеологічна запрограмованість. Оспівування звитяг радянських чекістів (особливо принадно таке оспівування звучить під акомпанемент звинувачень на адресу політбюро та радянського режиму як такого; виходить, що був поганий радянський режим, що гнобив громадян та позбавляв їх свободи, і був серед цього мороку єдиний острівець надії - КДБ), виправдовування всіх кроків СРСР на міжнародній арені (які послаблювали клятих імперіалістів та зміцнювали могутність Росії) – ці теми історичних розвідок стали вже постійними. Постійними стали й біографічні розвідки про видатних діячів СРСР від ленінських і до брежнєвських часів – які, звісно, мали окремі недоліки, але всі як один протистояли репресивній радянській машині та, працюючи в нелюдських умовах дії цієї машини, прагнули зробити життя в СРСР бодай трішечки людяним. Якщо скласти перелік усіх цих героїв, незрозумілим лишається єдине питання: а звідки, власне кажучи, взялася та репресивна машина, хто конструював її та хто підтримував її функціонування? А 2 серпня телеканал подарував глядачам документальний фільм „Врятувати СРСР. Ідея Ботвинника”. Зміст фільму полягав от у чому: легендарний шахіст, чемпіон світу, доктор фізико-математичних наук Михаїл Ботвинник організував був групу, точніше, лабораторію вчених-програмістів, які розробляли методику управління економікою (тобто, плановим господарством) СРСР за допомогою обчислювальної техніки. І якби радянський уряд поставився до результатів роботи лабораторії Ботвинника з належною увагою, якби ці результати було не покладено під сукно, а втілено в життя – Радянський Союз і сьогодні не лише існував би, а й мав би найсильнішу та найрозвиненішу економіку в світі. І всі жили б добре й щасливо. Адже спочатку СРСР був світовим лідером у галузі електронно-обчислювальних машин, навіть американці визнавали, що росіяни переганяють США. Вони, як розповідає фільм, пропонували навіть запровадити розробки Ботвинника в Америці – але радянський уряд і американцям не дозволив, і сам морочити собі голову не став. А потім радянська комп’ютерна галузь загальмувала свій розвиток, поступилася лідерством, і для втілення розробок групи Ботвинника вже не було техніки достатньої потужності.

Треба сказати, в сьогоднішній Росії такий погляд не є ані рідкісним, ані новим. Причому, існує він у досить цікавій інтерпретації. Досить багато з-поміж російської інтелігенції, сумуючи за „великим Союзом”, вважають: поспішили реформатори з запровадженням ринкової економіки. Почекали б років із 10 – до часів сучасного рівня розвитку комп’ютерної техніки – і тепер планова економіка таки довела б свої переваги над ринковою. Мовляв, саме цієї техніки й забракло плановій економіці, щоб реалізувати закладений у планову систему потенціал. А так Америка задушила радянську кібернетику (sic!), а тепер сама запроваджує планову економіку, хоча й уникаючи цього терміну й називаючи її модерним менеджментом (sic!). Принаймні, якщо не США як держава, то успішні американські фірми вже точно. Відповідно до таких уявлень, запровадження планової економіки є передовою світовою тенденцією. І якби Росія не поспішила проводити ринкові реформи, була б вона тепер світовим економічним лідером, була б сильною й могутньою. Із такими думками освічених росіян доводилося стикатися й в особистому спілкуванні, й на численних інтернетівських форумах.

Наскільки справедливою є така думка? Зайве, мабуть, стверджувати, що керування моногалузевою (чи, в будь-якому разі, вузькогалузевою) порівняно невеликою фірмою та керування державою – то дві істотно різні речі, які не є подібними одна до одної. Держава живе за статистичними закономірностями, й наш власний досвід керування державою „міцними господарниками” переконливо це довів – на жаль, від протилежного, як досвід невдалий. Принциповим є інше. А чи випадковістю (або ж підступами ворогів) пояснюється втрата Радянським Союзом лідерства в комп’ютерній галузі? Видається, що аж ніяк ні: галузь ця була в СРСР приречена. Приречена лише через те, що для користування електронно-обчислювальною машиною було потрібно оформлювати допуски, незрівнянно суворіші за допуски для володіння зброєю. Ба більше: допуски були потрібні для користування банальним ксероксом: а раптом на ньому антирадянські листівки почнуть видруковувати? Але, на відміну від ксерокса, на комп’ютері можна не лише щось роздруковувати, комп’ютер – то інформація. А володіти інформацією в СРСР мала право лише держава. Обчислювальна техніка за жодних умов не могла стати в СРСР масовою, не мала перспектив перетворитися на народне надбання. Персональний комп’ютер в СРСР ніколи не міг з’явитися не лише як осяжний предмет, а й навіть як ідея. Тож широка мережа державних менеджерів усіх рівнів, що мали б доступ до електронної мережі даних і могли б нею керувати, - це за радянських умов була геть нездійсненна мрія.

Але найпринциповішим є навіть не це. Що зруйнувало планову економіку? Як відомо, будь-який економічний процес має сенс лише тоді, коли кінцевий продукт буде куплено. В іншому разі він є викиданням на вітер часу, зусиль та коштів. Так от: запланувати можна що завгодно – окрім поведінки покупця. Чи купить він товар, чи не купить – жоден держплан, навіть комп’ютеризований з ніг до голови, цього не передбачить. Точніше, запланувати поведінку покупця все ж таки можна, але за єдиної умови – коли він хапатиме все, що дають. Тобто, коли нестача необхідних товарів, той самий дефіцит, є засадничою умовою функціонування економічної системи. Коли покупець позбавлений свободи вибору, а точніше, має єдиний вибір: або брати, що є, або залишатися взагалі без потрібних товарів. От саме тоді, й лише тоді, купівля-продаж відходить у небуття, а замість неї зверху донизу функціонує матеріально-технічне постачання. В іншому разі планова економіка не може, причому не може за жодних умов, охопити вирішальну ланку економічної системи – покупця кінцевого продукту.

Здавалося б, елементарні речі? Виходить, що в охопленій радянською ностальгією та тугою за власною величчю й усемогутністю державної машини Росії вони вже не видаються елементарними. От тільки як українським глядачам врятуватися від цієї істерії? На жаль, наше телебачення майже нічого не протиставляє російському поглядові на радянську історію. Не такі вже часті історичні програми присвячені найчастіше суто українським персонам та явищам – тим, що суперечили радянській ідеологічній доктрині й у підсумку були знищені нею або постраждали від неї. Наголос при цьому найчастіше припадає на культурне протистояння, на конфлікт „національна ідентичність проти русифікації”. Усі решта тем виявляються ніби поза полем зору, ніби нецікавими – ніби більше нічого не вартого наслідування, окрім русифікації (хіба ще голодомору, репресій та інших очевидних злочинів), за радянських часів не було. Ніби не була радянська система хибною не лише через ті от злочини, а просто через нездійсненність покладених у її основу проектів. А це штовхає глядачів до російських телеканалів – і, відтак, підживлює в них трансльовану цими каналами радянську ностальгію.