Думаю, що не зроблю відкриття, якщо скажу: народ любить серіали на телебаченні. А ще любить розважальні, спортивні та музичні передачі. І, звичайно, не проти час від часу зануритися у якесь інше легке й приємне (навіть, чи, точніше, особливо, якщо там ллються ріки крові) видовище, запропоноване “ящиком”. Навряд чи стане одкровенням і твердження, що більшість наших співгромадян щиро лає телебачення, особливо вітчизняне, – і лає поза будь-якою залежністю від своїх лінгвістичних і політичних уподобань.

Сучасні медіа-магнати та телевізійні менеджери з усього цього беруть до уваги зазвичай тільки першу половину загальновідомих речей. Отож вони при будь-якій нагоді наголошують, що народ, себто глядацька публіка, не бажає бачити на телеекрані нічого серйозного, відтак віддає перевагу розважальній музиці (простіше сказати, “попсі”), нескінченним – тепер головним чином російським, як раніше латиноамериканським – телесеріалам, футболу й боксу та іншим різновидам, так би мовити, “полегшених” видовищ. Коли ж заходить мова про невдоволення з боку глядачів, то його списують зазвичай на недостатню досконалість у роботі над телевидовищами й негайно пропонують нові забави, примушуючи (напів)роздягнених учасників реаліті-шоу до все більш і більш відвертих тілесних рухів у прямому ефірі чи різко збільшуючи у телеваріантах блокбастерів кількість кубометрів крові на одиницю екранного часу.

І все б добре, якби українські соціологи – очевидно, під прямим впливом Помаранчевої революції – не зробили свій, прямо кажучи, революційний крок, вирішивши реалізувати давній принцип – довіряй, але перевіряй – у дослідженні народних (глядацьких) преференцій щодо ТБ. І коли Київський міжнародний інститут соціології та Фонд “Демократичні ініціативи” у червні провели всеукраїнське опитування дорослого населення, а на початку липня оприлюднили його результати, то з‘ясувалися деякі дуже цікаві речі. На жаль, мало помічені журналістським та політологічним загалом.

По-перше, впродовж останнього місяця перед самим опитуванням (проведеним 16-25 червня) респонденти найчастіше дивилися програми інформаційного спрямування (48,3%), а вже потім фільми та серіали (40,9%). А з програмами гумористичного спрямування (18,6%) успішно конкурували передачі суспільно-політичного спрямування (19,5%). А програми пізнавального штибу (14,0%) навіть випереджали спортивні (11,9%) та музичні (11,0%) програми.

По-друге (і це головне) перспективи розвитку українського телебачення значна, якщо не переважна частина глядачів (або ж народу, іменем якого так люблять клястися політики та продюсери) вбачає зовсім не в тому, що вже традиційно пропонують людям власники та менеджери. Подивимося на цифри: якби телеглядачі самі приймали рішення щодо створення нових телеканалів, то більшість у першу чергу надала б ліцензії каналам інформаційного спрямування (таку відповідь дали 27,2% опитаних), пізнавального спрямування (17,4% респондентів) і каналу фільмів та серіалів (13, 7%). Є в Україні й прихильники створення нових суспільно-політичних (7,3%) та розважальних (6,2%) каналів, культурологічні, спортивні та музичні канали також мають своїх “фанатів”, хоча й небагато (відповідно 3,7%, 4,5% та 3,1% опитаних).

Загальна кількість прихильників створення в Україні нових телевізійних каналів, умовно кажучи, “серйозного” спрямування, за даними соціологів, удвічі перевищує кількість прибічників суто розважальних каналів. Але такий результат маємо у разі, якщо канал фільмів та канал музики вважати суто розважальними. Але ж існують інтелектуальне плюс поетичне кіно та симфонічна, джазова й рок-музика, які навряд чи можна повністю записати до розряду видовищно-розважального теленапряму. Тому зафіксовану соціологами перевагу прихильників розвитку українського “серйозного” телебачення над адептами поширення різноманітної “попси”, гадаю, слід вважати абсолютною і беззаперечною.

При цьому цікаво, що вибір нових каналів помітно залежить від віку опитаних. Так, наймолодша аудиторія (віком 18-29 років) найбільше хотіла б мати новий канал пізнавального напряму; 30-49 років – інформаційного та пізнавального напряму; 50 років і старше – інформаційний телеканал. Це й зрозуміло: українські громадяни молодшого віку, які на загал аж 11 років (прем‘єрство плюс президентство) прожили в атмосфері кучмізму, мусять відчувати (бодай інтуїтивно, якщо не усвідомлено) брак об‘єктивної та якісної інформації про геть усе на світі. Бо ж не випадково Оксана Забужко ще 1999 року відзначила: Україна живе у зовсім іншому телесвіті, ніж цивілізоване людство, у світі, де панує зовсім інша інформація.

Відтак, шановні колеги, постають елементарні запитання. Чому вітчизняні та імпорті телемагнати відверто ігнорують прагнення української глядацької аудиторії? Чому ніхто з провідних приватних господарів телеефіру за умов начебто ринкової економіки не поспішає задовольнити масовий попит українських громадян шляхом створення нових інформаційних та пізнавальних каналів? Чому, зрештою, українці у своїй країні поки що безсилі створити таке телебачення, якого вони самі прагнуть?

Тільки не треба, за прикладом Валерія Лапікури й інших речників “антисіоністської боротьби”, у цьому випадку також шукати під ліжком самі знаєте кого. Справа навіть не у брутальності таких пошуків; справа у їхньому непродуктивному характері. Адже, як на мене, йдеться про дуже серйозну і багатовимірну проблему, одну із граней якої зафіксували соціологи. Бо ж, зокрема, хоча народ хоче бачити у своїх телевізорах щось більш цікаве і серйозне, ніж донині, але той самий український народ одночасно терпить телехалтуру та теленеподобство, і не тільки терпить, а й активно їх споживає, ба більше – дозволяє внаслідок такої своєї настанови нерідко буквально заполонювати відвертою “мурнею” прайм-тайм!

...Але як хочеться, щоб передачі вітчизняного каналу “Культура” йшли не о третій ночі, і при тому всі були блискуче професійними, а створений олігархом Х український телеканал “Природа” сміливо давав фору аналогічним західним структурам!..