Не знаю, чи часто в нашій державі до написання сценаріїв ідеологічних дійств залучаються професори, але, без сумніву, професор Дмитро Мухарський із завданням "українське в терапевтичних дозах" впорався. Йдеться про "Урочистості з нагоди відзначення 60-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років", що відбувалися 8 травня в Національному палаці мистецтв "Україна", й пряма трансляція яких ішла по Першому національному.

Концерт до свята Перемоги цього року, що для такого жанру в нашій країні, погодьтеся, дивина - був коротким. Проте – насиченим. Так чи інакше врахували смаки присутніх у залі російськомовних ветеранів і зачепили хоча б натяком практично всі фронтові шлягери. Проте й магістрального напряму на українізацію естради, заданого нинішнім міністром культури Оксаною Білозір, не забували. Продемонстрували, що можуть, як захочуть, і пісні нормальні українські підібрати, й вірші талановитих українських авторів для "підводок" використати. Хоча з репертуару січових стрільців, який заслуговує на популяризацію, так нічого й не пролунало...

Почалися врочистості з виступу перед ветеранами перших керівників держави. Спочатку привітальне слово від Віктора Ющенка, який, повідомили, нині в Москві, зачитала прем’єр України. Потім Тимошенко почала говорити від себе. Квінтесенцією її промови стало звернення до залу: "Ви – еліта нації". А ще Юлія Володимирівна призналася, що їй соромно - не за еліту, а за ставлення до неї. І пообіцяла захистити ветеранів від чиновників ЖЕКів та Пенсійного фонду. Найцікавіше, що голос у неї при цьому в пристойних межах зривався, а російський акцент більше, ніж завжди, проявлявся. Вбийте мене, але хвилювання виглядало симпатичним.

Досить емоційно говорив і голова Верховної Ради Володимир Литвин. Причому деякі його фрази звучали, як на мене, в устах історика за освітою досить дивно: "Одним потрібна історична правда, іншим – історичний реванш. Я переконаний, що нам потрібна – пам’ять". Оця "неправдива пам’ять" трохи мене вивела з рівноваги. Як і розмірковування про кордони, якими "не можна розділити кров, не можна розділити могили, не можна розділити – пам’ять". Але в політиків власна логіка. Ветеранів же, присутніх у залі, Литвин оцінив: "Ви – совість нації". Після чого керівники держави "пішли в народ", тобто до зали, й почали тиснути руки ветеранам.

Лунає заспів пісні: "Вставай страна огромная". За тим: "І вистояв великий наш солдат – народам світу захисник і брат". Потім: "біля буйних роз і високих круч і любили ми, і росли... Ой, Дніпро, Дніпро..." І ще: "Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою фашистських катів". Катюшу не співали – танцювали. Але оголосили, що це саме за танець. "Яблучко" не оголошували, як і "Гопак", в який плавно перейшов матроський танець. Отут і "Слава, Україні!" – вигукнули. Та ще й "Ой, на горі, гей, женці жнуть. А попід горою козаки йдуть..." – проспівали. Віддавши данину минулому, зосередилися на "мирний день нездоланних перешкод" – діти в помаранчевих топиках зі словом "так" робили гімнастичні вправи. Прапорцями на сцені розмахували синіми, жовтими, помаранчевими – останні за бажання можна було й за червоні прийняти. Не знаю, яке ідеологічне навантаження мав наступний номер із двома напівоголеними чоловіками на канаті. Можливо, вони повинні були перемкнути на себе незадоволення ветеранів, якби їм раптом не сподобався попередній ідеологічний кіч.

За блоком "Героїв війни вітають герої спорту!" на сцені хор заводить: "Не стареют душой ветераны. Ветераны – народ боевой". І – "Розпрягайте, хлопці, коней" та запальне: "Маруся, раз, два, три – калина..." Український вірш: "суниці я збирав на дні окопу...І подив брав, хіба тут смерть можлива?" – підводить до попурі з фронтових шлягерів, які починаються з щемливого: "Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат..." А далі: "не страшна нам бомбежка любая" – "вспомню я пехоту и родную роту" – "прощай любимый город, уходим завтра в море".

Не забули й про гумор. На екрані в палаці з’явилися Тимошенко й Березін, а на сцені того ж таки палацу – "кролики" в новій іпостасі. Знову попурі: "качну серебряным тебе крылом" -"как-то летом, на рассвете, заглянул в соседний сад"– "чарочку хмельную полнее наливай".

Знову вірш. Про те, що "перемога єднає серця і людей". І традиційне дійство в нетрадиційному виконанні – під українську пісню (!) кидають під ноги солдатам фашистські прапори. Чесно кажучи, я вже подумала, що "День победы" не співатимуть. Заспівали. У фіналі. Майже. Бо за "світлим мінором" вдарили "Україно, після далечі доріг вірне серце свого сина я кладу тобі до ніг". І мажорно над словами пісні пролунало голосне: "квіти від Президента України!!!". У цей момент навіть люди без уяви не могли не згадати, де саме в цю годину перебуває Віктор Ющенко та "не подумати, що буде, як він повернеться". Квіти були, зрозуміло, не лише від Президента України, й ветерани, думається, концертом залишилися задоволені.

9 травня канал «1+1» - єдиний поміж трьох каналів, які транслювали у прямому ефірі святковий парад на Червоній площі в Москві (також Перший національний та «Інтер») – власними силами коментував дійство. І вирізнявся поміж інших не тільки самим цим фактом, а й професіоналізмом цього коментарю, який, перш за все, враховував саме український вимір та українське сприйняття подій як 60-літньої давнини, так і їхнього звучання сьогодні. Юрія Макарова, Едуарда Лозового та Анатолія Ярему слухати було приємно. Говорили вони доброю українською мовою й не допускали обмовок чи явних журналістських огріхів. Жарти коментаторів були коректними й водночас поліфонічними. На зразок того, що з загалу керівників (близько 60 держав було представлено) лише Буш та Ющенко відрізнялися – перший закрився від журналістів парасолькою, а другий – узагалі її не мав. Бо повірив наш Президент російським метеорологам, які добру погоду пообіцяли. А тут – дощ. І як не згадати оте "між крапельками, крапельками".

Втім, журналісти «1+1» час на розлогі ремінісценції не витрачали – кожний глядач сам собі розмірковував. Журналісти, як і належало, фіксували нюанси дійства, й коли погода налагодилася, із задоволенням про це повідомили. А ще коментарі спонукали до роздумів – журналісти наводили не один раз дані соцдосліджень про те, як нині сприймають мешканці України, Росії, Німеччини події Великої Вітчизняної війни. І повідомили про те, що в підручниках різних країн зовсім різне трактування минулих подій. І цифри жертв наводили. Такі, як їх озвучували різні історичні постаті. І... просили робити висновки самостійно.

Що ж, одним з таких висновків глядача може бути і подяка колегам за безперечно професійну і глибоку роботу. Молодці! До речі, коментар московських ведучих на Першому національному московського параду сприймався як нонсенс. Це саме той випадок, коли комерційний канал «1+1», фактично, виконав функції суспільного. На відміну від державного Першого національного! Хочеться вірити, що для Першого національного це був прояв лише проблем росту нової команди. А не прояв того факту, що в нас скоріше приватні канали стануть більш суспільно орієнтованими, ніж до цього прийде наш державний канал, за який так тримаються деякі можновладці та, начебто, національно-свідомі політики… Читайте також:

О чём не говорят в День Победы

Післяслово