Спершу пропонується почути думку про запрошену людину від кількох її колег, друзів і товаришів. Героя не називають на ім’я. Утім, інтрига із вгадуванням триває недовго. Та це, за великим рахунком, зовсім не інтрига. Початкова затемненість героя від зацікавлених поглядів зорієнтована не на глядача. Він, затамувавши подих в очікуванні “позаочної” правди про знаменитих співгромадян, вже давно підготовлений до всіляких несподіванок і високоградусного захвату. Швидше, це психологічний прийом, що використовується для підвищення градусу привітності до журналістських запитань запрошеного персонажа. Колеги і знайомі характеризують героя програми надзвичайно ласкаво. Дифірамбам немає кінця. Тонни солодких слів ллються медом на знервовану душу кожного, хто відчуває в собі мужність пристати до надзвичайно ризикованої справи, якою є участь у передачі “Поза очі”. Принаймні, автори програми мають надію на те, що ця участь такою справою є. Це зовсім не так.

Студія оформлена в нейтральних тонах і приваблює теплим телевізійним екраном, на який зорієнтована уся увага. По телевізору транслюються інтерв’ю з близькими, рідними, кращими друзями, знайомими і колегами героя, які розповідають про нього. Дитячі і шкільні роки, молодість, робота, кохання, сім’я, діти, важкі душевні переживання, кризові моменти професії, які герой мужньо перемагає, тамуючи біль всередині – все проговорюється під пильним оком телекамер і коментується розчуленим (інакше й бути не може) персонажем. Не пустити сльозу після того, як розповіли про твої ювенільні роки та доїння корів, перший вихід на сцену та піонерську молодість, практично неможливо. Ностальгія за втраченим природньо підігрівається лагідним голосом ведучої, який спонукає до публічного і завжди корисного плачу. Телеглядач розчулений і водночас розгублений. Він почувається непевно в зоні, яка не пропонує чіткої жанрової характеристики. Зрештою, доводиться з сумом констатувати, що програма стрімко прямує до полюса, який означений в телеполі російською програмою Оксани Пушкіної "Жіночий погляд" та інтерівським "Ключовим моментом". Розповідь біографії ніжним голосом ведучої-білявки, наголос виключно на акуратно-емоційних запитаннях дуже схожі на російський елемент, майже традиційна для кожної передачі сльозливість, до якої спонукають героїв, – на український.

Схоже, що гості-учасники (ані пани політики Литвин і Мороз, ані діячі культури пані Роговцева і Лижичко) не почувають небезпеки від зіткнення з правдою про себе, яка потенційно має политися їм на голови з телеекрану (того, що облаштований у студії). Вони поділяють ставлення до програми як такої, що зорієнтована, перш за все, на емоційну розповідь життєвого шляху, а тому не переживають від того, що плачуть у кадрі, і лагідним, трохи сумним голосом, координують запитання журналістки в привітні для розповідей, незаплямовані сфери біографії.

Від цього стає дуже сумно.

Розбещена традиційним телевізійним форматом свідомість мріяла про щось інше. Витребенькувате. Вибагливе. Агресивне. Кітчеве. Форма, у якій запланований елемент несподіванки дає можливість виливати на голову непідготовленого героя надзвичайну кількість бруду, який завжди присутній в кожному житті, дозволяє створювати більш “різнобарвні” історії, аніж ті, що творяться К1. Скажімо, зіграти з гостем у непостановочний варіант нагієвських “Окон”. Закиди, що лунають з телеекрану на адресу ошелешеного гостя, відкривають широкий шлях до виправдань, порпання в не зовсім чистій білизні, голосних емоцій та агресивних журналістських мазків червоним. Списування в школі, підліткове надуживання алкоголем, буяння плоті в інститутські роки, інтриги на роботі, виживання людей з колективу, порушення правил дорожнього руху… Подібні історії дійсно змогли б змусити потенційних героїв налякатися й виявити рішучість у відвідуванні “Поза очей”. Це б привернуло погляд саме до програми, а не до тих дійових осіб, які запрошені до студії. (Інтерес до них завжди непевний: він коливається від серії до серії, не може бути константою, яка консолідує публіку). Лише в дебютній передачі Юлією Литвиненко було здійснено спробу відкрити неприємний пласт в життєвій історії героя, коли вона нагадала Володимиру Литвину про чужу статтю, підписану його іменем. Однак, це виглядало на незапланований крок-прорахунок, аніж на чітку стратегію зі створення по-справжньому конфліктної (і колоритної) передачі.

Замість того, щоб насолоджуватись прилюдним приниженням великих світу цього, доводиться задовольнятися шмарклями їхнього щастя.

Таке життя.