З чого починалося “Євробачення”? З біґбордів на вулицях Києва? З тендерів на забезпечення його проведення? З юрмищ іноземців в районі Палацу спорту? Як для кого. Для багатьох журналістів воно почалося з синього фірмового бейджа з написом Р1 або Р2 (залежно від належності – даруйте випадкову гру слів – до касти “білих людей” або “негрів”).

Згодом виявилося, щоправда, що “білі люди” таки не набагато пішли вперед від “негрів”. Прийшовши на репетицію суботнього шоу 21 травня, я виявив цікаву подробицю: акредитація “першого класу” давала право журналістам тільки на вхід до прес-центру, а “другого” – взагалі не далі, ніж за перше коло охорони. Сенс такого акредитування для журналістів видавався не зовсім ясним, хоч на півфіналі для всіх охочих журналістів було передбачено безкоштовні вхідні квитки. В суботу це задоволення щезло, тож для журналістів шансів потрапити до Палацу не було. Зауважте: не йдеться про сам фінал, а про його репетицію, на яку акредитований з додержанням усіх правил кореспондент «Детектор медіа»… не міг потрапити. Як так?

“А так, – пояснила ввічлива дівчина-волонтерка з бездоганною англійською і великими проблемами з усім іншим. – Якщо хочете, можу дати вам телефон прес-аташе Ма̀рка Ма̀рковича, розбирайтеся з ним”. Таємниця імені прес-секретаря НТКУ, що зраджувало його заморське, вочевидь південнослов’янське, походження, завжди мене інтригувала, отож така пропозиція здалась мені привабливою. Пан Марко, також демонструючи дива політкоректності, пояснив, що у суботу запрошень і квитків для преси як таких не передбачено взагалі, тобто вони просто не існують, їх і не мало бути. (Сюрпрайз, пане Марку! Не далі, як десять хвилин до нашої розмови мій знайомий з волонтерів розповідав, що ще вчора кожен міг узяти такі квитки не те що на репетицію, а й на пряму трансляцію фіналу...) Так що вхід, хоч круть хоч верть, для представників ЗМІ, що опинилися в моїй ситуації, залишався заказаним.

Але журналіст не був би журналістом, якби не спробував пробратися навіть у Палац спорт, який, слово честі, охороняли набагато краще, аніж якийсь таємний об’єкт. Перша лінія охорони – класичної статури сек’юріті та невеличкі дівчата у міліцейській формі – без сорому змушують вивертати всі кишені, всі потаємні закутки сумок і наплічників. Тут проблем не виникає, тому, нарешті, вдається підійти впритул до Палацу – після простоювання на немилосердній спеці у величезній черзі, переважно з іноземців, заради яких ці міцні хлопці якимсь дивом опанували бейсік-інглиш до рівня “опен йо беґ”.

Однак у кожного, хто замірився спробувати себе в шкурі журналіста, обставинами прирівняного до терориста-підпільника з бомбою, проблеми починалися вже буквально на другому кроці. Вхід до Палацу спорту з боку прес-центру було заблоковано – перевіряли квитки. Охоронець біля службового входу пояснював довго й терпляче, хоч у цьому не було ніякої потреби, що сюди вхід для володарів Р1 та Р2 заборонено – і тут-таки пропускав, уподобавши, якихось дівчат. Втім, якщо дуже треба, ділиться досвідом надмірно комунікабельний охоронець, можна попросити провести всередину когось із А1 (“найкрутіших” організаторів), адже правила встановлюють за ними таке право.

Після години перебування під службовим входом людство починає ділитися на чіткі класи: А1, А2 (дещо слабше від першого), делегатів D 4-х рівнів, персоналу S – не менш як п’яти, трапляються ще й загадкові F. Преси обох рівнів зовсім обмаль. Молода адміністраторка (А1 – те, що треба) розповідає мені, що могла б провести всередину, але, по-перше, тільки за сцену, по-друге – тільки на 15 хвилин, і по-третє – їй уже є кого проводити. Сказано ж, молода, гарна. Невдовзі через службовий вхід до “Палацу” заходять брати Клички, у зворотному напрямку прямує учасниця з Румунії, яка в підсумку посіла третє місце. Бібісішники пітніють і починають розгортати намет для прямих ефірів.

Врешті-решт, можна спробувати увійти через головний вхід – і справді, пильність охоронців після початку репетиції ослабла, хоч рентген сумкам вони роблять так само ретельно. Цілком реальним виявилося і прослизнути в саме приміщення поза спиною знудженого одноманіттям сек’юріті. Доступ до глядачевої зали, не без маленьких хитрощів, теж було здобуто – якраз посеред репетиції. Принаймні, я встиг на “Ґринджолів”, майбутню переможницю та тих, хто припав мені до смаку найбільше: Бориса Новковича та “Vanilla Ninjas”. Варіант залишатися в залі або забарикадуватися в туалеті до фіналу, звісно, не спрацював: охорона, замалим не з металевими щитами, витіснила усіх спочатку із зали, а потім і з холу, причому не без шкандалю. Начальник (А1) бігав холом з дивовижною для його віку й посади спритністю і висловлював свої побажання очистити приміщення так голосно і з такими нотками, що здавалось, ніби він нецензурно лається, хоч жодного матюка з його вуст я не почув. “Ваше врємя вишло!”, – кричав він, з його інтонацією ця фраза звучала якимсь моторошним і глобальним узагальненням.

Я не втрачав надії побувати на фіналі – тепер уже з принципу. Тож довелося кілька годин провести на обгородженій площі перед “Палацом”. Глядачі репетиції довго не розходилися, безкоштовно фотографуючись і роблячи зачіски-ірокези у навколишніх наметах, далі все завмерло на якийсь час перед прибуттям публіки на фінал, а потім так само ожило. З кількох боків підходи до “Палацу” оберігали жалюгідні пікети опозиції, не більше від півсотні чоловік. Сек’юріті повідчиняли частину входів, тоді решту, і почали заходити напрочуд колоритні персонажі (дуже молода жінка в дуже дорогій сукні з дуже старим чоловіком, що ледве пересувався, або норвежець-здоровань в рожевому костюмі з прапором, який за кожної нагоди горлав “Vig Vam”; підпилі гурти сербів і турків, зі співами й танцями). Після кількох невдалих спроб (“Р1 не пропускаєм”) мені все-таки вдалося натрапити на недосвідчених охоронців, магічну дію на яких справило ім’я Сванте Стокселіуса.

Всередині, навчений гірким досвідом, я перевернув свій бейдж так, аби не було видно його категорії. Чимало глядачів уже заходили до зали, разом з ними намагався непомітно прослизнути і я. Проте якщо на репетиції кожен вхід стерегло по двоє чоловік, тепер їхня кількість збільшилась до п’яти, і квитки вони перевіряли надзвичайно прискіпливо, незважаючи на тисняву. Спробувавши по черзі зайти з усіх входів, я зрозумів: для багатьох “Євробачення” починалося з синіх пресових бейджів, і для декого – ними ж закінчується. Якісь журналісти з фотокамерами – судячи з розмов і прізвищ на картках, фіни – намагалися прорватися разом зі мною, однак наслідки цього були очевидними.

Зрештою, завжди можна встигнути на телетрансляцію. Проте ось що цікаво: навіщо організаторам було панькатися з акредитацією, якщо вона не допомагала журналістам здійснювати професійні обов’язки у повному обсязі (де ще акредитований журналіст не зміг би попасти на перегляд того, на що він, власне, і акредитований – хоч то кінофестиваль, хоч музичний, хоч концерт?!) Незбагненно, як і багато чого було дивного у цьому загадковому шоу: «Євро бачення по-українські».