Про те, з чого починалася медіа-профспілка, якою була мотивація у її лідерів, та яких успіхів вона досягла за час свого існування „Телекритиці” розповідають колишні та діючи голови профспілки: Андрій Шевченко, Сергій Гузь, Єгор Соболєв та Євген Глібовицький.

Київська незалежна медіа-профспілка була створена у листопаді 2002 року. Має 12 осередків: на телеканалах «1+1», 5 канал, ICTV, НТН, СТБ, НТКУ, в агентствах УНІАН, «Українські новини», у «Контрактах», «Президентський віснику», в інтернет-виданні «Детектор медіа», фрілансерів та індивідуальних членів. Зараз до профспілки входить близько 250 київських журналістів.

Профспілкові лідери відповідали на наступні запитання:

1. Яку основну мету ти ставив перед собою, коли очолив медіа-профспілку?

2. Що ти вважаєш своєю головною перемогою за період керівництва профспілкою?

3. Що ти вважаєш своєю головною невдачею за період керівництва профспілкою?

4. На твою думку, яке завдання зараз стоїть перед профспілкою?



Андрій Шевченко: «Це було таке собі колективне «Рятуйте!...»

1. Восени 2002 пріоритет був простий – прорвати інформаційну блокаду.

Парламентські слухання щодо цензури, резолюція ПАРЄ, маса інших публічних виступів – усе це допомогло прояснити реальний стан справ у професії.

Зараз усе це може здаватися очевидним і несуттєвим, але можу нагадати, що у перші місяці «темників» навіть розмови про них були табу. Тобто редактори і репортери зустрічалися на пиві, матюкали Васильєва і Медведчука, плакалися один одному в жилетку – і все! Слово «темник» навіть уявити в ефірі не можна було.

Знаєте, мені досі гикається мій виступ у Верховній Раді, коли я показав «темники». Люди, які згадують ту трансляцію на УТ-1, кажуть, що тоді чи не вперше повірили, що з журналістським рабством можна боротися, у тому числі і в регіонах.

Профспілка, яку ми тоді утворили, з‘явилася як такий собі останній бастіон для тих, хто не міг миритися із інформаційною профанацією, із ґвалтуванням професії.

Це було таке собі колективне «Рятуйте!...». І своїм завданням номер один я тоді бачив донести цей колективний крик країні.

2. Своєю головною профспілковою перемогою я вважаю появу 5 каналу. Чому? Тому що, прийшовши на канал, ми з Романом Скрипіним (теж один із батьків-засновників КНМП) змогли закласти у нього ті принципи, які чітко вималювалися у профспілкових дискусіях. Прозорість редакційної політики, невтручання в неї власників і топ-менеджменту, діалог про умови праці – все це речі, які стали для нас природними та очевидними саме під час тієї інформаційної боротьби, з якої починалася КНМП.

Тут вийшов круговорот енергій у природі. Профспілка надихнула 5 канал, 5 канал подарував приклад іншим, інші канали встали з колін, свобода дає нові перспективи профспілці.

Інший головний здобуток я уже назвав – це інформаційний прорив. Результатом нашої роботи стало те, що країна і ми самі почали чітко називати речі своїми іменами: «темники» – це тиск, а не рекомендації, новини брешуть, а не інформують, країна не чує правди.

Також вважаю здобутком медіа-профспілки те, що ми зуміли витягнути тему свободи слова на перші позиції в усіх міжнародних переговорах, які проводила українська влада. Для цього треба було не втомлюватися пояснювати іноземцям, чому наші журналісти мусять виконувати анонімні листочки, які їм присилають факсом чи електронкою, чому «1+1» боїться втратити ліцензію, чому УТ-1 не виконує законів.

У цьому сенсі тріумфом була поїздка групи журналістів на сесію ПАРЄ у Страсбург у січні 2003. Ми тоді разом з Миколою Томенком та Миросею Гонгадзе змогли переконати Северинсен та її колег у тому, щоб в українській резолюції з‘явився пункт про тиск на українські медіа з боку Адміністрації Президента. На збір підписів і проходження всієї процедури у нас пішло менше доби, хоча до цього нам казали, що це взагалі нереально.

Особливий час! Може, у нас просто очі якось інакше горіли?!

3. Що мені не вдалося? Зробити профспілку інструментом соціального захисту (зарплатня, відпустки, декрети). Фундамент під таку профспілку пізніше вибудував Сергій Гузь, він на цьому зуби з‘їв. Не вдалося також підняти велику журналістську революцію. Можливо, для цього просто треба було дочекатися революції помаранчевої… Про це краще розпитати Єгора Соболєва, який нашу спільну мрію здійснив.

Мені також шкода, що при мені профспілка не стала масовою – вона так і залишилася клубом для втаємничених – з великим авторитетом, але зі слабкими зв‘язками як у київських редакціях, так і в регіонах.

4. По-перше, масовість – вона необхідна для впливу і для переходу в режим самофінансування.

По-друге, підписання колективних угод у провідних київських медіа. Я пропонував Генику Глібовицькому зробити своїм пріоритетом укладання колективних угод на провідних київських телеканалах. Це буде знаковою річчю.

По-третє, засади редакційної політики – КНМП має домогтися формулювання і оприлюднення таких документів у кількох ключових медіа. Зараз – коли політичний тиск зник і є можливість вибудовувати політичної лінії з чистого аркуша – це дуже реально!

Я знаю, що Геник заявив своїм пріоритетом також журналістську освіту. Це, безумовно, важливо, і при цьому, як на мене, це не те, чим має займатися профспілка. Це не властива їй функція. Хіба що розглядати це як засіб залучення нових членів…

Загалом зараз пріоритетом є втілення досвіду, авторитету і запасу живучості, якого набула профспілка, у конкретні результати, відчутні у редакціях. Судячи з того, що я зараз бачу і чую, профспілка – на цьому шляху.

ДОВІДКА. Андрій Шевченко став першим головою Київської незалежної медіа-профспілки. За час керівництва організацією з листопада 2002 року до липня 2003 профспілка із 46 її засновників розширилася до 100 осіб.

Сергій Гузь: «Шукати компроміси всередині профспілки, і в жодному разі – зовні».

1. Головою профспілки я став, пропрацювавши півроку її виконавчим секретарем. Мета моя була дуже проста: оскільки я є журналістом з регіону, мені хотілося, щоб якнайбільше моїх колег і друзів, які працюють у регіонах, могли мати захищені умови праці. Нині редакції, в яких більш-менш пристойні умови роботи, як маленькі острівці в Україні. Я не можу впевнено поїхати працювати у будь-який регіон, хоча мені як журналісту було б цікаво попрацювати не тільки в Дніпродзержинську, але і в Рівному, Сімферополі, Новій Каховці, будь-де. Зараз такої можливості українські журналісти не мають. Мета була – виробити нормальні умови праці для журналістів в усій країні. Передусім, це економічна незалежність журналіста. Коли ти на грошовому гачку у будь-якого власника ЗМІ чи політика, немає сенсу вести мову про журналістську етику. Рівень оплати журналістів повинен бути вищим, ніж рівень споживчого кошика.

Профспілка – це конкретні люди, які її створили, до неї входять, а також потенційні її члени. Коли ми говоримо про мету організації, вона повинна бути повністю зорієнтованою на людей. Так, конкретні завдання, які ми виконували, не завжди напряму були пов’язані з великою кількістю журналістів.

Для того, щоб створити потужну профспілку, треба спочатку збудувати її фундамент. Це вимагає рішення двох завдань: оформити все належним чином юридично, а також знайти тих активістів, які зможуть розбудовувати журналістські профспілкові організації. Це було найважчим завданням, яке ми мали протягом минулих двох років. Воно стояло перед Андрієм Шевченком, переді мною, частково перед Єгором Соболєвим. А зараз вже перед Євгеном Глібовицьким стоїть завдання зробити цю організацію впливовою, широкою, представницькою.

Те, чим я займаюся нині як голова Незалежної медіа-профспілки України, – це так само добудова цієї структури вже по всій Україні. Ті активісти, які є в регіонах, мають завдання зробити максимально широким представництво їхніх організацій.

В основному до липня 2004 року, коли я склав свої повноваження, структура профспілки вже була сформована: вона мала юридичну, матеріальну бази, достатню кількість первинних організацій. Я не можу сказати, що їхня діяльність була надто ефективною. Це поетапні завдання, які треба було вирішувати.

Я склав свої повноваження, і ми розподілили обов’язки саме для того, щоб можна було підсилити роботу в Києві, тому що починаючи з березня 2004 року довелося зорієнтувати багато зусиль на розбудову структури в регіонах. Тому була «завалена» робота в Києві. І саме прихід Єгора Соболєва і його активна робота в Києві сприяла зміцненню київської організації через більш широке її представництво.

2. Я ніколи над цим не думав. Особисто від мене не так багато речей залежало в роботі профспілки. Найбільша перемога, на мій погляд, – це те, що ми змогли зберегти ідею профспілкового руху і розвинути її до того, що зараз уже повноцінно функціонує київська профспілка, ми маємо функціонуючі профспілки в регіонах, створена всеукраїнська профспілка. Дуже багато гарних ідей гинули, тому що пропадав ентузіазм, упевненість у тому, що ти правильно дієш.

Ми починали у 2002 році, коли до помаранчевої революції було два роки, у нас було всього 46 чоловік, жодної організації в регіонах, не було матеріальної бази. Ми вижили завдяки підтримці того ж професора Іванова, який надав нам своє приміщення майже на рік. І завдяки агентству УНІАН, де був створений перший осередок, який ми могли наводити як приклад ефективної організації. Треба враховувати емоційний стан, у якому перебувало суспільство. Хвиля парламентських слухань 2002 року закінчилася з приходом новорічних свят. З січня ентузіазм швидко зник. Зник страйком, після створення профспілки розпустився профспілковий оргкомітет, дуже багато авторитетних журналістів відійшли від профспілкового руху. Це був найважчий період, коли у журналістів почало з’являтися певне розчарування. Згадайте, що маніфест проти політичної цензури 5 жовтня підписали 468 журналістів. А до профспілки на зборах 30 листопада прийшло лише 46.

3. Насправді всі ті проблеми, непорозуміння, які виникали у розвитку профспілки, пов’язані з браком досвіду комунікації. Інколи причиною тому була велика завантаженість роботою, коли не вистачало часу для того, щоб зустрітися з членами профспілки, колегами, для того, щоб пояснити, що і навіщо ми робимо, що це дасть для кожного з нас. Я вважаю, що це особистий брак досвіду організації своєї роботи так, щоб, з одного боку, виконувати все, що потрібно з організаційної точки зору, і водночас пояснювати всі свої дії членам профспілки. Коли нас було мало, ці проблеми набагато простіше було вирішувати. У мене виникли непорозуміння саме тоді, коли профспілка розширилася, адже одночасно доводилося спілкуватися з багатьма журналістами і в регіонах, і в Києві. Звісно, при відсутності досвіду, як найкраще організувати цю комунікацію, виникає відчуття, що інколи тебе не розуміють. А потім після досить гострих дискусій ці сумніви зникають. Усе ж таки ми втримали профспілковий рух саме тому, що не боялися гострих дискусій всередині профспілки, інколи дуже запальних, інколи навіть критичних для розвитку організації. Але їх завжди вдавалося подолати.

4. Я бажав би і новому комітету, який був обраний у січні, і Євгену Глібовицькому, і всім іншим, не робити моєї помилки і більше спілкуватися з журналістами. Якщо кияни будуть розуміти, навіщо ми працюємо, у нас не буде жодних проблем з розвитком профспілки.

Вона повинна залишатися максимально відкритою. Я ніколи не боявся показати будь-які наші фінансові документи чи звіти будь-кому. Коли нас критикував Володимир Скачко, я був готовий показати їх йому. Те ж саме стосується і парламентської комісії. Ми настільки від самого початку добре організували нашу діяльність, що у нас не було і немає закритих зон. І це я вважаю нашою найбільшою перемогою. Ми змогли бути відкритими для всіх – і для тих, хто нас підтримував, і навіть для наших опонентів.

Треба вже ставати більш серйозною організацією, нарешті перейти до бюджетного планування витрат профспілки. Це те, про що ми говорили на останньому з’їзді. Хотілося б переорієнтувати сам принцип того, як витрачаються кошти. Тобто, куди витрачати кошти, повинні визначати самі члени профспілки. Раніше такі проблеми перед нами не стояли: кількість членів профспілки була невеликою, що дозволяло досягати порозумінь. Членських внесків було небагато, більша частина коштів – від фонду «Відродження» – була чітко розписана за статтями витрат.

Я бажав би київській профспілці більше уваги звертати на колег із регіонів. У багатьох регіонах до тих, хто працює в Києві, ставляться дуже скептично. Коли проблеми виникають у киян, як було у 5 каналу, профспілка організувала акції на їхню підтримку, в тому числі і в деяких регіонах. Журналісти в цих регіонах очікують, у свою чергу, і допомоги від київських колег. На жаль, не завжди це відбувається. Якщо кияни врахують те, що цей зв’язок може бути тільки обопільним, все буде нормально. Якщо ж зосередяться тільки на своїх інтересах, вони дуже швидко втратять підтримку колег з регіонів, і профспілка перетвориться на корпоративний клуб. Поки що цього немає, але це та небезпека, яку треба враховувати в діяльності київської профспілки. На них дивитися вся країна. Вони є взірцем для всіх.

Крім того, економічно київські журналісти більш захищені, ніж регіональні. Цю різницю треба враховувати. Робота КНМП буде відмінною від роботи регіональних профспілок: інший статус, інші економічні умови. Зараз київська профспілка є базою для всеукраїнської організації. Маю надію, що з подальшим розвитком КНМП вона зможе підтримувати певні програми, зорієнтовані і на Київ, і на регіони. Адже більшість журналістів, які потребують захисту, працюють саме в регіонах. Самотужки вони себе захистити зараз не зможуть. І певним чином це буде вимагати якоїсь солідарності – не тільки моральної, а і солідарності в діях.

Другий момент – мати чітку стратегію, зрозумілу для кожного члена профспілки: що буде через півроку, рік і т.д. Це складно, але вона потрібна, тому що ентузіазм минає. Останні успіхи КНМП – це успіхи помаранчевої революції. Зараз настають будні, коли не буде Майдану, політичних страйків журналістів. Ми використали момент революції для того, щоб відстояти права журналістів. Але треба чітко розуміти, що це був саме момент і що насправді серйозна профспілкова робота попереду. Вона лежить не тільки в політичній площині. Ілюзії щодо нової влади дуже швидко минуть.

В умовах нової влади КНМП повинна вирішити для себе одну стратегічну проблему: налагодити співпрацю з владою. А також чітко дати зрозуміти, що це тільки співпраця. Профспілка завжди повинна залишатися незалежною від влади і від політиків і діяти виключно в інтересах своїх членів. Не можна йти на будь-які псевдокомпроміси навіть заради створення суспільного мовлення, навіть заради введення редакційної політики. Якщо КНМП залишиться на позиції, на якій вона стоїть і стояла – захищати інтереси журналістів, а не політиків, то ніяких проблем не буде. Як тільки члени профспілки побачать, що їх використовують заради політичних або особистих інтересів, на цьому профспілковий рух може закінчитися. Небезпека полягає в тому, що у нас немає сформованих традицій нових профспілок, немає досвіду вирішення конфліктів, коли компроміс неможливий. Тому ми є вразливими в цьому сенсі. Дуже важливо весь час шукати компроміси всередині профспілки, в і жодному разі не шукати їх зовні.

ДОВІДКА. Сергій Гузь був лідером Київської незалежної медіа-профспілки рік – з липня 2003 року по липень 2004. Півроку до цього працював виконавчим секретарем профспілки. За час його керівництва профспілкою кількість членів організації зросла – з 100 до 121 осіб, з’явилися медіа-профспілки у Чернігові, Кременчуці, Одесі, Сімферополі, Севастополі, Рівному, Новій Каховці, Змієві, Сумах, Ужгороді, Дніпродзержинську, створене Профспілкове об’єднання «Незалежні медіа-профспілки України».

Єгор Соболєв: „Профспілка має битися за розмір заробітної платні. Це пріоритет номер один, номер два і номер три”.

1. Перебудувати профспілку з клубу хороших людей у територію, де говоряться правильні речі, що, втім, мають дуже малий вплив на середовище журналістів, які разом можуть вирішувати найболючіші проблеми, які розуміють, що у них спільні біди і спільні інтереси і що підтримка один одного є дуже ефективною.

Головною проблемою у червні 2004 року, звичайно, була цензура. Другою проблемою є і залишаються дуже погані умови роботи для журналістів – від процедури прийняття на роботу і звільнення до розміру заробітної плати та тривалості робочого дня. Покращити ситуацію у цих двох напрямках реально, справами, так, щоб люди відчули, – це були ідеї, з якими я прийшов на цю посаду.

2. Своїх перемог не було. Були перемоги людей. У першу чергу це стосується спочатку обмеження, а потім скасування цензури. Найважливіша подія у житті, яка довела всім нам, що ми можемо дуже багато. Але не менш важливими були економічні успіхи. Бо ніщо так не об’єднує людей, ніщо так не робить профспілку могутньою, як збільшення грошей у кишенях журналістів. Тому домовленість про сплату компенсацій журналістам програми «Вікна-бізнес», що була закрита телеканалом СТБ, так само була дуже важливим результатом (У серпні 2004 року журналісти телеканалу СТБ, що були звільнені внаслідок закриття програми «Вікна-бізнес», за посередництва профспілки отримали грошові компенсації у вигляді двомісячної зарплати. – Т.А.).

Збільшення членства не є результатом і не було метою. Це наслідок ефективності профспілки, це ознака, її оцінка. Якщо люди йдуть до профспілки, значить, ми працюємо правильно, ми досягаємо правильних результатів. Якщо ні – треба серйозно замислюватися над тим, що відбувається.

– Яку роль зіграла профспілка у журналістській революції? Чи можна участь профспілки в цьому процесі зарахувати як її успіх?

– Звичайно. Це те, чим я пишаюся. Профспілка стала тут організатором і комунікатором. Мені здається, найбільше, що ми тоді зробили, – просто влаштували спілкування між людьми з різних каналів. До того часу всі вони були такі далекі одне від одного, хоча знайомі, але дуже погано, як правило. А тут вони раптом почули, що проблеми ті самі, методи боротьби проти них ті самі, і відповіді можуть бути для всіх однакові. І це було найсильнішим інструментом, завдяки якому все вийшло. На кожному каналі були сміливі, відповідальні журналісти, які розуміли, що так не можна. Як тільки журналісти побачили, що вони не одні, що є такі самі люди і їх доволі багато, мені здається, вони відчули свою силу і скинули цензуру.

3. Найбільша поразка – це те, що ми не змогли захистити журналістів «Контексту», не домовилися з менеджментом і програли суди. Хоча я сподіваюся, що крапка у цій справі ще не поставлена. (У серпні 2004 року дев’ять журналістів інформаційного агентства «Контекст-Медіа» звернулися з позовами до Печерського райсуду Києва з вимогами сплати боргів із заробітної плати та компенсації за заподіяну моральну шкоду. Інтереси журналістів у суді представляла юрист профспілки. Судді своїми рішеннями не задовольнили вимог позивачів. Зараз журналісти чекають розгляду апеляційних скарг – Т.А.).

4. Я думаю, що медіа-профспілка має битися за розмір заробітної платні. Якщо профспілка візьме це як пріоритет номер один, номер два і номер три, від цього виграють журналісти, від цього виграє профспілка, і від цього виграє ринок. Оскільки підвищення рівня заробітної плати дозволить залучити нові таланти, підняти рівень конкуренції, і врешті, рівень якості медіа-продуктів. Я вважаю це абсолютно реальним особливо зараз, з приходом нової влади.

Боротьба з цензурою для журналістів закінчилася разом із цензурою, і цей фактор об’єднання вже не діє. Якщо профспілка буде досягати успіхів у економічних напрямках, вона отримає нове життя, нову силу, нових людей. Якщо ні, то, я думаю, її чекає занепад.

ДОВІДКА. Єгора Соболєва обрали головою Київської незалежної медіа-профспілки у липні 2004 року. За час його роботи у профспілці протягом семи місяців кількість членів організації зросла майже удвічі – з 120 до 230 журналістів.

Євген Глібовицький: „Якщо ми не можемо стати масовими, то я не розумію, навіщо ми існуємо”.

Від локальних проблем під час керівництва осередком медіа-профспілки на телеканалі «1+1» Євген Глібовицький перейшов до глобальніших: серед його нинішніх пріоритетів – легалізація зарплат, укладання колективних договорів і угод про редакційну політику, підвищення кваліфікації для журналістів, масовість і самодостатність профспілки.

4. Після революції довелося практично повністю міняти пріоритети, оскільки ситуація радикально змінилася. Якщо раніше мова йшла про цензуру, коли про профспілку говорили як про одну з галузевих професійних асоціацій, то зараз профспілка мусить знаходити своє місце під сонцем. І тут на перший план виходять соціальні, економічні питання. Ми повинні розуміти, що ті нові завдання, які перед нами стоять, великою мірою складніші, ніж ті, що були раніше. Бо раніше була чорно-біла ситуація: тут ми – вільна преса, там цензори – наші вороги. А зараз ми маємо відкрите поле і купу можливостей. І ми повинні зрозуміти, що ми маємо робити.

Як на мене, профспілка повинна виконувати свою звичайну діяльність. Тобто захищати соціальні, економічні і професійні інтереси своїх членів. Йдеться про те, що профспілка зацікавлена в легалізації зарплат. Практично весь ринок живе на нелегальних зарплатах, люди не отримують пенсійних відрахувань. Таким чином, у випадку якогось конфлікту є дуже високий ризик, що людей просто викинуть і їхні фінансові інтереси будуть не дотримані. Для того, щоб легалізувати зарплати, нам потрібно пояснити власнику, що йому доведеться платити набагато більше. І ми повинні пояснити, чому він повинен іти на ці витрати. Оскільки моральні аргументи на кшталт: це буде чесно, ви будете дотримуватися закону тощо, очевидно, не працюють. Проблема полягає в тому, що справді нарахування на зарплату надто великі. Це питання нашої роботи разом з іншими профспілками, щоб примусити уряд задуматись над тим, чи не варто зробити хоч якісь кроки, щоб зменшити нарахування на фонд зарплати.

Це так само колективні угоди, а також документи, які визначають редакційну політику. Якщо колективні угоди є певною мірою і професійними – вони визначають базові обов’язки і права журналістів на роботі в редакції, мінімальні зарплати, соціальні пакети, інші фінансові умови, в яких працюють журналісти.

Редакційна політика – це правила гри, які визначають щодо інформаційного мовлення. Журналісти, внаслідок появи цього документу, повинні розуміти, що вони більше не зможуть бути жертвами політичних розкладів власників тих чи інших медіа. Принаймні, за наявності документу, який визначає редакційну політику, журналіст, ідучи в той чи інший ЗМІ, чітко розуміє, куди він іде, які правила гри задекларовані. Те, що досі було в тіньовій сфері – ми говоримо, що ми за свободу, а насправді підтримуємо того чи іншого політика, – тепер уже в тіньовій сфері бути не зможе. Тепер йтиметься про те, що поява прозорих редакційних політик конкуренцію між медіа з політичної перетворить на якісну. Якщо цей процес реалізується, це буде величезним здобутком і для профспілки, і для кожного з нас. Редакційні політики можна запровадити через лобіювання в законодавстві, як варіант – введення їх до колективних угод. Думаю, що кожна редакція знайде свій варіант. Моє особисте переконання полягає в тому, що законодавство мусить містити згадування про редакційну політику як документ, який обов’язково мусить бути в кожній редакції, але в жодному випадку не повинен визначати його змісту. Редакційну політику визначає власник. Завдання журналістів – погодитися або не погодитися, якщо дотримання цієї політики призводить до маніпуляції з поінформованістю громадян або до якоїсь форми цензури чи несвободи. Оскільки власники не горять бажанням вводити редакційну політику, це потрібно зробити журналістам. Тоді документ, який визначатиме редакційну політику, буде з’являтися не згори, а знизу. У цьому я не бачу особливих проблем, думаю, що він від цього тільки стане якіснішим.

Якщо говорити про розвиток, зараз ми намагаємося вийти з величезною програмою підвищення кваліфікації і перекваліфікації журналістів, що дозволить людям упевненіше почуватися на ринку, бути більш конкурентними стосовно знаходження роботи, підвищувати зарплатню шляхом набуття нової кваліфікації. Це означає, що ми стаємо очевидним доказом того, що державна система журналістської освіти не працює, можна вважати, що її, по суті, немає. І тому освітня реформа є ще одним важливим загальним завданням для ринку.

Поза тим, нам треба робити речі, які будуть актуальними для частини наших членів. Наприклад, є ініціатива створення біржі праці – бази даних вакансій і пропозицій фахівців. У час, коли ринок є динамічним, багато людей міняють роботу, з’являється багато вакансій, наше завдання – допомогти людям знайти ці робочі місця.

– Як довго ти плануєш займатися профспілкою? Як виглядає твоя програма-максимум?

– Я не можу відповісти на це питання. Ми говоримо про одну каденцію. Спокус довкола дуже багато. Ми живемо в час, коли з’являються перспективи, які дають можливості не тільки професійно реалізовуватися, а й робити зараз те, що за інших обставин не буде зроблено. Така ситуація, на мою думку, склалася з громадським радіо і телебаченням. Якщо цього не буде зроблено цього року, то не буде зроблено і протягом найближчих кількох років.

– Частина членів профспілки сприймає участь КНМП у процесі створення громадського мовлення як підтримку Олександра Ткаченка як можливого кандидата, який би очолив процес. Чи мають підстави журналісти так вважати?

– Я не сказав би, що ми сприяємо панові Ткаченку, тому що ми ставимо питання про відповідальність тих, хто керував новинними редакціями під час цензурованості медіа впродовж останніх півтора-двох років. Нагадаю, що пан Ткаченко – один з них. Я дуже сумніваюся, що пан Ткаченко може отримати однозначну підтримку від профспілки. По-перше, профспілка не підтримує кандидатів, а підтримує ту чи іншу політику. Це є рішення останнього комітету КНМП, де ми чітко визначилися, що не будемо підтримувати персоналій. По-друге, ми є професійною асоціацією, яка виникала і закладалася тоді, коли ми взагалі не були певні, що наша професія виживе. Ми досить чітко розуміємо відповідальність, з якою зіштовхуємось.

Я докладу всіх зусиль, щоб підтримка чи непідтримка профспілкою того чи іншого процесу призводила до або появи громадських мовників у чистому вигляді, коли ми створюємо систему, а не допомагаємо персоналіям, або якщо ми бачимо, що чистота експерименту не дотримана, починаємо великий публічний скандал, який відкриває громадськості кращі можливості для розуміння того, що відбувалося. Завжди в кожному процесі буде хтось, хто буде реформувати сферу, і буде хтось, хто намагатиметься цією реформою скористатися. Я хочу запевнити, що ми не підтримуємо ні пана Ткаченка, ні будь-яке інше прізвище, яке стоїть у цьому процесі, ми підтримуємо процес. Якщо це не зрозуміло в межах профспілки, це, очевидно, є певною оцінкою комунікаційних проблем, які ми не змогли вирішити всередині профспілки. Це означає, що наша позиція не до кінця зрозуміла членам профспілки.

Що стосується мене, то я не хотів би загадувати на майбутнє. Єдине, що я знаю: ті принципи, які я декларую зараз, я буду відстоювати у майбутньому. Мені здаються важливими щодо профспілки не персони, які будуть її очолювати, а ті принципи, які вона буде відстоювати.

Другий важливий для мене момент – я хочу, щоб профспілка якомога швидше злізла з донорського інституційного забезпечення. Я допускаю співпрацю з донорами у якихось проектах. Ми поки що не досить чисельні і не можемо існувати лише з членських внесків, покриваючи такі витрати, як оренда, телефони, зарплата виконавчої структури, оплата послуг юриста. Я хотів би, щоб ми якомога швидше стали самодостатніми. Тому що це нас завжди узалежнює від донорської кон’юнктури. Якщо ми не можемо стати масовими, то я не розумію, навіщо ми існуємо.

– Що ти вважатимеш поразкою, якщо якихось запланованих ключових речей зробити не вдасться?

– Ми цього ще не знаємо. Насправді ми, навіть отримавши успіх, дуже часто не знаємо, чи це успіх, тому що через рік він може повернутися боком. Нам зараз треба самим зрозуміти, що це вже не та профспілка, яка була рік тому. Якщо ми говоримо про якийсь момент романтизму, то профспілка зразка 2005 року і профспілка зразка 2004 року – це дві різні організації. Принаймні профспілка зразка 2005 року набагато нудніша – там більше юридичних термінів, документів, більше бюрократії. Але це є пошук нової ідентичності, який дозволить пізніше нам всім захищати свої права.

Мені дуже шкода, що більшість журналістів, які навіть у приватних розмовах погоджуються, що профспілка потрібна, не поспішають приєднуватися. Бо вони вважають, що з моменту вступу у профспілку вона повинна їм щось робити. По-перше, профспілка ніколи нікому нічого робити не буде, як не робить нікому нічого і ніде жодна профспілка в світі, яка є ефективною. Насправді профспілка – це просто більше можливостей, які отримують її члени, які без такої організації не мали б цих можливостей. Я кажу: ми не даємо рибу, ми даємо вудку. Це означає, що якщо в якомусь осередку є проблеми, то наявність профспілки дає більше шансів людям, які працюють у цьому конкретному медіа САМИМ вирішити свої проблеми. Якщо вони цього не хочуть робити і думають, що хтось прийде згори і це зробить за них, вони глибоко помиляються. Я знаю, що сказав непопулярну річ, але це правда.

Другий момент полягає в тому, що якщо ми дивимося на профспілку як на організацію, куди ми платимо членські внески і за них купуємо якісь послуги, я би хотів сказати, що це не зовсім так. Тому що ми робимо певний страховий внесок. Коли ми ним скористаємося і чи скористаємося взагалі, ми ніколи не знаємо. І в цьому сенсі, мені, з одного боку, зрозуміле, а з іншого – неприємне те роздратування, що є серед наших членів і серед членів інших профспілок, які кажуть: «ну от, я вже два роки у профспілці, а мені профспілка нічого не зробила». Профспілка не повинна щось комусь робити, профспілка – це організація, яка розширює можливості кожного з нас, а не є зовнішньою структурою, яка робить щось для нас. І коли ми говоримо про себе і про профспілку, треба пам’ятати: найбільше, що ми можемо зробити для того, щоби вбити профспілку, – ставитися до неї так, як ставиться клієнт до виконавця.

ДОВІДКА. Євген Глібовицький став лідером Київської незалежної медіа-профспілки у січні 2005 року. Він був обраний головою КНМП замість Єгора Соболєва, який вирішив займатися журналістською роботою. У січні профспілка нараховувала 230 журналістів.