КТМ – телеканал, що зазвичай не бавить своїх глядачів інформаційними, аналітичними та взагалі політичними програмами. Типовий канал дозвільно-розважального напряму. І от раптом 2 травня у програмі "Дорогие мои, хорошие" глядачі мали задоволення побачити довгу й розлогу (ледь стримуєшся, щоб не написати: глибоку) програму про Володимира Щербицького. Своїми спогадами про колишнього всемогутнього хазяїна України ділилися його дружина та донька, його помічник пан Врублевський та колишня голова Президії Верховної Ради УРСР пані Шевченко. Представили її як першу жінку, що обійняла найвищу державну посаду в республіці СРСР. Що, взагалі-то, було неправдою: ще на початку сімдесятих така собі пані Насріддінова трудилася головою президії верховної ради Узбекистану. Та й щодо найвищої владної посади – контекст програми, зокрема й слова самої Шевченко, недвозначно свідчили, яка посада була тоді насправді найвищою.

Протягом програми було змальовано майже святий образ керівника, що всі свої сили й увесь свій талант поклав на служіння Вітчизні та її громадянам. Як захищав він інтереси України від центральної радянської влади! Як усі сили докладав він до того, щоб продукція сільського господарства та харчової промисловості не вивозилася кудись за межі України, а залишалася тут! "Він був націоналіст!" – гордовито сказав пан Врублевський. І дуже хотілося б повірити в ці героїчні зусилля – аж тут пам'ять піднесла зовсім недоречний спогад: якраз у роки "розвиненого щербизму" жодного разу так і не вийшло з'їздити до родичів у рідний для Щербицького Дніпропетровськ, щоб не тягнути важкі сумки з м'ясом та маслом. Бо в продажу там не було ані того, ані іншого. А якось, коли родичі телефонували та просили привезти продукти, у розмову вклинилася телефоністка (хоча розмова велася автоматичним зв'язком – так само, як це робиться й тепер) і відчайдушно вигукнула: "Скажіть, де ви дістали масло?!" А подейкують, поміж тим, що ледь не найулюбленішою фразою Щербицького під час різноманітних засідань та нарад була: "А як на це подивляться московські бояри? Чи схвалять вони?"

Щербицький, як розповідала програма, дуже підтримував інтелігенцію, й Іванові Дзюбі дуже допомагав. Невдячна пам'ять зіпсувала враження й тут – адже саме за доби Щербицького Дзюбу засудили. Нічого собі допомога, чи не правда? А ще він зовсім не викорінював української мови – навпаки, мова ця розвивалася вільно, як ніколи. І шкіл українських було вдосталь – не те, що тепер, коли на весь Київ лише дві російські школи. Так, принаймні, запевняла глядачів пані Щербицька. І в це теж дуже хотілося повірити – от тільки та сама пам'ять знову нагадала, як українська мова зникала в українській столиці просто на очах. Як замінювалися російськими українські вивіски, як зникла українська мова з київського метро та київських автобусів – тролейбусів - трамваїв, як україномовні колись газети ставали російськомовними. Як саме тоді геть припинили вживати українську мову в маленьких містах та селах Донбасу – якби не це, нинішні апологети "виняткової російськокультурності" цього регіону мали б набагато менше аргументів на свою користь.

Ще одною чеснотою колишнього першого секретаря були титанічні зусилля, покладені ним на захист українського народу від наслідків чорнобильської катастрофи. Тут краще тактовно промовчимо. Не мав він і жодних заощаджень – усього лише якихось 60 тисяч. Дрібниці, звісно, але жодного разу не доводилося зустрічати простого радянського трудівника, який мав би такі заощадження – принаймні, зроблені в законний спосіб. Щербицький був палким прихильником перебудови, тільки уявляв її собі детальніше, - розповідали далі глядачам. І народ – як твердили з екрана – непідробно любив свого лідера. Теж дуже хотілося б повірити, от тільки пригадалося, як уперше приїхав до Києва Горбачов. Зібрався, як він це полюбляв, поспілкуватися з киянами біля пам'ятника Леніну. І хоч вулиці було перекрито й людей не пропускали, ми, студенти університету, пробралися дворами. Зібрався кількатисячний натовп, Горбачов щось розповідав, його всі слухали. Аж поки – спочатку несміливо – люди не почали вигукувати: "На Україне перестройки нет! Перестройку остановили на станции Хутор-Михайловский!" І за мить уже весь натовп скандував: "Долой Щербицкого! Долой Щербицкого!" Ніколи більше не бачив людину, що б так почервоніла, як Щербицький, що стояв тоді поруч із Горбачовим.

Але про це ніхто не згадував. Лідер Божою волею, талановитий і сповнений чеснот, - таким постав Щербицький із програми. Просто-таки лідер ХХ століття. Ні, побіжно промайнув у програмі ще один лідер – активний, талановитий, працьовитий, освічений, такий, що дбав про загальнолюдські цінності й вів до них країну. Фронтовик, до того ж. Звали того лідера Леонід Брежнєв.

Я довго не міг зрозуміти, до чого була ця програма саме того дня. Свято радянського взірця, коли ледь не всі телеканали раптом почали оспівувати славетне радянське минуле? Можливо. Мавпування російського телебачення як "більш розвиненого та просунутого"? Того, для якого ностальгування за радянськими часами перетворилося тепер ледь не на лейтмотив? Причому, мавпування, характерне саме для радянської України – однозначне й примітивне, прямолінійне до нестями? Адже російське телебачення все ж не наважується отак от прямим текстом оспівувати генсеків – славетне минуле воно вихваляє, звертаючися до маловідомих сторінок історії, до галузей оборони, космосу, розвідки, зовнішньої політики. Можливо, й так. Але змусили звернути на себе увагу такі от пасажі. Перший: слова пана Врублевського про те, що подальші керівники будували свою кар'єру на брудних звинуваченнях на адресу Щербицького. І другий – слова того ж таки пана Врублевського: "Таких керівників зараз немає й не видно навіть на обрії". І отут усе постало по своїх місцях. Наступного дня ж мусили відзначати сто днів на посаді Віктора Ющенка! От кого, за задумом, мусили глядачі порівнювати з Володимиром Щербицьким! І, відповідно, робити висновки не на користь Ющенка, а на користь того, хто декларує бодай часткове повернення до радянських часів.

"Подарункова" мета програми проглядає передусім із того, як її побудовано. Адже ніхто не буде сперечатися, що правління Володимира Щербицького – то справді значна (принаймні, за тривалістю) сторінка в українській історії. То, може, саме дослідити цю сторінку й прагнули автори "Дорогих моих, хороших"? Тоді чому гостями програми були лише – ні, навіть не прихильники, а найближче оточення героя? Чи не було зрозумілим від самого початку, що й як вони про нього розповідатимуть? Адже досліджувати – це вислуховувати протилежні точки зору, зважувати аргументи й тільки тоді виносити підсумкову думку. Нічого подібного тут не було. А був лише заздалегідь завданий висновок, навіюваний глядачам підсумок, до якого й підверстували весь сюжет. Була пропагандистська маніпуляція в найкращих (а точніше, найгірших) традиціях провінційного радянського телебачення. Єдину річ важко зрозуміти. Якби це була так само панегірична розповідь про Косіора чи Мельникова, їй, можливо, декотрі й повірили б. Коли ж ідеться про часи, які чудово пам'ятають ще досить молоді люди, то на що автори програми розраховували?