Я досі не визначився, до якої категорії слід відносити програми кримінальної та правової тематики, присутні майже на кожному вітчизняному телевізійному каналі (за винятком хіба що „1+1” і „ТЕТ”). Власне, той факт, що моторошних кримінальних історій, зроблених на документальному матеріалі, немає на каналах, котрі дійсно позиціонують себе як сімейні та розважальні, говорить сам за себе: автори подібних програм навряд чи хочуть розважити глядачів кадрами з оперативних відеозйомок, на яких зафіксовані мертві тіла в калюжах крові.

Але попри всю кривавість, навіть коли більша частина натуралістичних подробиць чергового злочину лишається за кадром і їх переповідає своїми словами безпристрасний ведучий, у подібних програм є дві особливості, проти яких, як кажуть, не попреш. Перша – стабільний рейтинг. Він не низький, не високий, навіть особливо не коливається. Цей рейтинг стійкий настільки, що кримінальні програми – чи не єдині, котрі не зникають із сіток мовлення на літній період. Коли на ТБ зазвичай хоронять одні проекти і запускають інші, за рейтинги яких ще треба боротися.

З першої особливості випливає друга, яка її, власне, пояснює: в людей існує стабільний інтерес до кримінальної хроніки і процесу розкриття злочинів. При тому, що вітчизняні правоохоронні органи як такі користуються значно меншою популярністю в народу, ніж телепрограми про їхню службу. Яка, нагадаю, „и опасна, и трудна, и на первый взгляд как будто не видна”. Власне, не помітна вона жертвам кишенькових і квартирних крадіжок, вуличних гоп-стопів і тим, хто щиро, але тихо обурюється, коли на його очах міліцейський патруль проганяє від метро чи підземного переходу бабцю-пенсіонерку з соняхом чи кількома кілограмами картоплі. Бачачи слабу ефективність роботи правоохоронців, люди починають ремствувати, і традиційна фраза в таких випадках звучить так: „Куди дивиться міліція і чим вона займається?”.

Відповідь на ці та подібні запитання і дають, принаймні, намагаються дати документальні програми на кримінальну тематику. Тож, виходить, вони швидше носять просвітницький або пізнавальний характер.

Відбувається дивна річ: щотижня, як по буднях, так і по вихідних днях, народу в різний час і про різних каналах різні люди в різному телеформаті говорять про одне й те саме: як не стати жертвою злочину. Бо якщо не так давно тележурналісти приділяли більшу увагу особистості злочинця (ним є переважно вбивця), то тепер тенденції помінялися. В полі зору – жертва. Причому останнім часом у її ролі виступають або дрібні підприємці, або взагалі пересічні люди. Тобто, глядачів підводять до думки – можна не любити міліцію, принципово не набирати „02” навіть у ситуаціях, близьких до критичних, і розбиратися в усьому самим, без сторонніх. Але якщо бути обережним, дотримуватись елементарних правил безпеки, ставити собі на меті за будь-яку ціну вийти з конфлікту, навіть перестраховуватися в особистому житті – людина справді сама, без сторонньої допомоги може не стати жертвою. Тим не менше, люди повторюють одні й ті самі помилки, наслідки яких фіксує оперативне міліцейське відео на місці скоєння чергового кривавого злочину.

Виходить, що глядачі попри все в переважній більшості дивляться подібні програми з відстороненим інтересом. Вони не стільки жахаються, скільки полегшено зітхають від того, що все це відбувається не з ними. Саме цим фактором ще раз непрямо пояснюється стабільний інтерес глядачів до телекриміналу. Щасливі фінали документальних детективів заспокоюють народ. Ось тільки треба зрозуміти: насправді щасливий фінал – це не затримання чергового вбивці, а врятоване життя. На жаль, подібних історій нам показують мало. Але що робити, коли реальне життя, на висвітлення якого претендують всі автори кримінальних програм, таких сюжетів майже не підкидає?

Безперечним лідером серед вітчизняного кримінального ТБ поки що є „Кримінал”, який давно прописався на „Інтері”. Формат програми класичний – документальний детектив, події якого коментують їх безпосередні учасники, працівники правоохоронних органів. Все це щедро приправлене оперативним відео, а останнім часом у титрах з`явилася інформація про те, що до створення програми прямо причетне МВС України. Власне, цією обставиною і пояснюється чільне місце і стабільна регулярність виходу в ефір. Проблем з темами та сюжетами у керівника проекту та незмінного ведучого „Криміналу” Костянтина Стогнія немає в принципі. Він – офіцер міліції, отже – працівник системи МВС, а значить – свій, від якого в правоохоронців нема і не повинно бути секретів. А знімальна група завжди отримує всебічну підтримку на місцях і повну інформацію. Пускати її в ефір у повному обсязі чи подавати дозовано, вирішує вже сам керівник проекту.

Зокрема, в останній програмі нам була розказана моторошна історія про зникнення школяра, хлопчини з благополучної родини, який подавав великі надії і був гордістю батьків та вчителів. У більшості подібних випадків зникнення, на жаль, означає смерть. В цій історії достатньо жахливих поворотів, але прізвища потерпілих та підозрюваних змінено, місце дії вказано не зовсім точно (у кадрі бачимо правоохоронні установи Хмельницького, а дійові особи говорять про Київ), обличчя злочинців замікшовані, що буває досить не часто. Словом, нам дають зрозуміти – справу не закінчено, група працювала по гарячих слідах, що на сьогоднішній день є основною „фішкою” „Криміналу” та інших програм студії документальних фільмів та спецпроектів „Інтера”.

До того ж, інтерес саме до цього телепроекту останнім часом підтримується виданням книжок, до яких входять тексти кращих випусків „Криміналу”, адаптовані спеціально для читання. Можна по пальцях перерахувати українські телепроекти, які мають подібне книжкове втілення, тоді як у Росії подібна практика досить поширена і, за дослідженнями, справді позитивно впливає на рейтинги художніх фільмів та документальних фільмів, серіалів, навіть ток-шоу.

На фоні регулярного „Криміналу” показ більш давнього документального серіалу „Криминальная Россия” у нічному ефірі ІCTV має, на мою думку, такий самий ефект, як мандри по різним телеканалам колись дуже популярного, а тепер – банального серіалу „Менти”. Все це будуть дивитися, або коли зовсім нема чого робити, або коли безсоння і все одно, чим себе розважати. Хоча б через те, що серії „Криминальной России” в нас показували регулярно, і вони не особливо оновлювалися.

Перед тим, як говорити про аналогічні проекти на інших каналах, відразу хочу обмовитися: вони в жодному разі не конкурують між собою. В усіх вітчизняних телепроектів загалом існує один єдиний конкурент – російське ТБ, яке громадяни України сьогодні мають змогу вільно дивитися і порівнювати „своє” з „чужим”. Власне, проект „Документальний детектив”, що виходить по суботах на СТБ, явно наслідує формат кримінального проекту „Цена любви” виробництва російського ТНТ, який СТБ транслює двічі на день по буднях. Формат документального детективу що у нас, що у сусідів однаковий: в „Документальному детективі” менше використовують справжні міліцейські зйомки (видно, через певне обмеження можливостей), зате в повній мірі розробляють такий популярний вже не на російському, а на західному ТБ хід, як реконструкція подій за участю акторів. І це робить проект значно дорожчим на вигляд. Хоча актори-статисти, які старанно зображають злочинців, їхніх жертв та правоохоронців що в нашому „Документальному детективі”, що в їхній „Цене любви” часто переграють або грають зовсім не переконливо, глядач милостиво пробачає це. Адже насправді такі програми дивляться не для того, аби оцінити гру того чи іншого актора. Реконструкція подій в даному випадку відіграє функцію „картинки”, яку треба накласти на закадрову розповідь. Бо глядачів цікавлять саме перипетії кримінального сюжету: куди зник бізнесмен з Полтавщини чи хто вбиває самотніх московських алкоголіків.

Сказати чесно, історія московської пенсіонерки, яка організовувала замовні убивства, дещо цікавіша, аніж пошук викраденого полтавського підприємця. Але тут виникає одна досить важлива обставина, на яку останнім часом звертаю увагу не лише я. А саме – проблеми полтавчанина раптом стали нам ближче і переймають нас частіше, аніж розповідь про серію вбивств, скоєних у сусідній державі. Це закономірно, коли пролита кров земляка стає, якщо можна так сказати, ріднішою. Та й від злочинців, котрі живуть десь поруч, скоріше дочекатися неприємностей для себе, аніж від російського живодера. Висновок: кримінальні історії, побудовані на вітчизняному і десь близькому нам матеріалі, переймають більше, аніж зроблені за межами України. Ось тут беру на себе сміливість сказати: „Цена любви” в нашому сприйнятті може виглядати справді чимось на кшталт розважального телебачення, тоді як „Документальний детектив” має всі перспективи бути зарахованим до більш серйозних телепроектів.

Як вже сказав, ставити поруч програми, які зроблені в форматі кримінальних хронік, можна досить приблизно. Тим більше, що продукт НТВ „Чистосердечное признание”, який транслює телеканал „Україна”, зараховувати до чисто кримінальних програм слід достатньо умовно. В одному випуску нам розповідають про російського вченого, звинуваченого в шпигунстві, про міліціонера з Республіки Комі, якого покусав місцевий посадовець, і про незаконне придбання землі „новими росіянами” у знаменитому селищі Пєрєдєлкіно. З огляду на теми програма схиляється більше до соціально-кримінальної, аніж суто кримінальної площини.

Але майже те ж саме спостерігаємо у вітчизняній програмі „Чорний квадрат”, яка давно прописана на ТРК „Київ”. Правда, тепер вона змінила час виходу, і в денному ефірі її потенційна аудиторія може значно зменшитися, аніж у ранковому чи вечірньому. Зате останній випуск „Чорного квадрата” цілком можна назвати дискусійним. Справа не в тому, що глядачам розповіли про новеньке СІЗО в Броварах (все одно туди потрапляти не хочеться), будні ветеринарної міліції і вкотре - про малу зарплату рятувальників із комунальної служби „Плесо”. Несподівано для себе я побачив сюжет про звіряче вбивство офіцера податкової міліції в Києві, що сталося кілька місяців тому і було широко висвітлене в пресі. Коли читав газети, іноді плакати хотілося – настільки порядною і чесною людиною виявився загиблим і настільки байдужим – суспільство. Адже свідки розправи не викликали міліцію вчасно. У „Чорному квадраті” події постають зовсім у іншому світлі. Виявляється, в своїй дурній загибелі жертва винна сама. Підпилий податківець поводився агресивно, нарвався на таких самих, результат – одне втрачене життя і два скалічених, адже за вбивство судитимуть молодих хлопців. Ситуацію коментували не тільки правоохоронці, але й психолог. Це зайвий раз підтверджує мої висновки про те, що, як не казенно це прозвучить, профілактиці злочинів у нас почали надавати більше уваги.

Нарешті – „Запретная зона”, ще один продукт російського ТНТ, який щотижня по понеділках транслює Новий канал. Це теж свого роду розслідування, правда – приватне. Журналісти тут за допомогою зйомок прихованою камерою розкручують різні побутові історії, більшість з яких згодом набуває явно кримінального відтінку. Наприклад, в останній програмі пошуки зниклого чоловіка закінчилися ефектним затриманням просто в студії організаторів злочинного бізнесу – полювання на живих людей. Версія, що це телешоу носить явно постановочний характер і в ньому задіяні актори-статисти, вже висувалася. Не хочеться її розвивати, та й нема потреби. Зазначу лише, що люди, запрошені в студію для того, аби їх публічно викрили в брехні і навіть довели скоєння ними злочину, в реальному житті повинні знати або принаймні здогадуватися, куди і для чого їх запрошують і які кадри їм покажуть. Тому нормальна осудна людина від цього просто відмовиться. Але, з іншого боку, до розігрування подібного шоу за участю громадян України і на українському матеріалі ані самі громадяни, ані телепродюсери ще просто не готові.

Як бачимо, вітчизняного та імпортованого криміналу в нашому телепросторі розміщено приблизно порівну. І якщо на боці російських проектів більші фінансові затрати, то на боці українських – подача близького нам матеріалу без особливих експериментів із форматом. Під час перегляду нашої програми простіше поставити себе на місце учасника подій і зробити все можливе, аби не стати дійовою особою наступного документального детективу. А от раз матеріалу в нас досить, то це свідчить – не всі ще роблять після перегляду таких програм належні висновки для себе.

Читайте також:

Як на „Інтері” проливають… кров

Цензура не потрібна, бо робимо правильні закупки