“Ти Галюня Стеф’юкова?” Про таких дідів, як цей сивий пан у вишитій краватці кажуть “жилавий”: здається, що він сплетений із жил – лице з жил, руки з жил, шия... На маразматика не схожий. Хоча хто їх, тих дідів, розбере. Тим не менш, я не Галюня. І моя мама не Христя. “Ну, то маєш свого двійника у Двірні”… Знайомства у Лісовій опері в Сопоті, куди на час Фестивалю української культури з’їжджається чимало польських українців (і не тільки українців), зав’язуються легко. Час від часу до тебе підходять геть незнайомі люди і просто діляться з тобою думками – у кращому разі з приводу баченого на сцені. “Я Юзек Білас…” – тим часом сповіщає жилавий дід і між подробицями з власної біографії оповідає мені про те, що не пропустив ще жодного – а цього року вже відбувся 18-й – українського фестивалю: “Якось у шпиталі лежав, так мусіли мені медсестру давати, щоби мене сюди інтернувала”. Навколо Лісової опери – велика стоянка автомобілів, під деревами – наметики (один вигляд цих “малих архітектурних форм” навіює думки не про ліси й походи, а про холодильник: “В мене таке враження, що живу в холодильнику, - казала моя подружка, що два тижні спала на Майдані, - морозить і ковбасою смердить”). В Сопот глядачі з’їжджаються з усієї Польщі й з наметами в них, напевно, багато тепліші асоціації, ніж у мене.

“Приблизно 40 % витрат на фестиваль ми компенсуємо від продажу квитків”, - відповідає на моє запитання Мирон Кертичак, голова оргкомітету фестивалю та голова Об’єднання українців Польщі. Власне, я запитувала про економічні засади заходу, а отримала заразом відповідь і про те, кому і нащо це потрібно: принаймні, економічна статистика свідчить про те, що польські українці готові утримувати свій фестиваль із власної кишені. Причому їхня підтримка сумірна з державною: ще 40 % загального фестивального бюджету (а пан Кертичак озвучив суму в 500 тисяч злотих, що приблизно становить 750 тисяч гривень) виділяє Міністерство внутрішніх справ Польщі за витратною статтею на потреби нацменшин, 20 % - спонсорські надходження.

Українська держава традиційно підтримує фестиваль не фінансово. “Пане Кертичак, чи надає український уряд, Міністерство культури України фінансову допомогу фестивалю?” (коли я поставила це запитання, дехто з присутніх на прес-конференції українських артистів засміявся) – “Ні. Проте ми і не просили в України грошової допомоги. Для нас дуже цінне, що Міністерство культури і туризму відгукнулося на наші пропозиції і привезло, причому своїм коштом, артистів, яких ми просили. Якби нам самим довелося привозити і хореографічний ансамбль Вірського, і хор Верьовки, і рок-гурти, і фольклорний колектив “Надобридень”, то це би збільшило витрати фестивалю відсотків на 20 – 25. Я дуже вдячний українському міністерству і вам хоч зараз можу перерахувати усіх міністрів культури за всі роки існування фестивалю, які нам допомагали”.

Ще в оргкомітеті люблять наголошувати, що фестиваль не є суто нацменшинним заходом, а є “органічною частиною польської культури”. Принаймні, головний режисер фестивалю Василь Вовкун особливо наголосив на тому, що польські медіа виявляють більше інтересу до цієї події, ніж українські. З розмови із головою прес-бюро фестивалю Петром Тимою роблю висновок, що цікавість журналістів до заходу формують дві обставини: перша – мода на етнічність (найбільше на фестивалі саме радійних журналістів, які записують музичний матеріал), друга – юридичні підстави, що зобов’язують громадські медіа підтримувати культуру нацменшин. “Традиційно нашим медіа-партнером була “Газета Виборча”, - каже Петро Тима, - бо вона від року свого заснування приділяє чимало уваги проблемам становлення громадського суспільства і нацменшинам. Нам дуже поталанило, коли Роберт Лещинський (надзвичайно популярний музичний критик і ді-джей у Польщі, цього року один зі співведучих фестивалю – Л.Г.), бувши ще журналістом “Газети Виборчої”, написав на цілу шпальту статтю про “ВВ” і “Мандри”, які в той рік виступили у нас. Тоді про ці колективи мало хто знав поза межами українського середовища, тож стаття дуже посприяла і популяризації гуртів, і популяризації фестивалю.

Від 2002 року вдалося нам залучити до співробітництва 2-й канал телебачення – це громадський канал TVP2. Коли ми тільки вели переговори із цим каналом, то робили акцент на важливій суспільній і культурній місії нашого фестивалю, але після того, як вони вперше побували у нас – більше їх переконувати не знадобилося. Також змінилася схема їхньої роботи. По-перше, зросла кількість ефірного часу, який канал приділяє нашому фестивалю. По-друге, знаєте, спочатку вони робили це з обов’язку. Причому записували тільки фольклорні колективи, ігнорували рок-музику… Натомість минулого – 17-го – фестивалю TVP2 робили велику добірку найкращого з фестивалю і це вже були не тільки народні пісні й танці, а й великий фрагмент концерту “Океану Ельзи”. Зараз усі концерти TVP2 знімає з 6 камер, до роботи залучено солідні фірми зі звукозапису та освітлення.

До того ж, співпрацюючи з цим телеканалом, ми отримуємо також консультантів зі сценографії та оплату за право ретрансляції нашого дійства: ми продаємо їм так звану ліцензію, а вони беруть на себе зобов’язання анонсувати усіляко і наш фестиваль, і – відповідно – свою трансляцію. Торік ми звернулися ще по медіа-патронат до TVP3, до так званого локального телебачення. Також ми дуже радо залучаємо в партнери інтернет-сайти: www.independent.pl пише про некомерційну, авангардну культуру, відповідно ми його цікавимо, як фольк і некомерційний рок; нас підтримує і найбільший польский портал www.onet.pl. Плюс, звичайно, наші медіа-партнери – це усі українські видання в Польщі: радіо “Полонія”, сайт www.harazd.net, газета “Наше слово”.

Від 2000-го року ми почали працювати з українськими медіа. Найбільше про нас знімає телеканал “1+1”, але щорік збільшується кількість телеканалів, які виявляють своє зацікавлення нами – минулого разу багато знімав “Інтер”, на цей раз на фестивалі працюють, крім “1+1”, ще Новий канал та ICTV. До речі, два роки тому ми при нагоді організували круглий стіл на тему “Культура і медіа”, куди запросили топ-менеджмент провідних польських та українських теле- й радіоканалів для дискусії про місце культури в електронних ЗМІ. Тоді з українських телеканалів до нас приїхали “1+1”, Інтер, НТКУ. До речі, після того зібрання дехто з польських медіаменеджерів приїжджає до нас уже в якості глядачів: я вчора випадково зустрів на фестивалі директора “Радіо Краків” – він поляк, не українець, але йому в нас сподобалося і він приїхав ще”.

Основними заходами фестивалю є концерти, в яких беруть участь польські й українські виконавці. Причому щодо польських, то за словами Мирона Кертичака, запрошуються усі самодіяльні колективи Польщі, що грають українську музику: “Ми тут не робимо ніякої селекції: нам головне, щоби всі вони могли до нас приїхати і виступити”, - каже Мирон. Це і чудові церковні хори, і родинні ансамблі, і маса невеличких самодіяльних колективів, що зберігають музичні традиції Бойківщини, Лемківщини, Підляшшя, Надсяння.

Зовсім інший підхід до запрошення українських колективів. Мені здалося, що попри невелику за кількістю заходів фестивалю, склад виконавців дібрано дуже зважено. Звичайно, обов’язкова присутність ансамблю Вірського та хору Верьовки. Таке враження, що без цих колективів українське свято би виглядало як Новий рік без ялинки. Доцільність ялинки не обговорюється. Поряд з еталонами “концертного фольку” організатори запрошують капелу “Надобридень”, яка представляє полярний напрямок фольклористики – реставраційний фольк. Її керівник Михайло Хай – професор київської консерваторії, відомий збирач фольклору (автор книжки “Музика Бойківщини”), реставратор не тільки самої народної музики, а й унікальних народних інструментів. А вже на цю фольклорну основу організатори намотують і все те, що належить до сучасної культури України: рок-музику (“Тартак”, ТНМК, “Таліта Кум”, “Горгішелі”), кіно (в рамках фестивалю показали “Мамая” Леся Саніна та анімацію “Йшов трамвай 9-й номер” Степана Коваля) та літературу (на фестивалі Сергій Жадан представляв польський переклад свого “Біг Маку” та відбулася дискусія з приводу видання “Багатолика Україна” (інтерв’ю з українськими інтелектуалами, зібрані й видані поляками), в якій взяв участь Микола Рябчук). Я навіть спіймала себе на думці, що якби я хотіла зробити невеличкий фестиваль про сучасну Україну, то склад учасників був би майже таким самим: принаймні, сто процентів був би Жадан, був би “Тартак”, і були б “Горгішелі”. І “ТНМК”, і “Надобридень”. Щодо кіно, то при всій катастрофічній відсутності українських фільмів якраз цього року бажано було би показати канську документалку Ігоря Стрембіцького “Подорожні” і взагалі звернути увагу на українське документальне кіно. Але менше з тим: зі складом учасників проколів майже не було.

Цього року фестиваль було присвячено купальській темі. Бо, як пояснив головний режисер Василь Вовкун, фестиваль припав на купальський тиждень. Власне, тематичним на фестивалі було кілька виступів польських колективів, оформлення сцени та показ фольк-опери Євгена Станковича “Цвіт папорті” у виконанні хору Верьовки. Але, як говориться в таких випадках, тем було дві – основна і головна. Вечірній роковий концерт було присвячено темі Майдану, помаранчів і морозостійкості українського народу, він називався “Разом нас багато” і анонсувався в програмі, як виступ “артистів Помаранчевої революції”. Як сказав на прес-конференції Василь Вовкун: “Ви відчуєте атмосферу Майдану…” “З мене досить,” – подумалося мені. “Ой,” – сказали Фагот і Фоззі з “ТНМК”.

От тепер я напевне знаю, що таке почувати себе ветераном. Це коли в тебе на очах з твого особистого пориву клепається щось середнє між монументом і сувеніром. Одне – для увічнення могутності влади, друге – на продаж. “Пластмасовий мір побєділ…” Причому робиться це теж нібито заради тебе. А що ти хотіла? Щоби і далі все було по-справжньому, як в ті два тижні? Але по-справжньому ще жодна влада в світі не навчилася ні країною керувати, ні піаритися в світі… Я щиро старалася все це виправдовувати, але виходило в мене погано.

Я ніжно люблю усі запрошені на фестиваль українські гурти, але жоден з них мені не сподобався під час виступу в Сопоті. Крім “Горгішелі”. Тільки їм вдалося переграти і поглинаючу естрадну природу Сопотської сцени (ця сцена, вочевидь намолена багаторічними естрадними співами артистів з “країн Варшавського договору”, якимсь незбагненним чином вміє перетворювати рок-гурти на вокально-інструментальні ансамблі), і пластиковий пафос самого дійства. “ТНМК” між піснями говорив якісь дурниці, на кшталт “Ми хлопі зі Сходу, але ми грали на Майдані…”. Ну то й що? Грали то й добре, зі Сходу – так зі Сходу, а чого про це зараз говорити? “Таліта Кум”, що представляла свою нову програму “Гаряча і гірка”, виступала в дуже екстравагантних глямурних нарядах в стилістиці вбрання героїнь Тулуз-Лотрека. Коли, співаючи якусь ліричну пісню, Юлія Міщенко почала вимахувати українським прапором, мій друг, якому довелося поспати пару тижнів в “холодильнику”, запитав: “Це що, революція в борделі?” – “Я би сказала: “Свобода на барикадах”. Але напрямок асоціацій в нас був майже той самий.

Зате як ми насміялися! Особливо, коли на сцені з’являвся Євген Нищук, “ведучий українського Майдану”. Пам’ятаєте того хлопця, який рекламує шампунь від лупи, а під час Майдану оголошував зі сцени виконавців? Так от, у Сопоті від нього можна було почути щось на кшталт “Лех Валенца – це той, кого Я представив українському народу…” або “Коли Я вів людей за собою на Майдані…”. Як ми сміялися! До істерики. Майже, як під час революції. Нам було дуже смішно. Тільки нас було двоє. Поляки дивилися концерт серйозно. Може, вони направду думали, що то ми тоді “йшли за Нищуком”? Купувати шампунь від лупи, чи що?