Національне радіо періодично транслює вельми гостру й вельми цікаву публіцистичну програму Анатолія Погрібного „Якби ви вчились так, як треба”. Проблеми державотворення, стосунків влади та суспільства, перетворення держави для олігархів на державу для громадян, стану української мови та способів цей стан виправити – такі теми зазвичай піднімає ця програма. Рецепти, що їх пропонує автор, подеколи видаються надто радикальними – але найчастіше бувають цілком слушні. Можна не погоджуватися з тими чи іншими пропонованими заходами, але з тим, що автор програми не виходить за межі демократичного, європейсько-цивілізаційного дискурсу, прагне злагоди в суспільстві – з цим, як правило, неможливо не погодитися. Точніше, неможливо було.

Аж поки 20 липня не вийшла в ефір програма, присвячена відсутності графи „національність” в українських паспортах та невідкладній потребі її відновити. Навіщо? Бо, за словами і Анатолія Погрібного, і авторів листів, які він рясно зачитував, скасування тієї графи мало на меті не більше й не менше, як влучити в коріння української нації, зденаціоналізувати Україну та витруїти з неї українські національні традиції. Отак. І тепер, за словами пана Погрібного, велика кількість громадян власноруч вписують у паспорти позначку „національність – українець”, аби тільки не бути безбатченками. Без цього запису в паспорті – просто катастрофа. Люди не пам’ятатимуть свого коріння, свого роду-племені, не пам’ятатимуть, хто вони є. Вони не зможуть нікому довести, що вони – українці, й ніхто в світі про це не дізнається. Вони не зможуть нікому показати, синами якої землі вони є. А ще чого вони не зможуть – то це ані самі усвідомлювати, ані іншим доводити, хто на цій землі, Україні, є господарем, який народ та яка нація. За словами пана Погрібного та його дописувачів, не дороговказ нам тут досвід інших країн – мусимо чинити по-своєму, так, як саме нам потрібно, не дослухаючись ні до кого. Серед своїх однодумців згадав автор програми і Бориса Олійника, і сорок сім депутатів-ющенківців.

Перше, що виникло в уяві після прослуховування програми, − це була така собі картина. Сидить Анатолій Погрібний десь у вільний час, і раптом спадає йому на думку: а якого ж він роду-племені? Силкується він пригадати, силкується – й ніяк не може. Не виходить. А потім на обличчі його починає грати посмішка, він хвацько підхоплюється й біжить до течки з документами. Бо пригадує: можна ж у паспорті подивитися! Розкриває паспорт – і така от халепа: немає там більше графи „національність”. Тож і залишається питання без відповіді. На превеликий жаль. Надто жорстока картина уявилася? А якою ж вона ще могла бути, якщо пан Погрібний цілковито серйозно стверджує, що без відповідної графи в паспорті українці забудуть, що вони – українці? Виходить, їм повсякчас підказка потрібна?

Цікаво лише, чи мала в своєму американському паспорті позначку „національність – українка” Кетрін-Клер Ющенко-Чумаченко? Утім, відповідь є відомою: ні, не мала. То як же вона, бідолашна, не забула про своє коріння, про народ, до якого вона належить? Та ще й, на відміну від Анатолія Погрібного, живучи в державі, у назві якої жодним чином не розгледіти ані натяку на Україну? Не могло такого бути! Ні, аж ніяк не могло! А може, пан Погрібний вважає, що для усвідомлення себе українцями краще мати паспорт СРСР із позначкою „національність – українець”, ніж паспорт України без такої позначки? Бо паспорт України жодною мірою не нагадує й не може нагадувати про те, що власник цього паспорту має до України, і саме до неї, якийсь стосунок?

А ще цікаво, що й кому можна довести за допомогою запису в паспорті? Продавці в магазині, сусіди в поїзді чи тролейбусі паспортів, зазвичай, не вимагають. Касири на вокзалах, працівники жеків, готелів? То їм вистачає роботи, щоб не гортати паспорт, мов цікаву книгу, й не вишукувати там запис про національність. Принаймні, я жодного разу подібного не бачив. Ходити по вулицях, тицяти свій паспорт під носа перехожим і з гордістю казати всім: я – українець? То, боюся, в такому разі дуже незабаром коло спілкування такого суб’єкта звузиться до медичних працівників медичного ж закладу певного профілю, яких – який жаль! – запис про національність пацієнта цікавитиме найменшою мірою. Що ж тоді? Чи, може, затримає міліція злодюжку, той покаже їй, що він – українець, а міліція його одразу й відпустить? Бо злодюжок серед українців нема й бути не може? Навряд чи в це вірить сам пан Погрібний. Запис про національність у паспорті, насправді, має якусь корисну функцію за однієї й лише за однієї умови – коли на вулицях наших міст та селищ влаштовуватимуть перевірки національної чистоти. Хоча перевірки такі, взагалі-то, найчастіше називають облавами. От, саме на такий випадок, як заздалегідь заготована довідка, й корисний запис у паспорті про національність.

А може, запис той і справді допомагає людям усвідомити своє коріння? Відповідь – і відповідь негативну – було дано в тій самій програмі. (Хоча автор і не звернув уваги на те, що це є відповідь.) Дописувач із Херсона скаржився: захотів він, щоб у свідоцтві про народження його сина було написано, що він – українець. Але ж у метрики не можна вносити записи, яких немає в документах батьків! А в паспорті батьків запису про національність немає! Отже, йдеться про немовля. І невідомо, ким усвідомлюватиме він себе в російськомовному Херсоні (одне з двох, до речі, міст, де мені доводилося стикатися з відвертою ворожістю до тих, хто розмовляє українською мовою; другим із цих двох міст був Івано-Франківськ), коли виросте. Може (боронь, звісно, Боже), він теж казатиме: „Я не відповідатиму вам, поки не станете розмовляти людською мовою, російською”. Але яке це має значення – головне ж, що за паспортом він є українцем! Питання самоусвідомлення, прихильності до мови та культури, врешті-решт, питання загальної культури та толерантності в такій системі координат не мають жодного значення. „Без бумажки ты – какашка”.

Інший зацитований Анатолієм Погрібним допис, здається, розставляє все по своїх місцях: „Хто на цій землі господар”. Отже, метою відродження запису про національність у паспорті є довести деяким „неправильним” громадянам України, що вони тут – ніхто. „Вас не депортують, не зганяють у гетто – то сидіть собі тихесенько й не висовуйтеся поза межі ваших етнічних громад”, − отакою є логіка цієї ідеї. Знову ж таки, саме за такого підходу цілком логічною є ситуація, коли запис у документах батьків незрівнянно важливіший за особисту самоідентифікацію, власне, за особистість людини. Саме за такого підходу людина, яка ненавидить усе українське, може з гордістю тицяти свій паспорт: „Я – українець!” – під ніс людині, яка є українцем у душі, в серці, але в якої не склалося з документами батьків. От тільки чи відбудеться за таких умов національне відродження? Не паперове, у паспортах, а справжнє? І чи личать Національному радіо програми з (нема куди подітися) ксенофобським присмаком?

Читайте також:

Паспортний режим патріотизму (репліка)