Пам’ятаєте сакраментальне Миколи Канішевського: „Шануйтеся, бо ми того варті”, яке він повторював на різних каналах у різні роки після випуску хороших і не дуже новин? Отож, мені й захотілося „шануватися”, щоправда після перегляду нинішніх новин практично на всіх каналах можна потерпати хіба від комплексу меншовартості, настільки вони засмічені навколокримінальними сюжетами. Залишаються фільми – про них не будемо... Та програми на теми історії й культури – так і хочеться додати „так званої”, але це, мабуть, від того, що в процес „шанування” ніяк включитися не можу. Ні, до української культури ставлюся без застереження, дякуючи Долі, добрих вчителів мала, а от до висвітлення її на телеекранах – щоб і самій не забути й дітям передати, то вже зась.

Одне слово, тоскно втупилася я в програму й вирішувала, чекати третьої години ночі, коли почнеться трансляція програм ДТРК „Культура” чи не ризикувати, бо вже досвід опівнічних сидінь маю? Так нічого і не вирішивши, ввімкнула навмання телевізора й прикипіла до екрана.

На Першому Національному каналі демонстрували „Хай святиться ім’я твоє” – заразом документальний фільм і молитву. Ішлося в ньому про Порфирія та Данила Домуцьких – батька та сина. А ще про долю нашого кінематографа – великого й нещасливого, про Вчителя і послідовників, розстріляне Відродження (чи одне воно було?), про український буржуазний націоналізм і дружбу (справжню) між народами, про нинішнє безладдя й майбутнє, яке має в чому корінитися. Невдячна це справа − переповідати талановитий фільм. „Зніми так, − просив Олександр Довженко Данила Домуцького, − ніби це моя остання картина”. Те ж саме можна сказати й про картину режисера й автора сценарію Наталію Акайомову. А ще (знову слова Довженка): „ Давай зробимо красивий, добрий і людяний фільм”. Зробили. Щоправда, не титровано, у якому році, отож залишилося гадати, чи то цей фільм з полиць зняли, чи збираються його туди покласти. Кажу так, бо повторів у програмі цього талановитого фільму найближчим часом не передбачається. А ту демонстрацію, що я запопала, розпочали сорок п’ять хвилин по першій ночі, отож навряд чи його змогли побачити багато глядачів і точно не бачили діти. А нинішнє покоління, як на мене, виховане на здевальвованих українських символах, перед показом, скажімо, фільму „Земля” (у Брюсселі в 1958 році цей шедевр Довженка й Домуцького назвали в числі 12 кращих фільмів усіх часів і народів), потребує преамбули – такої, як фільм Наталії Акайомової. Та що там говорити, під завісу фільму Акайомової ідуть гламурні кадри й музика. І ті обличчя, що з’являються на екрані, багато можуть сказати людям старшого покоління і практично нічого молодим. Виросло покоління, яке звикло бачити вишиванки та шаровари на манекенах без душі та серця.

А тепер про „Серце”. Саме таку назву мала друга частина (усього їх три й розкидані вони, зрозуміло, по трьох різних ночах) документального фільму „Він! Микола Вінграновський”, який теж демонструвався Першим Національним. Запитань до цього, створеного за підтримки СПУ, фільму дуже багато. Зокрема, чому вирішили не титрувати тих, кого попросили сказати добре слово про героя передачі. Чи то робили це в першій частині передачі й вирішили, що цього досить, а чи, може, подумали, що представників красного письменства в нашій донедавна дуже начитаній країні всі в обличчя мусять знати. Більше того, навіть герой фільму, на думку його творців, не потребував представлень. І це при тому, що навіть ті, хто добре знає творчість українських письменників старшого покоління, не завжди можуть упізнати їх в обличчя – з одного боку, друкують нині мало, з іншого – на тих книжечках, що все таки виходять, фотографії авторів у віці компліментарному. Але якби тільки технічними огріхами вирізнявся фільм! У ньому наче заповзялися переконати глядача в тому, що Микола Вінграновський не є талановитим поетом. Це попри те, що на початку другої частини фільму класик української літератури Анатолій Дімаров наскуб геніальних цитат із свого улюбленого поета Вінграновського, тож їх і повторювали впродовж фільму на всі лади. Добре знаю не лише Анатолія Андрійовича, а й навіть його собаку, який був з ним у кадрі. Собака теж мене знає і може підтвердити, що Дімаров про Вінграновського може говорити довго й захоплено. І передача могла б вийти про цього без сумніву талановитого поета доброю, але – не вийшла.

Не знаю, що тому причиною, чи то, можливо, в автора сценарію й режисера Гурама Петріашвілі з читанням української літератури (як із надиктовуванням у кадрі тексту) проблеми, а чи ще в чомусь... Судіть самі. Спочатку читає улюблені рядки напам’ять Дімаров: „Я вас люблю, як сіль землі Сиваш, як ліс у грудні свій листок останній...” Далі те ж саме повторює старенький уже Вінграновський. Потім з’являються поетичні рядки на екрані. Оплески за кадром, крики: „Браво, маестро...” Вінграновський читає окремі рядки. Вони ж з’являються на екрані. Оплески. Підсумок: „Свої геніальні вірші Микола Степанович читав також геніально.” Останнє в мене, як у глядача, викликає сумнів. На першому – не дають зосередитися. Нарешті перестає коментувати з жахливим акцентом (я так розумію, що начитує текст сам автор сценарію і режисер) – можливо, економить гроші, виділені партією на зйомку. Темний екран – на ньому вирвані метафори (справді талановиті) і муркотіння музики за екраном. „А тепер, − пропонує той же голос з акцентом, − подивіться декілька фотографій, на які будуть дивитися вдячні українці. Молодий Вінграновський на фоні портрета також молодого Олександра Довженка і знову: „Я вас люблю, як сіль землі Сиваш, як ліс у грудні свій листок останній”. Хочеться щоб або продовжили ці два рядочка, а чи нарешті перестали його повторювати. А ще ж не фініш, наступної ночі, якщо вірити рекламі, буде продовження. Зліпило цей „шедевр” ДТРК „Культура” року Божого 2004.

„Роздуми біля афіші” мали на УТ-1 передувати фільмові про Вінграновського. Зробили чомусь навпаки – та хто коли поважав тих нещасних горе-інтелігентів, які вирішили а чи поезію послухати, а чи з театральними новинками ознайомитися. „Новинки”, зрозуміло, не дуже нові й пошинковані так, наче овочі на вінегрет. „Чехов на лівому березі” й „новий напрям у музиці”, „театр абсурду” й „проблеми балетної школи” та безпроблемний „Тев’є-молочник” у театрі ім.. Івана Франка. Інформації мінімум, аналізу – узагалі, як на мене, немає.

Хто не бажав дивитися, міг перемкнутися на канал „1+1” й переглянути повтор „Подвійного доказу”. Ну, зрозуміло, що спочатку цю авторську передачу (як і інші ток-шоу іміджевої "лінійки" - "Я так думаю", "Іду на ВИ", "Без табу") демонстрували о 25 хвилині по десятій вечора, а повтор запустили о п’ятдесят хвилин по третій ночі. Це ж лише для опівнічників тема „Вбивство Петлюри. Рука Москви?” цікава... Вахтанг Кіпіані та Анатолій Борсюк працювали, як завжди, професійно. Дарма, що, скажімо, розповівши досить багато про професора Дмитра Табачника аж до того, що він колекціонує холодну зброю, експертів у іншій студії титрували зі значним запізненням...

Тим часом на каналі УТ-1 продовжувався культурницький шабаш. На екрані − терикони. Але, виявляється, не лише ними земля Донбасу славна, а ще й балетом. Автори передачі „Вадим Писарєв” попереджали: „Ми не ставили собі за мету зробити собі телевізійну версію балету – наша програма, перш за все, документальна”. Ішлося про те, що телеглядачам не лише покажуть уривки з другої частини (з першої учора було, а з третьої ще буде) балету „Спартак”, а й розкажуть про сімейство Писарєвих. А тепер – увага. Музика Арама Хачатуряна, танці – усе це раптово уривається і діалог між артисткою та ведучим: „И меня все время вопрос мучает: не начинаете ли вы надоедать друг другу. И на работе. И… придешь домой, там ты сидишь”. Дружина Писарєва віповідає: «Ну, вы знаете, привычка…» Ведучий радісно: «Значит, любовь не угасает…» А далі знову – музика. І танці. Не знаю, як кому, а про мене, то краще б вони телевізійну версію балету зробили. Але − ні. Ще й знущаються під завісу передачі: «З третьою дією ми вас познайомимо під час наступної передачі. Сподіваємося на зустріч». «Ні!» − волаю подумки, щоб домашніх не побудити. І ще раз – ні!..

«Маестро оперети», все на тому ж таки ДТРК «Культура» також не порадував. Ну, «дядя Міша із Одеси» (Михайло Водяний) поза критикою. А розповідає про нього «маленька колись Галочка» й уже солідна нині тьотя, якій артист підписав колись фотографію «Славной Галочке от дяди Миши Водяного, он же народный артист” та буцімто на словах додав – „Щоб ти хвасталась”. Ось Галина Черняк і хвасталася знайомством усю передачу...

На каналі СТБ у цей час ішла „Імпреза”. Була вона й тоді, коли за програмою мав іти ще фільм „Дочка жандарма” й у час їй законно відведений. До професіоналізму та обізнаності в царині культури ведучої Оксани Новосад зауважень у мене немає. Шкода лише, що постійно в куточку стояло „повтор” – та чого там, зробили колись програму, і можна крутити її, доки самим телевізійникам не набридне...

Про передачу „Монолог сина” на тому ж таки УТ-1 мені взагалі не хочеться писати. Ні, жанр „домашнього відео”, звичайно, має право на існування, але по наших квартирах. Навіть коли це стосується відомих людей. Лесь Задніпровський згадує: „Оце та лавочка, на якій любив сидіти тато... А це фонтан, де я любив купатися”. На сцені мужчини піднімають келихи й, дико фальшуючи, співають: „Давай за вас, за ваш Дніпровських клан...”. Син Леся обіцяє: „Будеш ти внуків своїх заколисувать – я це питання владнаю з актрисами”. Зважте, гумор у цій передачі відсутній. Усе всерйоз. Навіть коли Лесь Задніпровський згадує батька: „Краса врятує світ, − хай так і буде. Хай буде так, як казав ти”. Занудством не страждаю, але ж кожен школяр скаже, кому першість цієї фрази приписується... На жаль, не вийшло талановитого фільму про „мертвих, живих і ще ненароджених” Задніпровських, хоча, безумовно, вони шани й варті.

А на десерт на каналі УТ-1 пустили „Співають гори” – до болю знайому пісню, вже описану мною. Слава Богу, одну. І годинну перерву зробили перед світанком.

Мовчав екран, а я собі думала: „Спочатку змушують, як горобця, длубатися... ну, самі знаєте, в чому він гребеться, вишукуючи зернини української культури, а потім сподіваються, що в мене комплексу меншовартості не буде. А, може, Віктор Ющенко та Оксана Білозір нашого телевізора ніколи не дивляться?