Прихильники яскравих та емоційних “кольорових революцій”, можливо, відчули певне розчарування – нічого схожого на “революцію” на жодному етапі виборчої кампанії так і не відбулося. Незважаючи на щире захоплення “помаранчевою Україною” лідера найпослідовнішої антикомуністичної опозиції, голови Християнсько-Демократичної Народної Партії (ХДНП) Юріє Рошки та його команди. Всупереч наявності значного протестного потенціалу, основу якого складають не старенькі пенсіонери (як у сусідній Росії), а про-європейська, активна молодь, що разом зі своїми вчителями та професорами брала участь у масових вуличних акціях 2001 – 2003 років. Але увечері 6-го березня 2005-го року, коли закрилися для підрахунку голосів виборчі дільниці, студентська молодь (якій щедро подарували аж чотири вихідні дні для здійснення виборчого права і святкування 8-го березня), в чудовому настрої гуртувалася в численних симпатичних кав’ярнях та ресторанах Кишинеу, приязно спілкуючись між собою та з приїжджими, і не виказуючи найменшого бажання ставити на центральній площі намети чи якимось іншим чином демонструвати свої опозиційні настрої.

Проте молдовський сценарій, що цілком закономірно призвів саме до такого результату, заслуговує, на мій погляд, не меншої уваги, ніж значно напруженіші, ефектніші (й тривожніші) виборчі перегони у Грузії-2003, Україні-2004 та Киргизстані-2005.

Щоб зрозуміти, чому сталося так, як сталося, згадаймо лютий 2001 року, коли на парламентських виборах у Молдові переконливу перемогу отримали комуністи. Це стало шоком не тільки для демократичної опозиції всередині країни, але й далеко поза її межами. Оскільки то був єдиний приклад “комуністичного реваншу” на пострадянському просторі, найгірші очікування від політики “злочинної комуністичної влади” здавалися цілком виправданими. Крім подолання соціально-економічної кризи, переможці мали здійснити й такі положення передвиборчої програми, як найтісніша інтеграція з Росією (або союзом Росія-Білорусь), надання російській мові статусу другої державної, розв’язання тривалого “замороженого” конфлікту з самопроголошеною Придністровською Молдовською Республікою (ПМР). Але наприкінці чотирьохрічного періоду перебування при владі, можна було констатувати, що правляча компартія, за винятком певної економічної стабілізації, не виконала жодної з своїх обіцянок. Мало того, пріоритети зовнішньополітичного курсу змінилися на протилежні: замість будь-якої форми реінтеграції у вимріяну Росією, оновлену “ліберальну імперію”, чим далі, тим переконливіше виглядав курс Молдови на європейську інтеграцію, кінцевою метою якого є вступ до Європейського Союзу.

То що ж, можна запитати, виходить, “надурили” молдовські комуністи свій електорат? Тоді в який спосіб, окрім використання адмінресурсу та масштабних фальсифікацій, стала можливою їхня вдруге здобута перемога? І чому, в такому разі, запрошені урядом Молдови численні закордонні спостерігачі ОБСЄ та Ради Європи, а пізніше і США, визнали вибори такими, що загалом відповідають демократичним стандартам та волевиявленню виборців? Інтрига виглядає ще цікавішою, якщо навести деякі цифри: чотири роки тому, за президентські повноваження лідера ПКРМ Володимира Вороніна проголосували 71 з наявних 89 депутатів (саме стільки, 71 мандат з 101, тоді мали комуністи). У 2005-му році, отримавши на 15 мандатів менше (ПКРМ – 56 мандатів, опозиційний “центристський” блок “Молдова Демократична” – 34, традиційні “праві” опозиціонери ХДНП – 11), комуністи спромоглися провести свого кандидата на посаду президента 75-ю голосами, тобто Воронін отримав на 4 голоси більше, ніж у 2001-му. Цю переконливу перемогу уможливила підтримка значної частини опозиціонерів – за Вороніна проголосували не тільки “розкольники” з БМД (8 членів Демократичної партії і 3 соціал-ліберала), а й, несподівано для всіх, депутати від ХДНП. Відмовився брати участь у голосуванні лише альянс “Наша Молдова” – залишок БМД, який протягом виборчої кампанії користувався могутньою підтримкою як Москви, так і Придністров’я, що об’єднали свої зусилля заради спільної мети – усунення від влади ненависного їм “режиму Вороніна”. Оскільки прогнозована (а можливо, й спланована) Кремлем “помаранчева революція” під час парламентських виборів у Молдові не відбулася, успішне обрання президента поховало останню надію непримиримих опонентів ПКРМ на політичну кризу з наступним денонсуванням проведених виборів. (Президент вважається обраним, якщо за нього проголосували не менш ніж 61 депутат; якщо жоден з кандидатів не набирає достатньої кількості голосів, парламент розпускають і призначають нові вибори).

За цими цифрами криються складні й неоднозначні політичні процеси, що розвивалися в Молдові протягом останніх років. Схоже, що активними суб’єктами цих процесів були не тільки чинна влада, але й суспільство – те саме, що чотири роки тому показало себе консервативно-патріархальним та схильним до ностальгії за радянськими часами.

Спробу розібратися у тому, що відбулося, почнемо з влади. Її перші, доволі сором’язливі заяви про наміри реформування в напрямі чогось сучасного, європейського та соціалістичного, пролунали ще у 2002-му році. З плином часу поглиблювалося розуміння європейських зразків економічного та політичного устрою, привабливості європейських цінностей і усвідомлення належності не до “радянської”, а до європейської цивілізації. Паралельно зростало розчарування в Росії – в першу чергу, як потужному й надійному партнері, здатному, за наявності відповідного бажання, допомогти маленькій, слабкій Молдові розв’язати, нарешті, найболючішу проблему реінтеграції сепаратистського Придністровського анклаву. Первісний розрахунок на допомогу Москви здавався цілком виправданим, зважаючи на підтримку ПКРМ на виборах 2001-го року й найліпші на той час персональні стосунки Вороніна з президентом РФ Володимиром Путіним. Можливості Росії відіграти вирішальну роль у приборканні придністровських сепаратистів обумовлені також її особливою значущістю у “пентагональному” форматі переговорного процесу. (Крім двох сторін конфлікту і Росії, участь у ньому беруть також ОБСЄ та Україна. На жаль, наша держава ніколи не відігравала самостійної ролі у цьому процесі, завжди дотримуючись позиції РФ; натомість ОБСЄ у багатьох випадках також діяла під значним впливом, або навіть тиском, Росії. Оскільки ПМР повністю залежна від РФ, розклад сил у переговорному процесі іноді називають “4 проти 1”).

Проте сподівання молдовської сторони зазнали краху – інтереси Росії у збереженні та підтримці сепаратистських режимів на територіях пострадянських республік виявилися вагомішими за будь-які позірні наміри та декларації щодо “поваги до територіальної цілісності та державного суверенітету Республіки Молдова”. Стрімкому зростанню про-європейських (і водночас, “антиросійських”) настроїв посприяв горезвісний російський план федералізації РМ – так званий Меморандум Козака, представлений у листопаді 2003-го року. Ним фактично визнавалася державність ПМР, яка мала “об’єднатися” з Молдовою як рівноправний суб’єкт двосторонніх відносин. Більше того, у сфері спільних повноважень, для Придністров’я з його виразно проросійським та жорстко анти-західним режимом, керованим Ігорем Смирновим, передбачалася можливість блокувати будь-які стратегічні рішення та закони майбутньої “спільної держави”. Для Молдови з її зазіханнями на європейську інтеграцію такі умови об’єднання з ПМР означали приблизно те саме, що для нас – пам’ятаєте той сумний жарт? – “інтеграція України в Донецьку область”.

Під тиском Заходу, а також власної політичної опозиції та громадянського суспільства, Воронін в останню мить відмовився підписати Меморандум, що й спричинило різке охолодження його стосунків з кремлівською владою і водночас започаткувало зближення позицій з найзапеклішими опонентами – в першу чергу, ХДНП.

Тим, хто й досі шкодують, що в Молдові так і не відбулася ще одна Помаранчева Революція (варто згадати, що одночасно з нашою, українською, скромніша за масштабами, але також переконливо “помаранчева” зміна влада в грудні 2004-го року пройшла і в сусідній Румунії), треба навести влучну фразу молдовської журналістки, що аналізувала бурхливі події кінця 2004-го року в своїй та сусідніх країнах: “Революція в Молдові вже відбулася... В голові у Вороніна”. Дійсно, на вибори-2005 ПКРМ ішла з програмою та гаслами, які практично не відрізнялися від опозиційних. Важливо підкреслити, що це навряд чи було лише передвиборчим тактичним кроком, спробою перехопити частину опозиційного електорату. Насправді останнім часом не тільки заяви, а й дії правлячої партії і уряду РМ свідчили радше про доволі обережний, але послідовний відхід від радянської та пострадянської моделі управління на користь сучасної європейської.

А що ж можна сказати про молдовське суспільство, “обдурене” чинною владою та її невиконаними обіцянками? Дивним та наївним виглядатиме припущення, що суспільство так швидко пройшло свій власний еволюційний шлях розвитку, паралельно і в певній гармонії з владою. Але в інший спосіб важко пояснити електоральні результати, якщо вони дійсно віддзеркалюють позицію виборців. На користь такого розуміння молдовської ситуації свідчать і результати соціологічних досліджень, згідно з якими понад 70 % респондентів відповідають “так!” на запитання, чи підтримують вони курс на євроінтеграцію (звернемо увагу, що цей відсоток більший, ніж в Україні). І співмірна кількість громадян РМ обрала відповіді “ПКРМ” і “Воронін” на запитання, яка політична сила і, відповідно, хто з політичних лідерів здатний найефективніше реалізувати цей курс.

Порівняння згаданих змін у Молдові і того, що відбувалося на той час у кумівської України, штовхає на роздуми не тільки про втрачені нами можливості, а й про доцільність застосування звичних штампів до сучасної політики й політичних сил на пострадянському просторі. “Жертвами” подібних стереотипів можна вважати й десятки тих українців – зокрема, львів’ян, – а також білоруських опозиціонерів, які спокусилися можливістю набути статус офіційних спостерігачів і таким чином посприяти викриттю злочинної комуністичної влади РМ, взявши участь у сумнозвісній місії CIS-EMO („Спостерігачі СНД з моніторингу виборів”). Хто встиг забути, нагадаю: це та сама створена в Росії організація, яка визнала чесними й справедливими українські вибори 21 листопада і, відповідно, перемогу Януковича, і навпаки, вчинила галас з приводу “численних масштабних порушень” при переголосуванні другого туру. Раніше нею ж були схвалені результати референдуму і вибори президента в Білорусі. Схоже, молдовська влада уважно вивчила цей урок, і відреагувала швидко й досить жорстко: незважаючи на протести й образи з боку поважних керівників місії, її так і не запросили спостерігати за виборами в Молдові. Спроба ж закинути потужний десант переважно російських спостерігачів без належно оформлених документів закінчилася затримкою вагонів на кордоні й подальшою скандальною депортацією.

Шкода, що серед тих, хто зазнав подібного – дійсно доволі принизливого ставлення, опинилися й українські хлопці та дівчата. Мабуть, піддалися бажанню використати неабиякий “спостерігацький” досвід заради допомоги молдовській демократії, натомість виявилися пішаками у чужій грі... А могли ж, могли звернути увагу на незаперечні факти, що чітко засвідчили позицію офіційної Молдови в контексті українських виборів: неприєднання (на відміну від “президента” ПМР Смірнова) до започаткованої Володимиром Путіним кампанії привітань з перемогою Януковича (зокрема, лідерами країн СНД); офіційну заяву МЗС Молдови про невизнання результатів другого туру; вітання – одне з перших – з перемогою Віктора Ющенка після голосування 26 грудня; особисту участь Володимира Вороніна в церемонії інаугурації; зустрічі з президентами Ющенком та Саакашвілі, одним з результатів яких була домовленість про “реанімацію” ГУУАМ’у.

Тобто в колі друзів “помаранчевої” України опинилися, разом з молдовськими опозиційними християн-демократами, урядовці й керівники чинної комуністичної влади РМ. Парадокс? Насправді, ні. ПКРМ останнім часом залишилася “комуністичною” тільки за назвою, та й ту збирається поміняти в процесі реформування в напряму сучасної європейської соціалістичної партії.

Таким чином, можна зробити висновок, що сусідня Молдова, зорієнтована на європейські цінності – демократію, права й свободи людини, верховенство права – може стати надійним партнером України на спільному шляху до Європейського Союзу. Тим паче, що принаймні одну з проблем на цьому шляху – Придністров’я як “чорної діри” Європи – можна вирішити тільки спільними зусиллями. Тепер для цього відкрилися нові можливості вироблення спільних підходів і скоординованих дій, а також залучення рішучої підтримки з боку не тільки ОБСЄ, а й Європейського Союзу та США. Без вирішення цієї задачі важко очікувати й реальних позитивних зрушень у боротьбі з корупцією, що є одним з пріоритетів нової української влади і запорукою виконання Плану дій Україна–ЄС (аналогічно, і Молдова–ЄС).

Наскільки готові оновлені владні структури України й Молдови до плідної співпраці та порозуміння, з’ясується найближчим часом, зокрема, на самміті ГУУАМ у Кишинеу 22-го квітня. Якщо ж прагматичні – економічні й “транспортно-коридорні” – інтереси всіх країн–членів ГУУАМ виявляться важливішими за географічні, політичні та інші розбіжності, можна очікувати багато цікавого в подальшому розвиткові регіону. Зокрема, в такій його важливій складовій, як Азербайджан. Відчутно побоюючись загрози “кольорової революції”, що може перекинутися на територію цієї країни якщо не шляхом “експорту”, то завдяки виникненню відповідних внутрішніх умов, влада Азербайджану мала б уважно придивитись до тих “еволюційних” перетворень, що відбулися у Республіці Молдова. Подібна модель, можливо, виглядатиме значно привабливішою; що ж до її реалістичності – згадаймо, що після грузинської “революції роз” панувала думка на кшталт “ну, Україна не Грузія, тут нічого такого не відбудеться...” Але ж відбулося! Зрозуміло, що Азербайджан – не Молдова, проте і в цій країні зовсім не виключений збіг інтересів владних еліт і демократично орієнтованого громадянського суспільства. Дрібним, але красномовним підтвердженням ймовірності такого перебігу подій є той незаперечний факт, що влітку 2004-го року, коли за ініціативою Росії низка країн СНД спробувала розпочати “реформування” ОБСЄ наступом на місію сприяння демократичним інститутам та правам людини, знайшлися тільки дві пострадянські держави, які відмовилися підписати цей ганебний документ. Однією з них була Грузія, другою – Азербайджан. То ж будемо оптимістами й чекаймо на подальші прориви до демократії – революційні, еволюційні та будь-які інші!