Подій усе менше, і все більше потрібно докладати зусиль, щоб знайти хоч якусь інформацію. У такій ситуації особливо допомагають найрізноманітніші анонси.

Почитавши упродовж усього тижня анонси планованих подій, автор цих рядків зі здивуванням зауважив, що на переважну більшість запланованих заходів їх організатори вимагають від журналістів попередньої акредитації. Тут варто пояснити, що здивування випливає з того факту, що останні 5 років я пропрацював кореспондентом українських ЗМІ у Польщі – нагадаю, на всяк випадок, − країні-членові НАТО і ЄС. Отже, з таким явищем, як акредитація, у Польщі журналіст, як польський, так і іноземний, зустрічається вкрай рідко. Переважно це стосується заходів за участю президента країни, прем’єра, керівництва парламенту, тобто тих осіб, за безпеку котрих відповідає спеціальна структура – Бюро охорони уряду (BOR). Разом з тим, щоб потрапити на засідання польського Сейму окрема акредитація навіть не потрібна – достатньо в бюро перепусток залишити тільки чинне журналістське посвідчення.

У всіх же інших випадках, зокрема, коли йдеться про прес-конференції, реєстрація проходить біля входу на акцію, а причина для відмови журналістові мусила б бути ну вже дуже поважною. Наприклад, переповнений зал (у чому може переконатися і сам журналіст), чи стан тверезості представника ЗМІ.

Тому зауважена мною кількість позначок «потрібна акредитація», викликала у мене емоції в спектрі „від здивування до обурення”. Якщо попередньої акредитації вимагають на зустріч президентів України і Хорватії, засідання уряду під головуванням прем’єра, чи навіть прес-конференції голови РНБО – з цим можна погодитися. Перший сумнів, хоч з перевагою в сторону зрозуміння, з’являється, коли попереднього акредитування від ЗМІ бажають собі всі, без винятку, міністри уряду.

Однак, терпець починає уриватися, коли цього ж починають вимагати держчиновники та функціонери органів самоврядування не першого рівня, котрі пропонують журналістам звичайні звіти про виконану роботу. Наприклад, яка необхідність вимагати попередньої акредитації від журналістів була у організаторів гарячої телефонної лінії Міністерства фінансів на тему “Конкурс серед банків щодо виплати заробітної плати працівникам бюджетних установ та державної соціальної допомоги” за участю директора Департаменту фінансової політики та управління держборгом Галини Пахачук та начальника Управління фінансової політики та координації роботи з НБУ департаменту фінансової політики та управління держборгом Володимира Коцюби? А у організаторів прес-конференції директора Департаменту Державної служби охорони при МВС України О. Савченка на тему: "Підсумки діяльності Департаменту за 1 півріччя 2005 року", презентація «гарячої» телефонної лінії та сайту ДДСО? А в організаторів прес-конференції за результатами розширеного засідання Правління Спілки секретарів місцевих рад Асоціації міст України та громад, за участю голови Спілки секретарів місцевих рад АМУ заступника Київського міського голови Володимира Ялового і віце-президента АМУ Мирослава Пітника? А навіщо попередня акредитація на прес-конференцію першого заступника голови Державної податкової адміністрації України Миколи Катеринчука на тему: „Заходи податкової міліції щодо детінізації економіки та підсумки роботи податкової міліції у І півріччі 2005 року”?

Услід за цими важними «державними мужами» попередньої акредитації забажали собі навіть найближчі друзі всіх ЗМІ − члени Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, котрі провели звітну конференцію на тему: „100 днів Національної ради: надбання і проблеми”.

І вже зовсім необґрунтованим зухвальством може видатися, коли попередньої акредитації вимагають собі колеги-журналісти, як-то організатори прес-конференції з нагоди отримання «5 каналом» десятого щорічного призу Парламентської Асамблеї ОБСЄ «За Журналістику та Демократію», чи організатори Круглого столу на тему: "Підсумки минулого політичного сезону і прогнози на наступний сезон" за участю відомих українських політологів - Вадима Карасьова, Дмитра Видріна та Володимира Фесенка. Для відображення повної курйозності картини варто додати, що попередня акредитація була потрібна навіть на прес-конференцію фестивалю «Перлини Сезону» за участю таких важних постатей як голова журі фестивалю Сашко Положинський, музикант групи «Друга Ріка», композитор, член журі Шура та ін.

Та досить прикладів. Невтаємниченим варто пояснити, що в Україні, на відміну від згаданої вище Польщі, «попередня акредитація» мала б дати відповідь організаторам заходу на щонайменше два важливих (для них) питання. Перше – на скільки приблизно осіб розраховувати фуршет, щоб, не дай Бог, не «влетіти по дєньгам». Друге – чи не станеться «лажі», якщо на зустріч із поважним «пєрцем» прийде «півтори каліки» з маргінальних ЗМІ.

Організаторів можна зрозуміти, адже замовник - їхній пан. В такій ситуації їм, звичайно ж, не до таких дрібниць, як обмеження журналістові можливості вільно виконувати свої професійні обов’язки – чим насправді є акредитація. Саме тому в розвинених країнах із справжньою свободою преси такий захід застосовується вкрай рідко.

І ще одне. Не можна виключити, що для низки українських великих і малих чиновників попереднє акредитовування журналістів є своєрідним вираженням того ставлення до представників ЗМІ, яке на їхню адресу попередній президент висловив у крилатих вже фразах: «Ну чого кажда срань должна писать на Генерального прокурора?» та про «всяке гівно, яке в Інтернет лізе».