5 квітня шеф-редактор телеканалу “Інтер” Олексій Мустафін, який до своєї партійної посади члена політбюро СДПУ(о) додав ще й посаду заступника голови цієї партії Віктора Медведчука, заявив “Детектор медіа” заявив “Детектор медіа” , що не вважає “Інтер” партійним каналом. Пан Мустафн, звичайно, має право на свою думку. Але вона може не збігатися з думкою певної частини глядачів.

Принаймні, партійна заангажованість відчувається в інформаційно-політичних програмах “Інтера” напрочуд часто. Ілюзій щодо того, кого “Інтер” підтримує, а кого поборює, як правило, журналісти каналу глядачам не залишають. І не тільки тоді, коли йдеться про Україну.

У лютому цього року прикметною під цим кутом зору стала передача Андрія Цаплієнка “Осетія. Розколотий Кавказ” у серії “На лінії вогню” (22.02.2005), яка справила на мене доволі гнітюче враження. Адже будь-яке телевтручання в той чи інший міжетнічний конфлікт вимагає, по-перше – добровільної відмови автора телефільму від навіть маленької брехні, по-друге – від упередженості та однобічних симпатій (надто вже вболівати за одну з команд не рекомендується й футбольним телекоментаторам), по-третє – делікатності та співчуття до всіх жертв конфлікту, незалежно від їхнього етнічного походження. Без дотримання цих вимог тележурналіст перестає бути дослідником ситуації, перетворюючись на пропагандиста і фактичного учасника конфлікту в лавах “білих” або “червоних”. Саме це того разу, на мій погляд, сталося з паном Цаплієнком. Хоча постраждав від цього не лише він особисто, бо замість глибокого дослідження подій вийшла примітивна агітка як раз для новоствореного російського мілітарно-патріотичного каналу “Звєзда”, але й мільйони глядачів, позбавлених якісної та об'єктивної інформації.

Суть цієї передачі була гранично простою: осетини – хороші хлопці, грузини – погані хлопці. Насправді ж етнічна боротьба цих двох народів має давню і складну історію, філософію, психологію. Все це залишилось за кадром.

Цаплієнко охоче надавав осетинам можливість розповісти про звірства грузинів під час війни. Цікаво, що сказали б з цього приводу грузини? Але їм тележурналіст завбачливо слова не надавав. А колись ще давньоримські правники радили суддям: “Вислухай обидві сторони”. Дивно, йшлося про осетино-грузинську війну, але грузинського голосу глядачі жодного разу не почули. Грузини поставали перед ними як заздалегідь засуджені, причому без присутності адвоката. Зате осетинська сторона оспівувалася беззастережно, як жертва “лютих” грузинів, як сторона “героїчних борців за свободу”.

Виявляється, на думку “Інтера”, крім поганого сепаратизму, приміром, чеченського, є сепаратизм прогресивний і романтичний, осетинський. Цаплієнко навіть натякнув, чому осетинський сепаратизм хороший: осетини хочуть приєднатися до Росії, і за це їм варто пробачити все. Водночас опус Цаплієнка змушував сприймати Грузію як таку собі “міні-імперію зла”, весь сенс існування якої полягає в тому, щоб псувати життя добрим і чуйним осетинам. Інколи Грузія за Цаплієнком справляла враження чи то Південно-Африканської республіки доби панування білих расистів, чи то Центрально-Африканської імперії часів імператора – людожера Бокасси.

Проте особливу лють автора викликали американці в Грузії. Як повідомив “Інтер”, грузинську “революцію троянд” організував особисто Джордж Сорос у союзі з США.

Точку зору “Інтера” на “помаранчеву революцію” ми знаємо без Цаплієнко.

Американським “негідникам”, що нахабно вчать грузинську армію нападати на осетинів (за всієї поваги до цього кавказького народу щось не дуже віриться, що він так уже заважає Америці), протиставлено російських військових миротворців, які, мовляв, абсолютно не втручаються (на відміну від клятих “янки”) у грузино-осетинській конфлікт. Щоправда, цим заявам дещо заважав відеоряд з міністром оборони невизнаної Південно-Осетинської республіки, який у формі російського полковника сидів під російським державним прапором, розмовляючи без найменшого кавказького акценту і маючи суто осетинське прізвище Баранкевич. До болю знайома ще з радянських часів і точнісінько така ж тупа антиамериканська пропаганда була представлена паном Цаплієнком у хімічно чистому вигляді: “Если в кране нет воды, значит, выпили американцы». Американців, як і росіян, є за що не любити. Але якщо у вашому крані немає води, то це не обов'язково вони. Інколи винуватцем буває сантехнік…

Тим часом Влад Ряшин ще одразу після “третього” туру президентських виборів так переконливо обіцяв, що в інформаційних програмах “Інтера” щось принципово зміниться. Чи так це?

Візьмемо сюжет того ж Андрія Цаплієнка в тому ж циклі “На лінії вогню”, тільки вже за березень (22.03.2005 року), який був присвячений “надзвичайному ексклюзиву”: долі родини російського офіцера морської піхоти, який не схотів у 1999 року брати участь у Другій Чеченській війні і разом з дружиною і сином нелегально покинув свою країну, обравши собі важкий шлях біженця. Цаплієнко досить докладно розповів про всі поневіряння цієї сім'ї, що почалися в Чехії, а закінчилися (?) аж на екзотичному острові Гаїті. Ці люди ніде не можуть знайти собі притулку, вони не потрібні міжнародним організаціям, а на батьківщині на них (принаймні на батька і чоловіка) чекає суд і тюрма. Треба віддати належне майстерній роботі оператора, чудовому відеоряду (заради якого, зрозуміло, інколи доводилося ризикувати), але коментар був абсолютно безпорадний. На думку пана Цаплієнка, причина всіх бід цієї родини полягає в тому, що вони, Томкіни – росіяни. А світ, на переконання автора сюжету, люто ненавидить росіян, намагається їм помститися за дії Радянського Союзу і зневажає його колишніх громадян тому, що перестав боятися колись грізної Москви. Дивна логіка. Стверджувати, що цілий світ хворіє на патологічну русофобію настільки ж абсурдно, як доводити, що усе людство до нестями любить Росію чи якусь іншу країну.

Однак пана Цаплієнка важко звинуватити у продукуванні суто російського погляду на цю проблему, бо він, власне, не є питомо російським. Це погляд найбільш політично і культурно відсталих верств населення нинішньої Росії (США, Сербії, України), котрі, не бажаючи переобтяжувати себе з'ясуванням справжніх причин своїх бід і негараздів, списують усе на тих, хто їх “ненавидить”, ніби інших турбот у житті ці “ненависники” не мають. Наївні тлумачення Цаплієнка спростовує факт буття на всіх континентах потужної, впливової, добре, як правило, економічно влаштованої російської діаспори. А для кого, власне, працюють зарубіжні канали телебачення Росії, для кого організовуються всесвітні конгреси російськомовної преси, конгреси співвітчизників тощо? Як правило, не для гнаних і голодних. Принаймні у пристойних демократичних колах Росії пана Цаплієнка не зрозуміли би, хіба у товаристві таких, як Проханов, Затулін, Рогозін, Жиріновський, що охоче б підхопили тему підступів “підлого”, “антиросійського” за визначенням світу, не кажучи вже про неодмінну “жидо-масонську змову”.

У програмі “На лінії вогню” вражає прірва між справді високим суто телевізійним професіоналізмом і абсолютно жалюгідними коментарями, тлумаченнями і оцінками. Ці “злидні філософії” на тлі майже бездоганної роботи операторів, цікавих задумів сценаристів, заповзятливості репортерів стають, на жаль, ще помітнішими, бо вони засвідчують, що “інтерівці” вміють працювати професійно, коли хтось (хто?) їм не заважає.

І нарешті, 4 квітня 2005 року. в програмі “Спецпроект” Костянтина Стогнія ми побачили сюжет, пов‘язаний з новим статусом ведучого. Як відомо, пан Стогній, телеведучий “Інтера”, нині очолює прес-службу міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Сюжет був присвячений перевірці професійної спроможності української міліції. Група внутрішньої безпеки МВС разом з телезнімальною групою організували псевдовикрадення автомобіля з метою з‘ясувати, чи знайдуть міліціанти псевдовикрадачів. Що ж, міністр та його шеф прес-служби демонструють безпрецедентну відкритість і намагання показати суспільству його “внутрішні органи” такими, якими вони є. Це значно цікавіше і корисніше для глядачів, аніж сумнівна КҐБбістська романтика в попередніх сюжетах К. Стогнія. У формі захоплюючого детектива порушуються питання особливого громадського значення, пекучі проблеми законності та криміногенної ситуації в Україні. За всіма законами детективного жанру, в першій частині цього серіалу глядач не дізнався про долю псевдовикрадачів і про професійний рівень міліції, все було відкладено на наступні частини.

Не знаю, чи надовго вистачить у міністра Луценка цієї відкритості, але перший сюжет його відомчого журналіста вражав об‘єктивністю і відомчою самокритичністю. Єдина підозра виникла у зв‘язку із тим, що на місце події міліціанти приїхали за 5 хвилин після виклику з боку потерпілого. Цікаво, чи завжди так буває? Але хотілося б вірити: те, що ми побачили в сюжеті Костянтина Стогнія, - не “вистава”, або, як заведено казати – “піар” нової міліцейської влади, а фіксація фактів тележурналістами. А насамкінець, після цього ж таки “міліцейського” сюжету, на адресу “Інтеру” скажу: можуть, коли хочуть. Особливо ж, коли розповідають про те, на чому справді непогано розуміються і коли не відчувається безпосередній вплив керівників “найбільш непартійного телеканалу”...