Дискусію розпочинають публікації Романа Горбика, студента Інституту журналістики та Олександра Зиріна, незалежного телепродюсера. «ТК» чекає і на думки інших, перш за все, телевізійних, фахівців.

Після вельми обнадійливого півфіналу друге євровізійне шоу 21 травня значною мірою розчарувало. Це розчарування абсолютно передбачуване, і тим не менше, так само неприємне. Музичному компонентові “Євробачення” не вдалося взяти реванш над телевізійним, як це стається вже багато років.

Головна прикрість – навіть не в тому, що переможниця Гелена Папаріцу з Греції була далеко не найсильнішою, а, радше, цілком очікуваною та стандартною. Словом, “форматною”. Прикро, що конкурс, який серед небагатьох своїх чеснот числив непередбачуваність, виявився надзвичайно прогнозованим, аж до повної нудьги. Зате букмекери втішено потирають руки.

На жаль, і Хорватія, і Швейцарія, і Сербія, і врешті-решт Молдова з Норвегією, які показали те, чого зовсім не було в Стамбулі, та й у Ризі: свіжу музичну думку – пролетіли далеко від першого місця, хоч і не провалилися остаточно. Взагалі, багато хто з першої десятки мав би бути в останній: Греція (от парадокс!), Данія ніяк не хотіли залишатися в пам’яті. Хай там як, все це можна обумовити смаковими чинниками, про які нібито й сперечатися не заведено, хоч якраз навпаки – слід би, слід!

В принципі, нарікати ніби немає на кого: глядачі голосують відповідно до того, що кому впало на голову ввечері, по дорозі з роботи. Всі інтерактивні конкурси – тріумф вульгарних симпатій, це так. Однак ідеться навіть не про те, що кращих обійшли увагою, а про те, що переміг той, на кого ставили від початку. Для драматургії шоу це велика втрата; тим більш прикрими уявляються його перспективи в контексті схильності учасників до мавпування торішніх переможців. Якщо київське “Євробачення” було попри все цікавішим та оригінальнішим за стамбульське й ризьке, і не в останню чергу через оригінальність Руслани, то наступний фестиваль загрожує перетворитися на двадцятиразово помножений виступ грецької співачки.

По суті, музичне шоу змарнувало іще один шанс наблизитися до якоїсь музичної адекватності. Фахівці часто кепкують з нього саме через те, що воно більше шоу, ніж музичне, і головне в ньому не те, що̀ і як співають, а що співають взагалі, сам факт співу. І хоч останнім часом позиції стандарту у боротьбі з альтернативою похитнулися, зміни поки що не такі значні, як здавалося після півфіналу. До речі, варто підкреслити, що він виглядав привабливіше від фіналу, і багато виконавців, які опинилися за бортом, були куди симпатичніші за фіналістів. Тут, щоправда, є й певна несправедливість стосовно останніх, адже ті, хто виступає двічі, має більшу змогу як запам’ятатися глядачам, так і звикнути до сцени й прямого ефіру.

Окрема тема – провал “Ґринджолів”. Просто сміх бере, коли бачиш, як чимало “експертів” заходилися валити все на заполітизованість пісні (про що не було жодного слова досі – на відміну від галасу навколо організаційних обставин проведення національного конкурсу). Як виступила б на цьому “Євробаченні” Ані Лорак – можна здогадуватися; швидше за все, загубилася б десь усередині списку, проте могла б і виплисти – зважаючи на те, хто повипливав врешті-решт у фіналі. Але те, що попри нервозність і якусь зібганість виступу “Ґринджолів”, жахливу англійську та слабеньку промоцію, вони все-таки не заслужили бути п’ятими з кінця – очевидне. Аллах свідок, хлопці не виглядали найгіршими, хоч і до першої десятки дорогу їм було заказано. Невже хоч би й той самий данський співак мав ліпшу пісню чи краще рухався по сцені? Сто разів ні. Певне, продюсерам гурту не вдалося влаштувати повноцінний тур, достукавшись до кожного європейця, буквально силоміць тицьнувши йому “Ґринджоли”. Поза тим, є привід подумати: здавалося, ніби глядачі настільки прагнуть проігнорувати господарів “Євробачення-2005”, що “бали ввічливості” Україні виставили хіба що особливо приязні сусіди та українські ж заробітчани в Португалії.

Щодо картинки, тут справедливими залишаються всі зауваження про півфінал. Може, ще варто відзначити заставки-посткарди, які здалися вдалішими від півфінальних, динамічнішими і доречнішими. Кілька компліментів вкотре скажемо й на адресу Михайла Ілька, чия феноменальна сцена стала ледве не символом останнього “Євробачення”. Цікаво, що було б, якби організатори прислухалися до закликів “провідних українських дизайнерів” щодо “прозорого й відкритого конкурсу”? Наслідки одного такого вже добре відомі – 20 місце і безліч сварок, яким і досі не видно кінця. Нарешті, ведучі поводилися розкутіше й жвавіше, ніж у четвер, і це пожвавило сам конкурс, як і поява Кличків і Ющенка – правда, настільки епізодична, що й оцінити її навряд чи можливо. Попсувало враження від вітчизняної трансляції, мабуть, тільки те, що український коментатор під час виставлення балів глядачами хоч і розповідав цікаві речі з історії конкурсу, проте цим самим н-у д-у-ж-е заважав стежити за зміною в таблиці результатів, тобто, за напруженням саме драми, яка і є головною у кожному конкурсі.

Кінець-кінцем, подія, передчуттям якої країна жила принаймні півроку після виборів, минула, залишивши не скрізь приємне враження, ніби після зустрічі родичів, які намагаються зберегти ґречний вираз обличчя, незважаючи на прохолодне ставлення одне до одного.

Читайте також:

Півфінал “Євробачення”. Wind of changes?

Читайте також:

Євробачення: по барабану!