Почула це Зіна Підалькіна, замислилася – не знала, бідолашна, чи потрібна їй у її дівочому житті книжка. Згадала, що в неї є „ящик”, де можна здибати „атвєти” на усі життєві „вапроси”. Тут же ж кинулася телепрограму дивитися. Зиркнула і заклякла. „Дідько їх би узяв!” – мовила, бо жодної передачі про книжки українське телебачення не пропонувало. Хотіла Зіна лаятися та не встигла, бо годинник нагло вказав за чверть на другу. „15 хвилин до початку!” – скрикнула дівчина і зайцем застрибала на презентацію антології „неИзвестная Украина”.

Тільки ногою на трап „Каштану -2” ступила, як стрілася їй журналістка Юка Гаврілова. Тицьнула Зіна їй газету з телепрограмою в лице й смутком очі свої наповнила.

Юка (пояснюючи глибинну суть проблеми): Программные директора, Зина, переводят в денежные эквиваленты прибыль от передач о книгах и понимают, что на это тратиться не стоит. Для многих вообще существование украинской книги звучит как откровение, поэтому они все отговариваются, что книги - неформат. Сегодняшняя презентация московского издательства „Emergency exit» - хороший знак. Ведь в Украине то, что прибывает из Москвы, считается модным.

Александр Красюк – журналіст, має круглі, вельми розумні очі і коричневу бороду (приєнуючись до дівочої розмови): За последние десятилетие стало ясно, что у России и Украины культуры разные. Даже русская культура Украины уже не принадлежит Москве. Мы такие же непохожие, как англичане и англоязычные австралийцы. У каждого своя жизнь, культура... Так же, как нужно носить камни, которые принадлежат земле, где живешь, так необходимо человеку читать и те книги, которые пишут его соотечественники.

ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ

Увійшла Зіна на палубу, а там люду напхом напхано. Винуватці презентації словами народ мастять, катеринку собі крутять. Якийсь субчик у жовтій футболці з написом „Умственные эпидемии” репліки в мегафон кидає - прес-конференцію веде. Замилувалась Підалькіна, дивлячись як поворотко москвич вправляється з мегафоном, на мудру жінку Юку глянула. „Это креативный директор издательства Борис Бергер” – мовила та на вухо Зінці. А Борис у цей час слово редактору антології дав.

Ігор Клех: „Неизвестная Украина” – субъективная антология, пересматривающая устоявшиеся представления о культуре Украины. Ее задача – вывести из тени малоизвестное и сделать его известным не только в России, но и в Украине. А также способствовать росту взаимопонимания и возобновлению регулярного сообщения между культурами.

Слухала Підалькіна, голову крутила, зирила. Хлопака вгледіла, ходу лебедину його відмітила. „А бодай його чума вхопила! – мовила на думці - Мов формений цар ноги переставляє, гідність, як кришталь, несе, у спокусу уводить”... Тут і повернувся лицем козак. Зирк, а то ж друг її сердешний - письменних український Лесь Подерв’янський! Ледь не гепнулась зі стільця. Лесик же ж поверх маківки Зініної погляд кинув, спину мужню їй свою безсоромно явив та на верхній палубі й зник.

А креативник Борис – хвацький жевжик – не вгамовується, в мегафон кричить, корабель у плавання відправляє, усіх за Лесиком на другий поверх відсилає, фуршет обіцяє. Зіна підвелася слухняно та й за усіма тихо попленталася.

ФУРШЕТНІ БАЛАЧКИ

Ліліана Фесенко, журналіска газети „Хрещатик” (ковтаючи „синенькі” та деталізуючи своє ставлення щодо „ТБ”): Телевидение – мощный способ прививать человеку интерес к книгам. Когда-то у Юрия Макарова в «Телемании» были комментарии о книгах. Я, узнав о новинке, шла на Петровку и покупала ее. Хотя качество оказывалось часто ниже рекламы, но я находилась в контексте украинского литературного процесса. Сегодня молодые люди не приучены к чтению. Журналисты мало читают. У них отсутствует зрительная память, как должен быть написан текст. Поэтому безграмотность процветает на современном радио, телевидении, во многих печатных изданиях.

Юрий Володарский, редактор журналу «Optimum” (після біленької вставляючи слово): Нации нельзя давать закисать в соку мексиканских и бразильских сериалов. Ее надо трясти и заставлять знакомиться с книгами.

Роман Сулима, поет (емоційно втручаючись у вельми серйозну розмову): Если говорить о передаче с точки зрения бизнеса, то надо представлять ряд издательств, которые должны спонсировать этот проект. Если просто развивать зрителей, то это было бы возможно при спонсорстве государства. Золотая середина - передача, которая ставит во главу угла отбор правильных книжек и одновременно предлагает рекламу тех издательств, которые их производят. Одна из причин отсутствия передач о книгах на телевидении - недостаточное количество издательств. Когда издательств появится много, когда они поделят сферу бизнеса - на телевидении появится книжных проектов не меньше, чем кулинарных.

Поглинаючи м’ясо копчене, в'ялене і варене, рибу, ікру, млинці, горілку, коньяк, вино та базікаючи про різні життєві „вапроси”, російсько-українська компанія підпливла до острова Великого.

ОСТРІВ

Не встигла Підалькіна на берег зійти, як до неї Юка кинулася: „Ты такое пропустила! Подервянский голый купается”. Згадала Зіна спину Лесика. Ходу павичеву спом’янула. В Дніпро око кинула й на „ТБ” українське „забила”. До Лесика дружина його Маша та модний Андрій Курков у воду кинулися. Мов дельфіни попливли. Фотографи чаплями завмерли. На бомонд голодупий чатують.

„Хто то?!” – мало не скрикнула Зіна, побачивши чоловіка, котрий у річку не ліз, а в капітанській формі на зеленому тлі українських сосен білим вороном виглядав, увагу дівок до себе привертав. „Владелец издательства Сергей Шумейкин”... – відповіла Зіні кмітлива Юка.

Зачарувалася Зіна, до володаря тихо підійшла:

С.Ш. - (розкладаючи білий бушлат на соковитій острів’яній траві, запрошуючи Зіну присісти): Мы издали книгу на двух языках - украинском и русском. То, что нельзя было перевести без ущерба для стилистики автора, решили печатать на оригинальном языке. Надеемся, что читатель проявит усилие, чтобы прочесть это. Журналистка из Свердловска сказала, что до революции она не верила в возможность изменения украинцев. Неверие присуще российской ментальности. Убеждение, что украинцы – это не совсем совершенные русские и если они чем-то и отличаются от россиян, то в худшую сторону, надо ломать. Задача облегчалась тем, что все мы родом из Львова.

З.П. - (захопившись та забувши про Лесика у Дніпрі): - Як ви жили під час помаранчевих подій? С.Ш. - Я не был в Киеве. Но здесь живет моя мама. Она поехала на Донбасс и попыталась переубедить своих оппонентов в пользу Ющенко, ей сказали: «Чего ты переживаешь? Все равно все за нас решат». Такое убеждение и есть то отличие, которое существует между западной и восточной украинской ментальностью.

З.П. (з недовірою) - Ви дійсно думаєте, що нація стала іншою?

С.Ш. - Просто во время революции некоторые изменения, уже существующие в нации, проявились и стали осознаваться самими людьми.

З.П. - Невже ви і справді сподіваєтесь, що книга українських авторів знайде своїх читачів у Москві? С.Ш. - Если взять Леся Подервянского, то когда я ставил русским его диски, они, не понимая язык, слушали с восторгом. Примерно такая же история была с «ВВ». Меня просили перевести тексты песен Скрипки. Это, говоря на сленге, вставляло людей. Наша книга получилась многогранной. Каждый может найти в ней что-то по душе, а, значит, читатель сможет проглотить и то, что требует душевной внутренней работы.

З.П. - А з чим пов’язана така незвична форма презентації?

С.Ш. - Презентация тем лучше, чем больше она вызывает положительных эмоций. Это отчасти подарок авторам, и тому же Клеху.

Зіна на лужку Ігоря Клеха вгледіла. Підстрибнула до нього, про книгу спитала.

І.К. (майже усміхаючись): Эта книга суммирует мой образ Украины. Если мне удастся навязать его большому числу читателей, я буду рад. Авторов мы выбирали произвольно. Главное, уметь отличить живое от мертвого или от ремесленного и модного. Нам по поводу антологии уже звонили из Америки, Германии… В Украине журнал «Корреспондент» заплатил 100 долларов за пересылку сигнального экземпляра. Отклик на нее на трех полосах - что-то да значит. Что касается России, то считаю, что наши культуры соскучились друг по другу.

Борис Бергер знов з апаратом виник. „Це мій мегафон!!!” – заметав громи і блискавки на дітей Андрія Куркова так, що малеча відступилася. „Оце типчик, з такими тільки пильнуй!” - всміхнулась Підалькіна. На сонце в небі глянула. До креативщика московського підійшла.

З.П. - Можна спитати про презентацію? Б.Б. (емоційно й жваво) - Я вас давно заприметил. Приезжайте в Москву. У нас в издательстве хорошо... Побродите... Посмотрите... (пауза, в яку Зіна встигла потупити очі так, як ніколи не тупила, бо на південь кортіло їй, до природи, води та звірів) А презентацию книги «неИзвестная Украина» мы решили сделать сначала в Украине. Эта идея оказалась удачной, потому что мы сами с Украины. Я вижу, как люди расслабились, и очень счастлив. Честно. Я впервые и сам за год расслабился.

Борис-креативник подивився в очі Зіни, і серце її тьохнуло, слова забулися. Мовчить дівка та розгублено очима водить.

Б.Б. - Давайте я вам что-то умное скажу. Хотите?

З.П. (почервоніла – видно, що ТАКЕ їй кажуть вперше) - Хочу.

Б.Б. - «неИзвестная Украина» - экзистенциальный сборник. Мы его издали в Москве для того, чтобы русские поняли, что такое Украина. Название «Неизвестная Украина» - иронично. Слово «не» пишется с маленькой буквы, а «известная» с Большой. Это субъективная антология, своеобразная хрестоматия, в которую входят произведения от Довженко до Подервянского. То, что здесь на острове есть черный Мирек (Мірослав Кувалдін – ведучий „М1”), белый Шума (Сергій Шумейкін), сын Чубая в шляпе и красивые девушки - говорит о том, что презентация удалась.

Засяяло лице. Схотілося Зіні ще ТАКОГО (мається на увазі „умноє”). Жадібною була дівка до нових відчуттів. Схопила „Антологію” і побігла до колеги – журналіста радіо „Свобода” Андрія Охрімовича. Сіла в нього на кухні поруч з його дружиною – журналісткою Уляною Глібчук, відкрила серце та слухає.

Андрій Охрімович (перебігши очима сторінок десять, вказуючи на книжку) - Думку росіян одним виданням змінити не можна. Нація, яка на 40% мріє про повернення Сталіна, яка вважає Україну та Фінляндію своїми ісконими теріторіями, ніколи не сприйме Україну рівноправним партнером і говоритиме, що українська мова – це діалект. Ця позиція не є думкою „піблу”, а російського як політичного, так і культурного істеблішменту. Тих людей, які по-справжньому хочуть сближення культур без психопатології - мало, щоб вплинути на світові процеси. Згадаймо долю Чаадаєва – нормальної в усіх параметрах людини, яку в силу її нормальності було зараховано до божевільних. Усе в Росії відбувається, як у Едгара По – божевільні та хворі стають лікарями, а їхніми пацієнтами – нормальні здорові люди. „Умом Росію нє понять”, але робити щось треба. Тому ця ініціатива є потрібною, і її треба лише вітати.

Останнє було чистою правдою. По всьому видно було, що ініціативу видання „Антології” від душі здійснено. Згадала Зіна і по-людськи зроблену презентацію. Як п’яніли з гостями хазяї її. Як очі сміялися. Як Борис-креативщик, немов у дошку свій хлопак, керував літературними читаннями на кораблі. Як читав щось російський письменник Вячеслав Куріцин. Як п’яний в дупу український поет Лишега клеїв дурня, шаленів і намагався довести, що він бозна який кавалер. „А й справді, кавалер!” – пирснула тоді зі сміху Зіна й пригадала, що ледь копита не відкинула, коли Лесик Подерв’янський, нехтуючи правилами, запросив її на танок. Відчула себе шаблею в руках самурая. Спом’янула, як на березі Дніпра хтось втнув салют. Як салютом тішився Борис Бергер, кричав в захопленні, зиркаючи на Зіну, що це усе для гостей презентації. Припом’янула й екзистенційний спів українських жаб з острова Великого, й як описувала вночі події презентації. І було добре це. І був день 13-тий, місяця червня, друга година. Понеділок...