За два тижні до того. Зустрічаю у музеї народної архітектури та побуту в Пирогові доброго й лагідного Олександра Євтушенка, який каже: “Ми з Цибульком робимо у Каневі фестиваль, все буде дуже круто, запрошую”. Почувши, що виступатимуть там найкращі українські рок-гурти, я водночас зрадів і знахабнів: “А з дітьми туди можна їхати?”. “Звичайно, – каже усміхнений Сашко, – без проблем”.

Напередодні. Контрольний дзвінок. Євтушенко випромінює надзвичайний оптимізм. Ще раз питаю, чи варто з дітьми пхатися. У відповідь знову чую, що організація фесту – на найвищому рівні. Обережно цікавлюся: “Хавчик брати?”. “Та ні, хіба що в дорогу, – там протягом дня годуватимуть, а після концерту ще й банкет буде, після чого всіх розвезуть по хатах”, – запевнив наш провідний музкритик. – “Єдина незручність, що виїжджаємо рано: о сьомій треба бути біля Українського дому”.

З Києва й справді виїхали, як у книжках пишуть: о восьмій вже були в дорозі. Кілька комфортабельних автобусів й кілька “Богданів” ледве вмістили всіх охочих, що серед них вирізнялася чималенька молодіжна тусовка членів Української народної партії у футболках та блейзах з відповідною символікою. За дві години прибули до однієї з центральних площ Канева, де найпомітніша споруда – кінотеатр “Канів”. Біля нього якраз монтували фестивальну сцену. Починаючи з цієї миті й почалися так звані “накладки”. Партійці розгорнули знамена й стали окремо. Журналісти й інші гості розбрелися вздовж дороги в очікуванні, що хтось прийде й розкаже про подальшу програму. Минула година. Хтось казав, що зараз до церкви поведуть. Хтось сніданком цікавився. Чутки нагромаджувалися, аж ось на дорозі з’явились мерседеси з бенцами та джипи з чероками. Всі зрозуміли – гряде нова влада. Й за кілька хвилин справді з’явилася колона на чолі з Ющенком, Тимошенко та іншими поважними урядовцями. За ними організовано ступали військовики, духовенство та чиновники. У хвості – масово й менш організовано – всі інші. Кавалькада автомобілів завершувала процесію. Партійці, з якими ми приїхали, також долучилися до Тарасових прочан, тож для когось це стало сигналом, що треба все ж таки видзвонити когось з організаторів. Видзвонили. Вказівка була така: до другої всі вільні, а потім – обід.

Бути вільним у місті Каневі, та ще й 22 травня, дуже важко. Тож прилаштувалися ми за колоною. Я тоді ще наївно подумав: раз уряд пішки до Чернечої гори вирушив, то це десь недалеко. Топали хвилин сорок, вздовж Дніпра, аж поки вийшли на ще одну площу. Під славетними сходами до “гори високої” зібрався натовп. Вхід, звісно ж, перекрили. За півгодини ми остаточно усвідомили, що на цьому наша паломницька місія зазнала краху. Риторичне запитання, для чого ж нас так рано привезли, згустилося у просторі. Невже тільки для того, щоб виконати роль члена фан-клубу Віктора Андрійовича? Ну, нічого. Як висловився колега з радіо “Свобода”, так задумано, щоб гості добрий апетит нагуляли.

Площа під Сходами нагадувала водночас Гідропарк, Андріївський узвіз та Майдан. Пивні палатки тут розташувалися поруч з монументальним живописом якогось місцевого Васнєцова. На центральному полотні експозиції – Ющенко у славі земній, образ іконографічний, хоч в рушники бери. Якась жінка біля чи то басейну, чи то фонтану тримала на руках трирічного удава. Усі хотіли його погладити або потримати, але коли жіночка пропонувала сфотографуватися з гадом – ентузіазм публіки вичахав. Бабульки з гілочками бузку пропонували купити букетик за гривню – “Тарасові на могилку”. Найцікавіше шоу вирувало під кремезним деревом, з якого на двометровій висоті звисав обруч. Немолода вже баришня у вичовганому тріко демонструвала на тому обручі гімнастичні етюди та артистичні пози. Її “імпресаріо” – ще вичовганіший тип з гріховним обличчям – керував процесом та заохочував публіку до щедрості. Час од часу він жонглював якимись кеглями, хоча йому це заняття не дуже пасувало. Поруч, в глибокій задумі, насамоті, милувався краєвидами Дмитро Павличко. Врешті-решт хтось його таки впізнав.

Наситившись цими скромними враженнями, почовгали назад, до кінотеатру “Канів”, де нас таки загрузили в автобуси й повезли на обід, в ресторанний комплекс “Токарівка”. Це таке суто номенклатурне місце в етнографічному стилі. Хатки, тини тощо. Тут тобі й корчма, й сільський мотель (кімната зі столом, диваном, телевізором й декоративною пічкою, де причаїлися буклетики про Тараса). В хатках гостили поважних людей – шпацірували тут Хмара, Жулинський, Мовчан та чимало інших мужів. Фестивальну ж публіку розсадили у повітці, за довгими столами. На обід подали по ложці старої картоплі, кілечку ковбаски й катлєті. Плюс – мінеральна вода й водяра. Традиційний репертуар найзахалявнішої “столовки”. З тією лише різницею, що у “столовці” наїстися можна. До того ж, трапеза відбувалася “у дві зміни”, бо всі у повітку не вмістились. Деморалізовану таким прийняттям публіку промаринували у “Токарівці” ще з добру годину, після чого пообіцяли реванш на вечірньому банкеті. Збагачені цією думкою, всі вернулися на площу, де ніяк не міг початися, власне, концерт, обіцяний на 16.00. Місцева влада поставилася до заїжджих рокерів з провінційним скепсисом. У гастрономах заборонили продаж усього, що розливають у скляні пляшки. Вельми зворушливо було спостерігати за роботою продавщиці у горілчаному відділі: стоїть собі здоровенна черга, наївні громадяни тицють їй гроші, щось просять, а та лише головою крутить, і показує на папірчик, вивішений у неї за спиною, – читайте розпорядження. Втім, народ підійшов до організації власного дозвілля прагматично й винахідливо. Такого, правду кажучи, я ще ніде не бачив. Одразу за сценою, через дорогу, розташований базарчик. Зранку та в обід там ще сиділи якісь володарі таранки. Під вечір на їхні місця прийшли святкові канівчани: розклалися просто на торгових рядах, зі всім своїм. Лише за кілька годин базарчик перетворився на шарове літнє кафе. До того ж, тут таки був розташований ще один магнетичний для будь-якої святкової публіки об’єкт: “туалєт тіпа сортір” без дверей.

З огляду на те, що крім стихійно модифікованого базарчика більше на площі не було де сісти, до місцевих завсідників приєдналося й чимало київських гостей. У ногах правди немає, та й “нагуляний апетит” давався взнаки.

Як і раніше – жодного згуку від організаторів. Ніхто нічого не знає. Накладки.

Концерт почався близько шостої. Склад учасників передбачав багатогодинне шоу, але діватись нікуди. Та й хотілося побачити кульмінацію фестивалю – завершальний виступ гурту “КОМУ ВНИЗ” з новою програмою. Вже під кінець першого виступу, коли доспівувала міфологічна формація “Кобза”, під сценою розгорівся мордобой між партійними активістами й місцевою шпаною. Казали, що хтось там збирався пляшку кинути (вочевидь, вивішене у гастрономі розпорядження варто було сприймати не як запобіжний захід, а лише як попередження про місцеві традиції). Хтось з розбитою фізіономією таки видерся на сцену. Нічого хорошого, ясний май, він не сказав. Позитивний наслідок інциденту полягав у тому, що враз матеріалізувалися “беркутівці”. Роботи у них того вечора вистачало.

Про сам концерт можна було б сказати багато добрих слів. Бо й стилістичний діапазон музикантів видався розмаїтий – від натхненного Тараса Компаніченка до “дезового” “Реактора” (єдиний виняток – голосиста співачка у трусах зі шкіряними вісюльками для “диких танців”, яка фанерно спопсила загальний кобзарський драйв), – і звук наче був не найгірший, але емоційним підсумком фестивалю став дивовижний фінт від організаторів. Концерт завершувався, Андрій Середа з гуртом готувався до виступу, як раптом пробігла чутка, що за кілька хвилин від’їжджає останній автобус на Київ. Біжіть, дорогі журналюги, бо заночуєте на кручах. Безсило виматюкавшись на адресу організаторів-дбайливців, довелося по-щурячому забиратися геть. Зайве й казати, що ніякої “розвозки по хатах” не було. Довезли до Києва – і за те покланяйтесь низенько. Уже пізно вночі подзвонив мені Середа. Одразу після “банкету”. Розповів, як їх почастували гречаною кашою, катлєтою та горілкою. Сказав, що виступили добре.

Ось так тепер відбуваються фестивалі “на найвищому рівні”. Для кого? Знаю точно, що не для “представників ЗМІ”, яким одведено статус худоби – надокучливої, “занадто вимогливої” та, напевно ж, непотрібної. Про це можна тихо мовчати, як і вчинить більшість журналістів, хто призвичаївся до такого ставлення й навіть навчився отримувати від цього задоволення. Але надто вже непокоїть цей задавнений і добре відомий стиль: нате вам катлєту – і скажіть дяді дякую, бо могло бути й гірше. Або ж, цитуючи пісню у виконанні Положинського, – “танцюйте, покидьки, це ваше свято!”.