Тема ця цікава, насамперед, тому, що мала б змусити нарешті Віктора Ющенка відійти від сакраментального ”давайте жити дружно” й продемонструвати електоратові, на чиєму він боці. Цікава вона й тим, що порушують її в суспільстві, зовсім не готовому до обговорення тем такого плану й масштабу, у суспільстві, даруйте, спраглому якщо не крові, то, принаймні, конфлікту. Та ще й у момент, коли сусід, у геополітичному полі тяжіння якого історично ми перебуваємо, на повний голос визнає, що „розпад СРСР – то найбільша геополітична катастрофа” й , зрозуміло, намагається нівелювати наслідки „лиха”, задіюючи для цього всі ідеологічні важелі – й медійний простір, зокрема.

Тепер побіжно – до внутрішньоукраїнських справ. 4 травня канал ТРКУ демонструє глядачам „Сто днів після майдану” – фільм, у якому Президент України шокує власною щирістю. При цьому він торкається й теми примирення ветеранів УПА та радянської армії. Говорить: „ ми вибачили японця, ми вибачили німця”, потерпає, що чубимося всередині держави й згадує, як йому „ довелося запобігати перед Герасимовим та Юхновським”, зізнається: „горілочки їм підливав – лише б руки один одному подали”.

Не вдалося Президентові, даруйте, споїти двох достойників, але до чого тут ОУН (УПА)? Обидві ці шановані особи очолюють ветеранські організації. Перший – генерал армії, росіянин, керує громадською структурою, в якій, стверджують, члени переважно російськомовні. Другий – академік, відомий широкому загалу завдяки плідній роботі як народний депутат, українець, керує громадською організацією ветеранів, у якій, скажімо так, мовна політика збалансованіша. Обидва – воювали на боці радянської армії, мають за вісімдесят і, коли вірити Вікторові Ющенку, не можуть помиритися.

Не ідеалізую й інший бік медалі. Попри магістральний розкол на бандерівців та мельниківців, є й купа інших проблем у таборі українських націоналістичних організацій. Скажімо, довелося мені бути на з’їзді ОУН, який проводив екс-президент України в екзилі Микола Плав’юк. Прорвалася туди не як журналіст, бо представників мас-медіа, які працюють поза системою, до зали з іще не знятим радянським гербом, що переможно нависав над членами президії, не допускали. Стояла й охорона, щоб не прорвалися прихильники колишнього побратима, найбільшого друга Миколи Плав’юка (почитайте шикарно виданий в організації, якою кермує сам екс-президент в екзилі, багатотомник про його героїчний шлях). Коли вірити гаслам, що вигукували члени організації, очолюваної Павлом Дорожинським, лісові брати також руки один одному не подають – є за що. Окремо варто говорити про членів дивізії „Галичина” – вони ще приїздять до України, розумні книги тут друкують (Мирослав Малецький ”Пріоритети”), але українських журналістів, схоже, не цікавлять уже років із п’ять.

Що ж цікавить акул пера та мікрофона? У мене особисто було враження, що спочатку перед ненав’язливо підкинутою напередодні 60-річчя Перемоги й парламентських виборів (куди ж без них) темою примирення українські журналісти розгубилися. Але вже за кілька днів спромоглися розставити акценти. Тема № 1 – поїде Ющенко до Москви чи ні. Й коли поїде, то тому, що його просили (це ж і на дні народження Володимира Володимировича доведеться мучитися – зауваження з Інтернету), а чи тому, що йому самому дуже хочеться на Червоній площі побувати та в кріслі, нагрітому попередніми українськими керманичами, посидіти?

А що ж ветерани, які буцімто не можуть примиритися? По-перше, їм усім пообіцяли одноразові грошові виплати, проте й сьогодні ще деякі фронтовики потерпають, чи й узагалі пенсії, які чогось затримуються, одержать. Погодьтеся, серед нинішньої істерії, роздмуханої навколо „бюджету проїдання”, панікерство стареньким закидати не варто. А ще напередодні свята Перемоги розповіли усім нам байку (згадався Глібов) про „мавпочку”, яка вкрала мільйон окулярів, надуривши кожного з ветеранів на 26 горьованих гривень...

Сподівалася, що авторська програма Тамари Щербатюк „Надвечір’я”, заявлена в програмі каналу УТ-1, як „передача до 60-річчя Перемоги”, не буде стереотипною. І вона таки вразила! Такого сорому за український телепродукт я ще ніколи в житті не переживала – 40 хвилин жаху й 5 хвилин, власне, добротного ефіру. Останнє завдяки віршеві Миколи Луківа та пісні на його слова. З поваги до читачів та до віку пані Щербатюк (була бабусею, коли понад 15 років тому починала вести „Надвечір’я”) не переповідатиму тут усе, що видавала на гора Тамара Володимирівна. Скажу лише, що вона плуталася в словах та прізвищах та чогось кричала в кадрі. Можливо, в неї проблеми зі слухом, а може, винен звукорежисер, який наслухався закликів ведучої? Тамара Щербатюк пропонувала: „Щоб настрій був таким, як йому й належить бути... треба чарку підняти”. Вражали своєю банальністю й запитання ведучої. Вона була на диво наполегливою в своїх домаганнях. Запитує, скажімо: „Кажуть в народі, що сапер помиляється один раз. То скажіть, тоді було страшно?” Увесь обвішаний орденами та медалями (сказати б, місця на ньому живого немає) старенький щось говорить – мікрофон від нього далеко, отож ветерана майже не чути. Ведуча його перебиває: „ А в ту хвилину, коли руки торкалися, було страшно?” А як вам таке запитаннячко: „Щось нове ви в своїх мемуарах писали?” І відповідь: „ Я писал, что остался в живых”. Чи таке: „Я хотіла у вас знаєте що запитати: кажуть піхота – цариця полів.” На цей пасаж, зрозуміло, не міг не відгукнутися й артилерист: „Артиллерия во время войны пользовалась любовью и уважением всех родов войск”. Чи... але досить. Скажу лише: запитання Щербатюк ставила українською, відповіді одержувала (за винятком двох) російською. Зокрема лунало й таке: „На этом параде я вижу Верховного главнокомандующего, о котором сейчас по разному разговаривают, Иосифа Виссарионовича Сталина”. З вуст Щербатюк час від часу лунало здивоване: „Я не знаю, чи я помиляюсь?” і рефреном ішло нагадування про якихось „молодих дівчат”. На зразок: „І я так розумію, що дівчата хочуть привітати.” Ніхто – не вітав. Чи: „всі ми, молоді дівчата”. Причому, коли на її заклик до „молодих дівчат” одна зі стареньких підвелася, її просто грубо посадили на місце. Не реагувала ведуча й на по-школярському підняті руки ветеранів. Пригрозила й начальнику праці та соціального управління м. Києва Сергію Бичкову: „Ми ще покажемо ваших дівчат”. Не показали. Ні дітей, ні, даруйте, коханок, ні працівниць управління – глядач, якщо такий узагалі був, залишився непоінформований, кого ж саме Тамара Володимирівна мала на увазі. А Сергій Іванович „потішив” ветеранів тим, що їх із кожним роком стає менше. „Майже вдвічі йде скорочення”. Повідомив, що сьогодні відкривали пам’ятник матері солдата й зробив реверанс у бік Омельченка. Все. Більше сил не маю писати. Витратила їх, додивляючись балаган до кінця. Добре, звісно, що ветеранів за столи в студію запросили, але чи варто отаке було на всю Україну транслювати?

По закінченню „Надвечір’я” увімкнула „Інтер”, а там Сердючка гоцає навколо жіночки з вінком, наготованим на кладовище. „Ну, – припрошує, – кричіть, мамо, ура. За послєдніє полчаса ето п’ятий тупік”.

P.S. Тема, порушена автором у цій статті, – без сумніву актуальна. Позиція – доволі дискутивна. Можливість чи неможливість примирення різних воюючих сторін у другій світовій війні – питання які обговорюються, на жаль, особливо активно у час свят та виборчих перегонів. Чи можуть ЗМІ, і особливо телебачення, сприяти зменшенню напруги у суспільстві щодо складності розв’язання цього дражливого і болючого питання? Чи можуть журналісти допомогти і громадянам, і політикам знайти порозуміння? „Детектор медіа” відкрити для обговорення цього питання.