14 квітня у телекомпанії "Всесвітня служба УТР" відбулися... збори. Чому так невпевнено? Бо, побувши присутнім на заході, особисто мені так і не вийшло визначити статус цих зборів. Учасники подій так само мають різні думки щодо того, що мало відбутися, й що відбулося реально. А поки що антураж: невеликий конференц-зал на десятому поверсі будівлі на Мельникова, відомої під назвою "Карандаш". На підвіконнях – квіти. На стіні – три портрети. Перший з них нагадує Михайла Грушевського. Другий – вочевидь зображує Леоніда Кравчука. У третьому – проглядають якісь знайомі риси, але лише людина з великою уявою, й лише добре роздивившися портрет, зможе пізнати в ньому певні натяки на зовнішність Леоніда Кучми. Усе, більше ніякого декору немає – тож, саме під наглядом цих добродіїв і відбувалося те, що відбулося. Чи повісити четвертий портрет, нового президента, чи зняти всі три (або, принаймні, два, окрім Грушевського) – то, мабуть, справа майбутнього, років так через два, можливо, якесь рішення й буде ухвалено.

А збори, що відбулися, мали своєю метою заснувати в телекомпанії профспілкову організацію. Яку учасники зборів чомусь часто називали спадкоємицею комітету трудового колективу. "Детектор медіа" вже писала, що одну профспілкову організацію – підрозділ Київської незалежної медіапрофспілки – на "Всесвітній службі" нещодавно вже було створено. Співробітник компанії, що не захотів фігурувати під власним ім'ям, у приватній розмові зауважив: раніше будь-які натяки на створення профспілки керівництво компанії сприймало як ледь не спробу державної змови. Ініціатори створення першої профспілки виглядали, немов партизани. А тепер от саме керівництво компанії вирішило посприяти створенню ще однієї. За словами мого співрозмовника, це неодмінно має призвести до поділу співробітників на два ворожих табори, до їхнього протистояння.

То чому ж так важко визначити статус зборів, що відбулися? Частина (треба зауважити: менша, але досить велика) присутніх наполягала на тому, що збори було анонсовано як збори трудового колективу. Із відповідним звітом ради (чи то, в даному випадку, комітету) трудового колективу. А тому, коли замість звіту у порядку денному залишилася тільки інформація комітету, та ще й коли у залі не було кворуму, ця частина співробітників наполягала на тому, щоби вважати збори нелегітимними. Інша частина наполягала на тому, що те, що відбувається, є установчими зборами профспілки, й про жоден кворум не може бути й мови – бо прийшли ті, хто хотів. За словами тих, хто наполягав на статусі зборів як зборів трудового колективу, комітет трудового колективу мусив звітувати про свою роботу ще в лютому, але так і не звітував. (Їхні опоненти заперечували: в лютому не до того було, було взагалі невідомо, чи збережеться компанія.) Під час зборів оця от проблема їхнього статусу повсякчас вигулькувала, й через це виникло декілька доволі конфліктних ситуацій – зокрема, щодо формату обговорення роботи комітету трудового колективу. Дехто з присутніх обурювався: про роботу комітету не було нічого відомо. Уже згаданий вище співрозмовник, наприклад, згадав про путівки, які, як виявляється, були, але про них не було відомо. Голова комітету пані Бондаренко скаржилася на недостатність повноважень. Утім, привернула до себе увагу одна фраза Віктора Пилипця, що вів збори: "Ми візьмемо пояснення в усіх, кого тут зараз немає". Щодо установчих зборів профспілкової організації – зборів із цілком добровільною участю – така постановка питання видається дещо дивною.

Утім, не будемо міркувати, хто правий, а хто винний (обидві сторони поводилися не завжди коректно, лунали різні звинувачення – зокрема, пролунало, буцімто один із керівників УТР називав чинного президента України фашистом), а краще надамо слово учасникам протистояння.

Микола Свінціцький, головний редактор головної редакції висвітлення життя української діаспори "Всесвітньої служби УТР":

- По-перше, це – фарс. Ці збори робляться у відповідь на те, що ми вже створили профспілкову організацію. І вони тепер забігали, закрутилися, заворушилися. Вони – це керівництво "Всесвітньої служби УТР". Справа не в тому, що вони забігали. Це – їхнє право, хай створюють собі свою профспілку й працюють. Справа полягає в іншому. До цього в нас працювала... вона повинна була б називатися радою трудового колективу, але чомусь називалася комітетом трудового колективу. Отже, працював цей комітет, який уклав поза спинами людей колективний договір. В ньому є статті, які порушують наші конституційні права – зокрема, на страйк. Про наявність цього договору мало хто знав – якщо навіть керівники підрозділів не знали, то можете уявити собі, яка робота велася з колективом. Коли вони вирішили створювати свою профспілку, виникло питання, щоб прозвітував комітет про свою роботу. Це було б логічно. Я з ними вчора так і домовився – мовляв, ви записали в оголошенні "інформація комітету", а треба записати "звіт". Треба обговорити його, дати оцінку цій роботі. І потім хай собі приступають до питання створення профспілки. Оце – єдине, що я вимагав. Сьогодні ви чули: вони весь час кажуть то про звіт, то про інформацію. Учора ті люди мені просто в очі казали: так, буде звіт. Валентина Бондаренко сказала, що вона прозвітує. Я не розумію такої роботи, яка не відповідає елементарним нормам законодавства.

Та справа навіть не в тому. Справа в тому, що все, що відбувається зараз у нашому колективі, якраз викликане роботою комітету трудового колективу. Вони пішли на зговір із керівництвом, вони доручили президентові УТР правити так, як він хоче, безконтрольно, абсолютно безвідповідально. Ви можете уявити собі: Ющенко буде заздрити президентові нашої телекомпанії. Ющенка возить простий водій, а нашого президента возить директор – так ця посада називається. У нашого президента кілька секретарок, референт. Це, врешті-решт – дрібниці. Але не дрібниця те, що ми мусили, наприклад, працювати на діаспору від самого початку, а почали працювати… з Москви. Добре, послали групу до Москви, хай розкажуть, як там живе українська діаспора. Але ні: ставлять завдання привезти матеріал про "матушку" Москву, розкажіть, яке це красиве місто, покажіть там казино. Для чого це українській діаспорі – я ніяк уторопати не міг. Але й цього завдання група не виконала (мабуть, запила), витягували його потім, як могли. Потім їду я в Москву. Я знайшов наших заробітчан у Москві, які там заробляють гроші нелегально, напівлегально, і зробив сюжет. Його в цю програму не взяли, бо він – неформат. Хай слідчі органи з'ясовують, чого це так робилося, але дуже чітку позицію нашого президента тут видно.

Син Юричка тільки-но приїхав з Іраку, а я приїхав із Білорусі. З мене зняли кошти на відрядження, які я витратив на поїздку автомобілем, бо все-таки це – телегрупа, телекамера, штатив, апаратура. Тролейбусом це важкувато. Тим більше, що треба було їхати за місто, бо я вважав, що по Білорусі треба було трошки помотатися. Але я привіз 15 годин матеріалу й хотів би запитати, скільки він привіз – бо мені сказали, що в нього й на сюжет не вистачає.

А зі зборами – я вважаю, що то є великий фарс. Звичайно, вони ж мають право на це. Але ми створили свою профспілку для того, щоб просто захищати свої права перед такими ось керівниками. Погрози членам нашої організації від керівництва вже є, ми будемо за свої права боротися, я вважаю, що нічого вони нам не зроблять. Бо наше керівництво – це команда абсолютно некомпетентних людей, присланих Чижем для ведення передвиборчої боротьби. Боротьбу вони програли, кидати крісла вони чомусь не хочуть. Юричко навіть заявляє: ви думаєте, що в нас немає своїх людей у команді (нового) президента України? Ви помиляєтеся! СДПУ(о), мовляв, компанію нікому не віддасть.

Передвиборча кампанія показала одну річ, яка й до того не була секретом, а була загальновідомою – що хоч би які зусилля подібного гатунку застосовувалися, а глядач голосує кнопкою. Як це відбивається на іміджі компанії, її популярності, авторитетові? Ми розраховані на українську діаспору. Компанія мала б бути цікавою діаспорі, вона дуже потрібна. Подібній компанії в Польщі вже 20 років, те саме в Угорщині. Це – імідж України в першу чергу. Наша діаспора – це одна з наймасовіших, найорганізованіших діаспор. Ми не говоримо зараз про діаспору в СНД, бо вона ще тільки формується. Але на неї ж треба працювати! Коли я поїхав, подомовлявся з людьми, що будуть нашу компанію транслювати – це й Сибір, і Прибалтика, і Південна Росія, нашому керівництву це було непотрібно. Вони до УТР ставилися лише як до елементарного пропагандистського засобу масової інформації для перемоги на виборах. Тому, якщо зараз вести мову про імідж країни, то ми його зараз більше гробимо – нашою компанією, нашими передачами. В ефір закидається все, що завгодно, все йде напризволяще, хто що приніс – усе йде гамузом, що кому забажається. Це – безконтрольність, це – абсолютна анархія. Я колись домовлявся з керівниками українських громад і товариств, яких я знаю: створюється компанія, налаштовуйте свої тарілки, ловіть нас, скажіть, щоб люди дивилися. Вони з великою охотою хочуть – бо, в принципі, канали українські є, але ж вони здебільшого не українські, а проросійські, й люди не хочуть їх і дивитися. Коли з'явився наш канал – нібито, щось українське, люди й вуха настовбурчили. Але потім, коли вони побачили, до чого воно йде, побачили деградацію, вони й мені дзвонили, питали, що відбувається – і переходили на "Інтер плюс" та інші канали, на тарілці вже можна зловити біля двох десятків українських каналів. Конкуренції ми не витримали.

Василь Юричко, президент УТР:

- Я працював у різних колективах і вважаю своїм завоюванням, що всі могли вільно висловлюватися, всі могли вільно вносити пропозиції й мати гарантію бути вислуханими. Наш колектив іще молодий – наше створення ще не закінчено, люди різні, вони ще притираються, й кожен диктує свої якісь інтереси. Яка ситуація з профспілками? Я вважаю, що профспілки нам потрібні. Які – мають вирішити люди. Я про це говорив їм неодноразово, єдине, що я завжди казав: я ж вам не буду створювати цю профспілку, ані за статутом, ані за своїми повноваженнями я не маю права цього робити. Перше питання: я як президент буду співпрацювати з будь-якою профспілковою, чи громадською, чи якоюсь іншою організацією, яка утворена в нашому колективі. Друге питання: це не означає, що я буду йти на порушення закону чи якісь інші кроки, якщо двоє осіб чи хай навіть уся профспілка збереться й казатиме, що треба порушити закон. Це – принциповий момент. Бо в нас останнім часом якраз намітився конфлікт. Справа не в колективі. У мене конфлікту з колективом немає і проблем ніяких із колективом теж немає. Є лише проблеми в окремих працівників зі мною. (Далі пан Юричко пояснює конфлікт з Миколою Свінцицьким – головою осередку Київської незалежної медіапрофспілки - причинами особистісного характеру, пов’язаними з тим же відрядженням у Білорусь. Мовляв, Микола незаконно хотів, щоб йому сплатили за використання таксі, а він, Юричко, цього дозволити не мав права. «Після цього починається скандал: я вам зроблю, ви мені згадаєте, ви будете відхаркувати та інше. Такі підходи й заяви – неморальні», - каже пан Юричко. – «ТК»)

Моя позиція яка? У принципі, я давно працюю в некерованих колективах. Журналісти – кожен геніальний, у кожного його думка остання, кожен вважає, що він – остання інстанція, й тому якісь керівники можуть бути праві лише в тому випадку, коли з ними погоджуються. Якщо не погоджуєшся – то або дурний, або тупий, або взагалі фашист. Це нормально. Але я розумію, що тільки такі колективи з такими некерованими людьми, що нестандартно мислять, можуть створювати більш-менш пристойні програми. Ми з ними працюємо й будемо далі працювати. Інша справа – оця ситуація: якщо це далі буде вести до розвалу компанії, до зриву виробничого процесу, то я чинитиму за моїм давнім принципом: коли я бачу, що є нестандартна або безвихідна ситуація, то я в таких випадках поступаю по закону. От є норма закону – працюймо по ній. Свінціцький каже, що я там когось купив, чи щось інше, щось там таке фінансове є? Я кажу так: за оці три місяці нас перевіряли СБУ, Управління К – це боротьба з оргзлочинністю від техніки, КРУ. Переговорили з усіма людьми, звірили всі підписи. Є порушення – ми, наприклад, переплатили податок на землю, але ніяких зловживань не знайшли. Ви самі розумієте: якби я міг купити оці всі контори й оцих усіх людей, я був би не тут, а жив би на Багамах.

Інше питання: скільки я витягував людей усіх цих із різних некрасивих історій, включаючи Свінціцького, і мені дуже прикро: мусить бути хоча б якась порядність. І ще: коли я виступав на зборах – на тих, про які Свінціцький каже, що їх не було, - я сказав: я хочу зробити компанію, в якій би всім нам працювалося комфортно. І де будь-які питання ми могли б вирішувати шляхом компромісу, розуміючи один одного. На жаль, судячи з оцих інцидентів, я цього не досяг. Хоча – я дивлюся – люди, які оце виходять, їх три, ну, може, трохи більше... як на мене, це небагато. Я чітко кажу, що це – моя вина: те, що їх узяв, може, з ними неправильно працював, може, неправильно їм роз'ясняв. Як ми будемо далі з ними працювати? Свінціцький каже: він хоче нову компанію. Боже – та я ж теж цього хочу! Є проблеми – колектив тільки створюється. Низькі зарплати. Вони дарма так ставляться до комітету трудового колективу – якби не він, у нас би премій уже не було. Коли колектив був на грані страйку, то, якби я не визнав претензії, які виникли, нас би вже не було. Закінчуючи тему з профспілками, підкреслюю – я буду з ними співпрацювати, якщо це буде конструктивно. Конструктивно – це значить, що ми будемо ставити перед собою завдання і разом їх вирішувати. А не для того, щоб щось там...

Ще одна проблема: ми закупили нову техніку, такої техніки немає в жодній іншій компанії. Коли треба працювати по-новому, з новим мисленням, треба вивчати цю техніку, це треба справді вчитися на ній працювати. Народ, на жаль, який у нас є – не всі, правда, - до цього не звик. І коли на людей усе це навалюється, коли треба працювати в нових умовах, на новій техніці, то виникає маса оцих проблем. Це – теж внутрішні проблеми. Раніше я спокійно давав в ефір "говорящі голови". Зараз я від них вимагаю не говорящі голови, я вимагаю нормальний відеоряд, вимагаю спецефекти. Усе це треба знати, усе це важче робити: одне діло – сів, склепав щось на скору руку, інше – працювати по-новому. Не всі матеріали відповідають цим вимогам, і це теж у деяких наших викликає хвилю незадоволення. Це – здебільшого ті, хто вже пропрацював 20 – 30 років. Інша справа – молодь, у мене просто душа радіє. Так, на цих зарплатах вони в нас, скоріше, працювати не будуть. Підуть на комерційні канали. Але ж вони залишаться в українській журналістиці, вони ж там працюватимуть для народу! Молодь, яка до нас прийшла, – це майбутнє українського телебачення; у нас, виходить, є й така функція. Через 5 – 7 років усі ці молоді люди – ви побачите – будуть на престижних посадах усіх комерційних каналів.

Хоча, може, поворот якийсь буде у ставленні до державного телебачення? До речі, загальна проблема не тільки журналістики, яка набирає обертів, - це використання політичних гасел чи політичних звинувачень для захисту якихось порушень закону, якоїсь неакуратності, для того, щоб прикривати свою бездіяльність. Перша категорія – це ті, хто хочуть звести рахунки. Коли мені сьогодні кажуть, що я переслідував тих, хто ходив під оранжевими прапорами, я в таких випадках кажу: от Ковтун був комендантом палатки, Бондаренко разом із донькою та чоловіком три дні роздавала там харчування, Махоньки створили фільм там. Із ними щось було? Крім того, що вони нормально працювали? Є друга категорія – яким було однаково, які там були прапори, оранжеві чи синьо-білі, аби тільки піти з роботи. У мене не тільки оранжеві були, у нас і біло-голубих було багато, це теж була проблема, яку не так легко було вирішити, два табори так зчепилися у протиборстві, що не можна було розвести їх. І от я їм казав: якщо ви пішли на біло-голубий мітинг, не виконавши свою роботу – я буду вас карати. Забезпечте роботу – і йдіть, до зелених, оранжевих, біло-голубих, і буде без проблем. Але є ще й третя категорія людей, які у принципі не були ніде – ані в біло-голубих, ані в оранжевих, про них тут ніхто не чув, щоб вони кудись там ходили. А тепер вони кажуть: нас переслідують за оранжеву революцію. Я сміюся: такі глибоко законспіровані підпільники, що про них ніхто ніде не знав. Більше того: як не дивно, є в нас люди, що активно працювали в партійній структурі СДПУ(о), ще й в іншій тепер уже опозиційній партії – зараз вони кажуть, що їх переслідують за те, що вони ходили не в тій одежі, а не за те, що вони не так працюють. Люди, які там і близько не ходили, тепер видають себе за героїв революції.

А я, до речі – президент всеукраїнського прес-клубу. Це – організація, яка об'єднує майже три тисячі газет, радіокомпаній та телекомпаній з усієї України. Я – віце-президент міжнародної конфедерації журналістських союзів, яка об'єднує 56 країн. Я – академік трьох міжнародних академій. І мені небайдуже, що робиться в нас, куди рухається наша журналістика. Я проводив прес-клуби з усіма трьома президентами, включаючи Ющенка, з усіма прем'єрами, з усіма головами Верховної Ради. Участь у прес-клубах не має жодного стосунку до політики, людина приходить, і ми їй гарантуємо, що забезпечимо їй право на те, що вона хоче зробити. Тільки в цьому році ми провели три фестивалі. Будь-яка газета, інше ЗМІ хоче працювати з нами – вона приходить і працює. При цьому моя точка зору може докорінно відрізнятися від іншої, але в нас завжди все толерантно, без образ, спокійно.

Юрій Голубов, голова об'єднання первинних профспілкових організацій працівників державного телебачення й радіомовлення

- Усе дуже просто: право людини – вступити у профспілку, будь-яку. Троє людей зібралися в будь-якій організації, утворили профспілкову організацію і поставили до відома свою адміністрацію. Якщо є бажання в людей у цій телерадіокомпанії утворити ще один, чи ще два, чи я не знаю ще скільки профкомів, це – право людей. Сьогодні обрали профспілку працівників культури, де є вже напрацьований роками досвід роботи. Причому, з'їзд ЦК профспілки працівників культури відбувся вже після помаранчевої революції, це – нова профспілка, сильна, яка поставила питання перед Федерацією профспілок, прийняла програму дій профспілок на 5 років, де записано, зокрема, що при утворенні громадського, суспільного – як воно буде називатися - радіомовлення, роздержавленні ЗМІ профспілка буде контролювати цей процес, аби не опинилися десятки тисяч людей без роботи. Профспілка записала: не більше 5% скорочення. Ми – проти того, щоб знищити державне телерадіомовлення. Ми кажемо так: наша профспілка за те, щоб було громадське чи суспільне радіомовлення, але не замість державного, а поруч із державним, в порядку експерименту чи на радіо, чи на телебаченні, що вже, фактично, й починається. І дай Бог, щоб воно було – але для цього треба ще й законодавчі акти відповідні, і фінансування продумати. Це – не так просто, це не робиться з сьогодні на завтра. Проблема дуже складна, і ми, зі свого боку, профспілка працівників культури і об'єднання профспілок Держтелерадіо, писали з цього приводу листа віце-прем'єру Томенку, де висловили свої позиції, пропозиції й вимоги.

Від «ТК». - Отже, конфлікт у колективі УТР поки що не розв’язано, кожна зі сторін дотримується власної точки зору, а між тим програмний продукт каналу далеко не тієї якості, який мав би бути для належного представлення України у світі. Може, треба вже щось робити в цій ситуації і державі – яка є власником каналу, щоправда, поки що дозволивши перетворити його у «вотчину» голови Держтелерадіо Івана Чижа. Читайте також:

УТР: примарне примирення

УТР: серйозно чи по-українському?

Профспілка проти ТБ („Тихого Болота”)

"Монолог поющего в чижовнике" або ще раз про УТР

Підготував Борис Бахтєєв, «Детектор медіа»