Але, погодьтеся, загалом ми вже не такі цікаві світові, як ще декілька місяців тому. Та й попри все, вітчизняному телеглядачеві вже дещо остогиділи безкінечні виклики на допити та ігнорування їх, безкінечні ж пікетування із вимогами свободи для когось, про що щоденно прискіпливо розповідають нам всі телеканали у випусках новин. Український телеглядач хоче знати, що діється не лише у нього вдома, а й те, чим живуть інші люди на планеті. Поза Україною. Де немає впертого Шуфрича.

До цього примушують, скажімо, й хвилюючі телекадри, коли прем’єри та президенти інших країн палко цілують ручку нашій чарівній прем'єрці. Це сильно стимулює сталу цікавість глядачів-чоловіків до міжнародних подій…

Але насправді виходить, що дивитися на оточуючий світ доводиться через вузеньке й замурзане віконечко вітчизняного телебачення, не обтяженого, до того ж, i більш-менш цікавою міжнародною тележурналістикою. Тому наше телебачення ніби боїться виходити у широкий світ із власною думкою так само, як наші авіабудівники бояться вивозити наші літаки у натуральній величині на аерокосмічний салон, скажімо, у Ля Бурже, бо їх там миттєво заарештують за чиїсь борги.

Зрозуміло, що постійно тримати власних тележурналістів хоча б у 5-6 провідних державах світу – задоволення дороге й дозволити собі це може далеко не кожен український телеканал. Точніше – жоден.

Але візьмемо вчорашній (13 червня) телевізійний вечір. Блискучий Тоні Блер прибув до Москви. Цікаво, так? Цікаво ж: навіщо, чому саме тепер, так? Дивимося уважніше. Всі українські телеканали (Перший Національний, ICTV, Інтер, «1+1» тощо) у вечірніх новинах невпевненою швидкомовкою із абсолютно однаковим текстом ведучих повідомили про те, що прибув він туди, аби вмовляти Путіна підтримати знедолені та бідні країни. Всі показали одні й ті ж кадри зустрічі обох керівників на якійсь путінській підмосковній дачі із поплескуванням британським прем’єром путінського ж чорного лабрадора десь у районі шиї на сходах тієї дачі. Потім було довге всаджування в крісла, яке супроводжувалося, даруйте, досить пришелепуватими посмішками у камери перед черговим рукопотискуванням. Все! Нічого не вдалося знайти ані між рядками, ані поза літерами.

Інші новини з усього світу мало чим відрізняються від означеної. Поверховість, переказування чужих висновків та думок, повна відсутність власного бачення подій міжнародних. Ведучі у міжнародній частині випусків новин – парадоксально мовчазні, низько згинаються над папірцями, побоюючись неправильно вимовити чужоземне ім'я. Справді - просто голови, які транслюють. Часто-густо вони, бідолашні, навіть не розуміють те, про що йдеться. Жодних емоцій на переважно молодих обличчях. Така собі світська хроніка як справжня духовна їжа для справжньої черні. Але наш глядач – переважно не чернь. Цього не розуміють або НЕ ХОЧУТЬ розуміти наші хвалені телеменеджери та телевласники?

Нашому телебаченню навряд чи допоможе технічне переоснащення студій чи нові технології, як про це оптимістично говорять керівники деяких каналів. Мовляв, дайте нам сучасну техніку, тоді ми дамо! Але ви звернули увагу: в Україні, як правило, із коштовної автомобільної аудіосистеми лунає напрочуд дешева музика…

Можливо, починати нове життя із нуля легше. Складніше виходити із мінусу. Тому коли із телеекранів «телеспеци» нам говорять про те, як відродити вітчизняне телебачення, дуже часто у простого телеглядача виникає цілком слушне питання: а навіщо?