Досить довгий час влада була самодостатньою й народу не потребувала, як, власне, й українці в масі своїй не прагнули докричатися до влади. Ще з рік тому ці два соціальні інститути (влада й народ) перебували в своєрідних резерваціях і якщо й стикалися інколи, то хіба що для того, щоб трохи повоювати. Віднедавна влада прагне налагодити діалог із народом, люди – також не проти спілкування. Не завжди розмова виходить вдалою, інколи – це смішно, часом – трагічно, трапляється – щиро й із прицілом на приятелювання в майбутньому.

Кілька місяців на каналі „Інтер” „обкатується” програма „Подробности из первых уст”. Спочатку ця програма проходила у формі дебатів двох лідерів, з часом до студії стали запрошувати ширше коло осіб. Остання програма присвячувалася темі, яка активно мусується останнім часом у ЗМІ, – чи існують нині в Україні політичні репресії. На програму запросили трьох представників опозиції й трьох – провладних фракцій. Здивувало те, що лише одна людина в студії заперечувала наявність політичних репресій у державі – Микола Мартиненко (лідер фракції ”Наша Україна”), це коли не рахувати ведучого Олександра Колодія, що намагався бути нейтральним. Андрій Шкіль (фракція БЮТ) і Олександр Мороз (лідер СПУ) продумано чи мимоволі, але забивали голи у власні ворота. Команда влади явно програвала опозиції, яку представляли Михайло Добкін (СДПУ(о)), Євген Кушнарьов (генсек партії „Новая демократия”) і Олександр Пеклушенко (фракція „Регіони України”).

Наведу лише кілька висловлювань. Михайло Добкін: „Можно смело говорить, что у нас присутствует такое понятие, как политические репрессии”. Андрій Шкіль досить мляво виправдовується, посилаючись на „пережитки минулого”. Євген Кушнарьов іде в наступ: „политическое уничтожение опозиции”; „идет зачистка политического пространства Украины”; „фактический запрет на профессии”. Олександр Пеклушенко: „те, которые рисовали пчелок и вышли во власть, эти люди, что касается кучмизма, все худшее сохранили…”. Можна лише здогадуватися, чим саме так насолив Олександрові Пеклушенко „рисовальщик пчелок” Віктор Пинзеник, – жодний із присутніх (ведучий також) доцільністю вживання політичного евфемізму не поцікавилися. Тим часом Микола Мартиненко героїчно захищається: „Іде спроба перетягнути в політичну площину юридичні поняття”. І отримує підніжку від члена спільної – начебто - команди Олександра Мороза: „Традиції мають силу інерції… якщо соціалістів переслідують, то ця інерція продовжується”. Сан Санич не пояснив, кого саме з соціалістів він мав на увазі, але явно йшлося не про нинішнього міністра МВС. Навпаки. Андрій Шкіль, який все ніяк не може заспокоїтися, згадуючи минуле, каже: „…я 13 місяців просидів у слідчому ізоляторі”. Ага, погоджується Олександр Мороз і повторює рефреном уже про „інерцію минулого”. Кушнарьов наголошує на тому, що нині „кампания широкомасштабная и четко определенная во времени”. Михайло Добкин згадує горезвісне село Козин і каже, що нині „то же самое, что происходило, однако, если раньше было локально, то теперь – в масштабах всей страны”. Андрій Шкіль знову мляво: „Все міняється поступово”. Пеклушенко наступає: «Вы подтверждаете, что все худшее сохранили и приумножили». Мороз палко:«Президент не мав права робити те, що зробив у Козині». І наводить слова, які начебто Луценко сказав Кравчуку: «Ви хочете, щоб я за 100 днів перевиховав те, що ви 15 років готували?». То що, дивуюся я, як глядач, і Президента треба перевиховувати? Кушнарьов аж захлинається від емоцій, говорячи про 10 справ проти нього і 15 – проти його зятя, й тому виглядає переконливим. Андрій Шкіль знову, як на мене, мляво аргументує: „Принаймні, ви можете мені й глядачам про це сказати”. Все наче й правильно, а з іншого боку – виклад такий, ніби Шкіль виправдовує нинішнє, начебто, беззаконня, яке, але, не чорним є – хіба що сіреньким.

Михайло Добкін щиро обурюється тим, що „свидетели вызываются и рядом пишутся громкие дела». Олександр Пеклушенко згадує Колесникова й робить висновок: «кучмизм в этой стране живее всех живых». Вступає Мороз із довго стримуваною (мені так здалося) фразою: «Я пропоную реалізувати політичну реформу». Бо не можна, на думку лідера СПУ, залишати все так, як є, бо «кажуть, при владі хороші люди»… Андрій Шкіль навздогін нагадує, що нині ми послуговуємося Законами «Про міліцію…» та «Про оперативно-слідчу діяльність…», ухваленими ще в 1961 році. Знову робиться наголос на політичній реформі. Ведучий говорить, що «первое правило бизнеса: поступай с другими так, как хочешь, чтоб поступили с тобой». Цей імператив Канта лунає в контексті передачі двозначно. За цим сумний та невеселий (під час передачі Мороз має вигляд блідуватий, сказати б, наче з хреста знятий) Олександр Олександрович згадує свої образи та говорить, що він два роки боровся за те, щоб пролунав звіт комісії щодо справи Гонгадзе. Далі опозиція вже грає, як сама собі знає. Навіть Мартиненко примирився й визнає, що владі треба «менше піаритися і більше працювати». Все. За час передачі, яка тривала 45 хвилин, глядача, як на мене, переконали чи мусили переконати, що при владі «не хороші люди, а – такі самі, що й товклися раніше». Ведучий підсумовує: «Как сказал один польский писатель – в борьбе за правое дело иногда проигрывает дело, иногда – правота». Усю філософську глибину останнього афоризму мені не вдалося зрозуміти, тому й зателефонувала Олександрові Колодію. Сашко визнав, що для нього поведінка Мороза і Шкіля були повною несподіванкою. «Власне, – сказав він, – на передачу ще запрошувалися представники прокуратури та МВС, які мусили б розставляти крапки, проте як перші, так і другі відмовилися прийти й повідомили, що практики коментувати власні дії ці відомства не мають». У мене немає жодних претензій до високопрофесійної роботи колеги. За формою дискусія була побудована правильно й жодних преференцій від ведучого сторони не мали, а щодо змісту, то тут хіба що приказка згадується, за якою нема чого на дзеркало нарікати… Наступного дня з безпрецедентною ініціативою на оперативній нараді за участю заступників Генерального прокурора України, керівників структурних підрозділів Генеральної прокуратури, прокурорів АР Крим, областей, міст Києва й Севастополя виступає генеральний прокурор України. Святослав Піскун підкреслює, що «спроможність прокурорів і надалі очолювати прокуратури областей буде визначатися наприкінці червня колегією Генеральної прокуратури України у значній мірі з огляду на активність співпраці з журналістами». І тут можна було б поставити крапку. Зазначивши, що перші претенденти на звільнення (ті, хто відмовив каналу «Інтер») вже є. Якби не думка, що йдеться про чергову піар-кампанію, яка не матиме жодних практичних наслідків для налагодження діалогу як між ЗМІ та прокуратурою, так і між останньою та спраглим новин народом. Та й важко уявити (і не треба, мабуть), як за скаргою журналіста звільняють прокурора, який відмовляється йти на контакт.

А тим часом за два дні після заяви пана Піскуна на каналі ICTV у публічний двобій із Дмитром Кисельовим вступає Юрій Луценко. До студії ще запрошувався Нестор Шуфрич, проте той, пославшись на погане здоров’я, не прийшов. Треба сказати, міністр МВС грав на своєму полі майстерно. Дмитро Кисельов – як завжди. Ведучий говорить про те, що „Шуфрич получил сотрясение мозга в НЕРАВНОЙ схватке”. І тут же „в преддверии Дня журналиста, как коллега коллегу,– запитує в Луценка, – не тяжело ли журналисту, руководить министерством?” . Міністр закид щодо журналістської попередньої діяльності відкидає, як і всі наступні. Говорить жорстко: „Я абсолютно відверто кажу – немає жодних політичних репресій. Але коли їхня політика – пограбування країни, то тоді да – це політичні репресії”. Разом із тим не цурається і гумору: „Та якби до мене депутати в ліжко забралися – у мене б теж тиск піднявся”. Одне слово, роздав Луценко всім сестрам по сережці. І щодо політичної реформи, й щодо гучних справ на зразок смерті Кравченка чи інциденту в Ужгороді. Говорив і з позицій державного службовця, і так, як серце йому підказувало – з позицій пересічного громадянина. Заслуговує на увагу й результат інтерактивного опитування. Цього разу українців попросили визначитися з тим, чи справді міліція сьогодні з народом. Що цікаво, спочатку між відповідями „так” і „ні” ішов дуже великий розрив. Проте, коли сам міністр визнав, що „на жаль, поки що це лише гасло. Це – ціль (бути з народом – прим. ред.). Це – мета” – бажаючих сказати „ні” істотно поменшало. І чим більше говорив міністр про викорінення корупції в міліції, тим більше люду визнавало, що українська міліція таки з народом. Сам Юрій Луценко так оцінив результати опитування: „Це фантастичний для мене результат. Я сприймаю його, як аванс”.

У контексті вищевикладеного не можу не пригадати, як напередодні другого туру президентських виборів розговорилася я, спостерігач на дільниці, з начальником міліцейського наряду, який пояснював мені, чому міліція за жодного з тодішніх кандидатів не голосуватиме й як добре білорусам, бо Лукашенко підняв міліціонерам зарплату. „А в нас, – говорив лейтенант Міша, покліпуючи червоними від недосипання очима, – бандитів готують. Після міліцейської академії, а вчать там не в салочки грати, людина може розраховувати на 200 гривень, з усіма надбавками – 400 виходить. То чи можна на таку міліцію покластися?”. Зазначу, що одним із перших кроків нинішньої влади було саме підняття міліції вдвічі платні. Зняло це всі проблеми? Ні, звичайно. Але, принаймні, мене переконало, що влада наша не лише обіцянки роздає. І обіцянкам, хай не всіх, деяких керівників, можна вірити. А „початок – половина справи”, – слідом за колегою з „Інтера” пошлюся на те, як кажуть поляки.