Леся Ганжа, «Детектор медіа»

На фото - Катерина Ющенко під час церемонії Проект “Гордість країни” і за рівнем технологічної зрілості, і за змістовим наповненням є й справді тою рідкісною пташкою, яку давно час заносити до Червоної Книги українського телебачення й плекати, як вимираючий вид.

Я переконана, що проект Нового каналу “Гордість країни” гідний найвищих професійних оцінок. По-перше, це один із небагатьох власних продуктів українського телебачення. Причому те, що він власний – на відміну від кількох інших власних ТБ-продуктів, які ще подекуди трапляються на нашому ТБ – не є самодостатньою чеснотою цього проекту. “Гордість країни” і за рівнем технологічної зрілості, і за змістовим наповненням є й справді тою рідкісною пташкою, яку давно час заносити до Червоної Книги українського телебачення й плекати, як вимираючий вид.

Якщо говорити про технологію, то викликає захоплення, що організаторам таки вдалося перетворити 4-годинну церемонію нагородження лауреатів пермії “Гордість країни” (в ефірі Нового каналу 24 квітня вона тривала трохи більше, ніж 2, 5 години) на захопливу урочисту подію. В залі замість звичної телевізійної масовки за 10 гривень на ніс сиділи глядачі зі справжніми квитками, що прийшли провести вечір, а не аплодувати за командою режисера. Улюблені співаки і співачки “гордостей” зі своїми концертними номерами скромно вдовольнялися відведеною їм роллю “співочого подарунку”, причому поява кожної естрадної зірки на сцені була логічно вмотивована симпатіями справжніх винуватців церемонії, а змістове навантаження програми, її основний сюжет формували проймаючі життєві історії. Реальні вчинки реальних людей тримали в напрузі зал всі чотири години. І в цьому теж великий гуманістичний пафос проекту: в збиранні й аналізі соціальної інформації про життя і долі людей, що живуть поруч з нами. Тут і тепер.

Здавалося б: ну, і що тут такого? Телебачення і має робити (або хоча би старатися робити) гарні соціальні проекти, про реальних людей, а не про вигадані пристрасті, про гарні вчинки, а не про те, як посварилися Юлія Володимирівна з Петром Олексійовичем чи про з’ясування стосунків кримінальних авторитетів (або хоча б не тільки про політиків і не тільки про кримінальних авторитетів). Церемонії нагородження і мають бути гарно організованими, на високому технологічному рівні (“Гордість країни”, якщо поділити велику кількість учасників і запрошених гостей на мінімальну кількість технічних накладок, можна вважати ідеально організованим телевізійним проектом, таким, що міг би цілком претендувати і на пряму трансляцію).

Але в тому-то й річ, що мають, але не є. Телевізійний контекст в Україні, в якому існує цей проект, є таким, що й саму програму “Гордість країни” треба нагороджувати як “Гордість країни”: адже могли б так само, як багато хто з їхніх колег, ретранслювати, особливо не заморочуючись, московські програми, або запрошувати на українські сцени тих самих російських попсовиків, мати свої гарантовані рейтинги та косити під це рекламку… Могли? Могли. Але чомусь вирішили зробити по-справжньому. Подвиг? Чи все-таки норма?

Власне, це і є єдиним дискомфортом, який відчувала особисто я протягом програми: на мій суб’єктивний погляд, однією з небезпечних – морально-небезпечних – тенденцій програми стало називати героїзмом те, що, по суті, героїзмом не є. Я це говорю без будь-якого намагання принизити гарні вчинки хороших людей, а тільки тому, щоби не зловживати високими словами. Уявіть: за кермом автобуса, що мчить центральною вулицею міста, помирає водій. Хлопець-пасажир чує крик “Шофер помер”, стрибає за кермо, зупиняє автобус, рятує людей. Не хочу применшувати: це велике щастя тих 20 пасажирів цього автобуса, що в ньому їхав нормальний чоловік з нормальним чоловічими реакціями, який не злякався і не розгубився, а сів за кермо і зупинив машину. Але – давайте на чистоту: чи не здається вам, що це норма: не боятися і не губитися? А що він мав інше робити – сидіти собі та й моргати? Плакати? Хлопцеві говорять: “Ти герой”, але він наполягає: “Ні”. І я з ним абсолютно згодна: тут потрібне інше слово.

Або підполковник МЧС повертається з чергування і бачить, що людина впала на рейки метрополітену. За лічені секунди до прибуття потягу він встигає зістрибнути на рейки та відтягти постраждалого у безпечну зону. На церемонії він пояснює: людина моєї професії не могла вчинити інакше. А запитання ведучої “Чи траплялися у вас в житті інші надзвичайні ситуації?” викликає у людини ніякову усмішку і він ще раз пояснює: я 20 років працюю в МЧС. (Тобто, за логікою, приз “Гордість нації” підполковник Сергій Зяхор міг би отримувати, якщо й не раз на місяць, то, напевно, вже раз на рік). І я переконана, що це не гіпертрофована скромність – це адекватність, якої трохи, на мій погляд, забракло організаторам.

Про це говорити складно, але потрібно. Бо тут ми стикаємося ще з однією проблемою: пошуком адекватної мови, якою можна було би розказати про гідні вчинки гарних людей. Без девальвації високих понять, без надмірного пафосу, без присідань і патетики. А просто і чесно. Церемонія “Гордість країни” нещадно проявила, наскільки нам бракує адекватності. І бракує не організаторам цієї окремої акції, а суспільству в цілому. Недарма ж ми й досі не можемо осмислити і розказати один одному про тисячі прекраснодушних вчинків людей за два тижні Майдану. Про той стан, який можна було би назвати готовність до героїзму номер 1, який пережила вся нація. Коли, попри СМС-попередження про ОМОН з собаками, люди шикувалися в колони й ішли до АП. Про тих, хто знімав із себе шапки в 10-градусний мороз, щоби дати погрітися товаришеві по колоні. Про тих, хто розливав усю ніч чай на польових кухнях, полишав дітей на сусідів і “їхав на Київ”, барикадував дороги перед “донецькими” автобусами, ніс квіти на ОМОНівські щити, їхав спостерігачами у “небезпечні” регіони… Шкода, що про всіх цих людей навіть не згадали. Ніби їх і не було. Ніби це не вони також, разом з тими 15-ма героями програми - “гордість нації – 2004”! Якщо зачіпати політичний аспект, то “Гордість” виглядала радше як така акція національного примирення. Рідкісний випадок, коли на одній сцені можна було побачити Катерину Ющенко і Таїсію Повалій, Руслану та Ані Лорак, Тамару Гвардцетелі та Лоліту Мілявську. Моральна чистота тих, хто вижив попри важкі життєві випробування, є тою системою координат, в якій, здавалося б, непримиренні політичні розбіжності займають саме те місце, яке їм належить, - всього лише політичних розбіжностей у загальній системі життя. Але “Гордість” мені здалася свідомо антиполітичною акцією. Що є надзвичайно дипломатичним, але, на мій погляд, нечесним. Бо деполітизація може початися тільки тоді, коли все буде названо своїми іменами: добро – добром, зло – злом, а бабло – баблом… Коли люди, які брали величезні бабки за свою брехню, припинять прикриватися демократією і толерантністю, а визнають: ми вам брехали зі страху і за гроші, і тому, що не вірили у вашу перемогу, і тому, що теж вважали вас бидлом і козлами… Визнають, перепросять, і ми їх простимо. Тому що це ми демократичні й толерантні.

Проблему неправильних слів найвиразніше оголили деякі, як на мене, неадекватні підводки і запитання ведучих. Якщо до “Гордості країни” чемпіонським запитанням я вважала улюблене запитання Ольги Герасим’юк “І де ви знайшли сили це пережити?” (Якщо хтось знає, як на це запитання відповідати, залишіть варіанти відповідей на форумі «ТК»), то “Гордість” значно збагатила мою професійну колекцію. Олександр Пономарьов запитує у сліпого викладача музики Леоніда Іщика: “Що для вас музика – спосіб заробити на життя чи спосіб самовираження?” Цікаво, сам Олександр хотів би відповідати на таке запитання? Невже він знає музиканта, який би відповів: “Ні, для мене це ніяке не самовираження, а тільки спосіб заробити на життя”? Або запитання до іншого героя: “Я знаю, у вас велика родина, чи було у вас відчуття, що ви її ніколи не побачите?” Герой каже: “Так” і ніяково замовкає. А невже на це запитання можлива інакша реакція? У дівчинки, що поховала маму і виховує 10-х своїх братиків та сестричок, запитують: “Коли вам було найважче після того, як ви втратили найдорожче?” Почувши таке запитання, розгубилася не тільки дитина на сцені, але й глядачі в залі.

Коли я говорю про пошук адекватної мови, то йдеться не тільки про слова, а й про пошук адекватного телевисловлювання. Автори програми відзняли складні , високотехнологічні постановочні сюжети. Знову-таки, це заслуговує усіляких похвал, бо на українському телебаченні майже ніхто інсценівок не робить – і лінь, і дорого. А тут, припустімо, історія про хлопчика з Новобогданівки, який перевозив на старих батькових «Жигулях» односельців подалі від епіцентру вибуху. Телевізійний сюжет: складна постановка, з піротехнікою, з величезною (як для телебачення) масовкою… Але надає їй вірогідності сам Антон Оверко за кермом, який змушений дубль за дублем переживати той день, коли він спочатку вивіз сестричку-інваліда з бабусею в безпечне місце, потім повертався за батьками і його ж односельці не давали йому проїхати до батьків, благаючи і вимагаючи, щоби він їх евакуював. 16-річний хлопчик був поставлений перед страшним вибором: або проїхати по живих людях і врятувати батьків, або вивозити цих чужих йому людей… До речі, після цього подвигу (а чи подвиг – чи все-таки складний вибір?) хлопець проходив реабілітацію в клініці, і чи гуманна щодо нього ця гра в кіно? Інша постановка про дівчинку Надію, яка у 20 років стала мамою для своїх 10-х братиків та сестричок: відкриваються двері лікарні і на ручку дівчинці кладуть годинник, крупний план героїні… Мене цікавить, якою була режисерська установка: “Надійко, згадай, що ти відчувала в той день, як твоя мама померла”? Чи не занадто це жорстоко по відношенню до тих людей, вчинками яких ми так пишаємося?

Впоравшись із надзвичайно складним проектом технологічно, я вважаю, автори його не дотягли… морально-етично. І тим не менш, я переконана, що “Гордість нації” – один з найкращих проектів українського телебачення. Не героїзм. Не подвиг. А гарний і правильний проект. Який не просто шукає правильні слова, і адекватну стилістику, а сам по собі є телелабораторією, в якій ці слова, і ця стилістика формуються.

Леся Ганжа, «Детектор медіа»

На фото - Катерина Ющенко під час церемонії

Від «ТК». - Погляд Лесі Ганжи на проект «Гордість країни» є саме авторським поглядом нашого колумніста - на нашу думку, цікавим, добре аргументованим, але він не є позицією власне редакції «ТК». Скажімо, іншим авторам «ТК» явно свідома аполітичність акції здалася не її вадою, а принципом, на який її організатори мають не тільки право, а й зрозумілу логіку: відзначення гідних вчинків громадян саме у буденному житті, вчинків, не пов’язаних з якимось зовнішніми катаклізмами - чи не підтримка це саме тих внутрішніх, непоказних духовних та душевних сил звичайних людей, на яких, власне, і тримається нація? (Хоча, є, мабуть, в «Гордості країни» і свої «підводні камені», пов’язані з тією ж таки політикою – від якої навряд чи вільні організатори премії).

А морально-етична адекватність суспільства, можливо, полягає не в тому, аби знайти різницю між «гідним вчинком» та «героїзмом»? Тим більше, в часи, коли офіційні нагороди, включаючи «Героя України», отримували політики та так звані державні діячі, які з точки зору моралі, можливо, набагато нижчі громадян, що «просто» виконували свій обов’язок … Може, головнішою проблемою для суспільства є, все ж таки, саме адекватність у розрізненні добра і зла, як і адекватність щодо того, аби зло не називати добром, ні за яких обставин… Про це Леся Ганжа, до речі, теж згадує… В будь якому разі «ТК» вважає проект «Гордість країни» дуже важливою і гідною подією нашого телевізійного буття, особливо відзначаючи професійність продюсерської та режисерської груп програми. А всі, можливо, суперечливі оцінки та думки з приводу як місії проекту, так і її втілення обов’язково будуть нами опубліковані. Чекаємо на відгуки колег та глядачів.