Вчора «ТК» опублікувала статтю Лесі Ганжи "Чим пишаємося, країно?". Оглядач «ТК» висловила власний погляд на церемонію та телеверсію акції «Гордість країни», яку проводили Новий канал та газета «Факти» за підтримки корпорації «Інтерпайп».

А сьогодні ми отримали відгук на статтю та власне проект «Гордість країни» від журналіста Віри Карайчевой. Пані Віра раніше працювала на Новому каналі і мала безпосереднє відношення як до підготовки першої церемонії «Гордість країни», яка відбулася у грудні 2003 року, так і до початку нинішнього проекту. Потім колега залишила Новий канал разом з командою Олександра Ткаченка.

Подаємо текст колеги без редагування та скорочень. Далеко не всі оцінки пані Віри «ТК» поділяє, більш того, деякі з них видаються нам аж надто суб’єктивними. Але ми запрошуємо всіх бажаючих, в тому числі і самих організаторів цьогорічної церемонії, продовжити дискусію як з приводу власне акції «Гордість країни», так і деяких морально-етичних засад, які подібні акції виявляють, і про які йшлося, насамперед, у тексті Лесі Ганжі.

Шановна „Детектор медіа”! У матеріалі Лесі Ганжі «Чим пишаєшся, країно?» про другу церемонію нагородження премією „Гордість країни” я відчула стільки щирого захвату, що не втрималась від власної репліки. Тим більше, що я безпосередньо працювала над цим проектом протягом двох років і знаю набагато більше про його суть, зміст, історію та „кухню”, ніж авторка статті і навіть більше, ніж цьогорічні організатори церемонії. Тому вважаю, що маю повне право на деякі оцінки.

Враженнями я була переповнена одразу після перегляду телеверсії. Запрошення на церемонію я чомусь не отримала. Хоча саме я знаходила цих людей і саме я, вибачте за нескромність, вистраждала ці історії, яких, до речі, набагато більше, ніж переможців премії. Тим не менше, запрошення для мене не знайшлося. Що ж, нехай це залишиться на совісті організаторів. Однак я подивилась телевізійну трансляцію і тепер маю право на деякі порівняння.

По-перше, хочу заперечити авторці, яка переконана, що проект не політичний. Запевняю вас, політики у ньому більше, ніж досить. Особливо це стосується цьогорічної церемонії. Однак я не хочу вдаватися у подробиці. Некрасивих, ба навіть скандальних історій довкола премії достатньо. Але мене дуже тішить, що широкий загал не знає про цей бруд і я його поширювати не буду. Надто хороша і людяна ця ідея.

Однак Леся Ганжа так захоплено розповідає про церемонію, що я починаю шкодувати, що особисто не запросила пані Лесю на першу церемонію 2003-го року. Особисто для Вас, пані Леся (Леся Ганжа – оглядач «ТК», тож ми в даному випадку не відокремлюємо нашого автора від власне видання. – «ТК») проведу короткий аналіз двох церемоній і трошки розповім про ідею, про яку цього року організатори забули.

Почну з дрібниць. 2003-го ми свідомо відмовлялись від будь-якої реклами на сцені. Про це довго сперечались, адже реклама – це додаткові гроші, у першу чергу для самих переможців якісь додаткові подарунки. Як показав час, наше вольове рішення про відмову від реклами було абсолютно правильним. Бо постійне згадування спонсорів на цьогорічній церемонії та виходи представників різних фірм технологічно та естетично погіршили процес. Як задумувалось? Героя-переможця вітає, виносить премію та статуетку відома людина, яку назве сам переможець. Робилось це партизанським методом. На етапі підготовки до церемонії ми, ніби між-іншим, у розмовах розпитували, які пісні чи виконавці подобаються людині, на кого із знаменитостей вони хотіли б рівнятися у професії чи житті. Запрошення на церемонію цих зірок – це був ще один подарунок для переможців. І повірте, несподіваний та вражаючий. Описати це словами неможливо. Уявіть собі, що відчував звичайний пенсіонер із Запоріжжя, який відверто зізнавався, що не має грошей на білет до Києва (усі витрати учасників беруть на себе організатори премії), коли особисто до нього, щоб привітати саме його, на сцену виходить сам Йосип Кобзон. Тисне йому руку і говорить про свою повагу до переможця. Бачили б ви очі цього пенсіонера......

Цього року цей принцип частково зреалізували. У концерті виступали ті зірки, імена яких я особисто вносила за бажанням переможців. Однак принцип участі зірок для більшості глядацької аудиторії залишився незрозумілим. А участь абсолютної більшості російських співаків була незрозуміла і мені. Скидалося на те, що співали ті, хто погодився приїхати.....

Ведучі церемонії – окрема історія. Оскільки проект дійсно особливий, і передбачає вихід на велику сцену людей, які, скажемо відверто, до таких дій зовсім не готові, головне навантаження покладається на ведучих, які поза тим що мають бути професіоналами, повинні неодноразово репетирувати і розігрувати різні варіанти реакцій героїв. Саме так робили у 2003. Ведучі Маша Єфросініна (вона тоді була вагітною, і це на мій погляд додавало церемонії якоїсь домашності і душевності) та Юра Горбунов прокручували найрізноманітніші варіанти діалогів, включно з можливим варіантом того, що герой буде вперто мовчати. Вони відпрацьовували усі схеми пересування по сцені, враховували, що героїв треба проводити на сцену і з неї (це і красиво і, водночас, організує процес) . Цього ж разу герої були самі по собі. Самі виходили, самі йшли зі сцени.... Дехто з ведучих, схоже, вперше бачив текст сценарію. Як результат – невиправдані паузи. У 2003 паузи теж були. Але зал, затамувавши подих, дивився, як зірки ідуть до зали, вклоняються переможцям. Зал дружно сміявся зал із слів Маші Єфросиніної, яка розповідала 10-річному Андрієві Шевчукові, що іде з ним під руку „як із справжнім кавалером”. І таких нюансів було безліч. Фактично, кожна пауза була виправдана. Якщо не сценарно, то ситуативно. Цього разу паузи породжували нудоту.

Коли ті, хто дивився церемонію наживо, говорять мені, що було дещо затягнуто (церемонія тривала майже 4 години), я кажу: панове, церемонія 2003 тривала стільки ж. Просто цього ніхто не помітив, зал, затамувавши подих переживав одну спільну емоцію. А цього року дивилися на годинники.

Але головний провал організаторів цьогорічної церемонії зовсім не у цьому. Непорозуміння зі звуком та відео, невдалий концертний репертуар та помилки ведучих, тривалість церемонії були б абсолютно непомітними дрібницями, якби не одна величезна помилка. Вона впала мені у вічі на перших кількох хвилинах перегляду. „Гордість країни” задумувалась як чесна премія для звичайних українців. У 2003 нам вдалося перетворити наших героїв на головних дійових осіб церемонії. Вони були центром, серцем і душею того дня. Вони відчували себе Героями щохвилини. Бо все – хід церемонії, оформлення сцени, світло, дії організаторів, тих особистостей, які вручали премії (і які були не випадковими людьми і не спонсорами, а кумирами наших героїв), і геть усе, що робилося, робилося для них і задля них.

На другій церемонії героїв не було взагалі. З однаковим успіхом ними могли бути ведучі, які постійно змінювалися і вперто читали рекламу, „вручанти”, які не знали, як їм поводитися, чи зірки з Росії, підібрані за незрозумілим принципом. Чи довгоногі дівчата, які виносили статуетки (на першій церемонії ми також від них відмовилися).

Отже, головний недолік цьогорічної церемонії не в технічних чи будь-яких інших проколах – а в тому, що нові організатори не второпали основної суті події. Так, Віктор Пінчук (головний спонсор) на цю церемонію був більш щедрішим (у 2003 все було набагато скромніше, ніхто не знав, наскільки вдалою буде ідея, чи вона окупиться, а ще й від реклами відмовилися). Однак цілком зрозуміло: ні за які гроші не купиш головного – щирого душевного тепла та справжньої поваги до людей.

На останок виправлю ще одну помилку Лесі Ганжі. Вона називає премію власним українським продуктом, але це не так. Таку акцію вигадали і багато років проводять у Великобританії. Кілька років тому церемонію „The Pride of Britain” побачив тодішній керівник Нового каналу Олександр Ткаченко. Він так загорівся ідеєю втілити схожий проект в Україні, що досяг кількох, здавалося б, неможливих речей.

По-перше, йому вдалося вмовити господаря каналу Віктора Пінчука фінансувати продукт, аналогів якого в Україні не було, а, значить, незрозуміло було, яким буде результат. По-друге, Ткаченко запалив цією ідеєю ще одного українського мільярдера, власника корпорації ІСД Сергія Таруту. Тоді Пінчук і Тарута, а також інші спонсори відмовилися від агресивної реклами. Цього року реклама звучала рефреном і це, на мій погляд, один з найбільших програшів організаторів. Хоча б тому, що справжня благочинність завжди анонімна. І по-третє, йому вдалося зробити справжню, чесну премію для простих, звичайних українців.

Стосовно ж зауважень авторки про те, що називати, а що не називати подвигом - можна влаштувати величезну дискусію. Ми про це сперечались увесь час, поки працювали над премією. Скептикам хочу запропонувати поставити себе на місце кожного героя і чесно відповісти на питання: „а як я поводився б у цій ситуації?” І тоді ви зрозумієте, що обговорення „героїзм цей вчинок чи не героїзм” - недоречне.

Мене, як журналіста, який працював над цим проектом від початку, тішить лише одне – людям таки дали обіцяні премії. Я за них щиро рада, все інше для мене особисто вже не має значення.