Існують держави, на невеличких територіях яких оживають казкові пейзажі з високими горами, які вкривають темно-зелені віковічні ліси, з дзвінкими швидкими річками і мініатюрними містами й містечками, які подібні до шоколадного торта з вершками або до місця, де гноми переховують від сторонніх очей Білосніжку чи Сплячу Красуню. І якщо блукати вузенькими вуличками таких міст, дослухаючись до дзвонів на готичних храмах, чи сидіти на березі неймовірно прозорого, ніжно-блакитного кольору озера і видивлятися на острівці посеред плеса, серед руїн старого монастиря, невмирущого Чорного Монаха – важко повірити, що ти все то бачиш на власні очі і що у цій казковій країні, оповитій давніми легендами й переказами, живуть звичайні люди…

Така держава існує. І розташована вона на Балканському півострові. Ім‘я її – Словенія; офіційно – Республіка Словенія, парламентська республіка. Її територія – 20.3 тис. кв.км., столиця – Любляна; населення близько двох мільйонів осіб, абсолютна більшість з яких словенці. Але існують чималі громади угорців, хорватів та італійців, які вважаються корінним населенням. На початку 1990-х років я опинилась у Словенії у тривалому відрядженні, і перший тиждень перебування на словенській землі я почувалася гостею іграшкової держави, що ніби загубилася колись, а потім знайшлась поміж Альпами і Дінарськими горами, поміж Центральною Європою і Балканами. Я милувалася люблянськими краєвидами і куштувала чудовий капучіно з тістечками; дихала повітрям Адріатичного моря, стоячи на мармуровій набережній портового містечка Копер, і шукала згаданого вище Чорного Монаха на острівці посередині Богінського озера… Але за кілька днів увійшла у курс словенських справ, серед яких вирізнялася люстрація. Питання “ЩО робити з колишніми комуністичними бонзами?” дискутувалось і у пресі, і у парламенті, і у симпатичних кав‘ярнях та піцеріях Любляни, Портороша, Марібора, Копера та інших міст і селищ Словенії.

Тут зазначу, що сучасна політична історія Словенії тісно пов‘язана з подіями Другої світової війни і утворенням Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії (СФРЮ). У роки Другої світової на території Словенії було сформовано Визвольний фронт за участю комуністів та лівих політичних груп. Словенський Визвольний фронт дотримувався принципу спільної боротьби з югославськими комуністами і приєднався до Антифашистського віче народного визволення Югославії на чолі з лідером КПЮ Й.Б.Тіто. 1943 року, після капітуляції Італії, в Словенії було сформовано армію Домобрани, яка оголосила війну комунізмові й намагалася не допустити їх приходу до влади на визволених територіях. У червні 1945 року 12 тисяч домобранців та членів інших антикомуністичних військових угруповань, які перебували у таборах біженців в Австрії, були вислані англійською військовою адміністрацією до Югославії: влітку того ж року більшість цих людей була страчена, тіла кинуто у карстові провали у місцевості Кочевські Ріг. Нещодавно там встановлений меморіальний пам‘ятник.

Роль, яку КПЮ зіграла в організації і веденні антифашистської боротьби, принесла партії та її лідерові Тіто визнаний авторитет у суспільстві, що укупі з уже сформованими державно-адміністративними структурами дозволяють Компартії швидко укріпити свою владу у повоєнні роки. Під впливом СРСР у державі будується однопартійна система тоталітарного ґатунку. Ухвалена 1946 року Конституція Федеративної Югославії багато у чому копіювала радянську Конституцію. Але 1947-48 роки стали роками охолодження радянсько-югославських стосунків: це стало наслідком конкуренції Сталіна і Тіто за вплив на Балканському півострові і в Центральній Європі. Офіційний Бєлград дистанціювався від СРСР і соціалістичного табору і став гукати союзників на Заході.

Конституція 1974 року значно розширила політичні та економічні свободи союзних республік. А проведені ще у 1960-ті роки ліберальні реформи в економіці СФРЮ сприяли економічному лідерству Словенії у регіоні. Після смерті Тіто у 1980 році, посилилися центробіжні тенденції і націоналістичні настрої у республіках СФРЮ. Так, наприкінці 1980-х років у Словенії активно формуються партії ліберального спрямування – опозиційні до комуністичної ідеології. Зазначу, що досі словенці згадують, що у ті роки правлячий Союз комуністів Словенії на чолі з Міланом Кучаном (який після поновлення незалежності очолив державу) не влаштовував репресій проти опозиції, а навпаки – підтримував її вимоги. У вересні 1989 року Парламент Словенії вніс поправки до Конституції, згідно з якими Словенія стала самостійно розпоряджатися своїми ресурсами, значна частина яких перед цим надходила до федерального бюджету. У січні 1990 р. делегації словенських і хорватських комуністів залишили ХІV з‘їзд СКЮ, оголосивши свою повну політичну самостійність. Це був кінець існування СФРЮ, – стверджують сучасні політологи і науковці у Любляні. І нагадують: Словенія стала першою югославською республікою, яка у квітні 1990 провела багатопартійні вибори до парламенту. Сформувала уряд національної довіри. Створила багатопартійну систему і прозорі демократичні владні інституції. Опікується соціальними проблемами громадян і забезпечує права своїм національним громадам. Мені пощастило бачити перші кроки суверенної Словенії до ЄС, і 1 травня минулого року я телефонувала своїм друзям у Любляну і вітала із вступом Словенії до Євросоюзу.

Власне, якраз ці мої друзі понад десять років тому і пояснювали мені, чому словенців так турбує питання люстрації. “Розумієш, якщо людина працювала у тій бюрократичній системі, що існувала у СФРЮ, – вона не зможе повноцінно і прозоро виконувати свої обов‘язки перед суспільством тепер. Новий історичний час вимагає від влади нових підходів до праці, нових облич і нового рівня знань в управлінні державою”, – пояснювала журналістка Мара Карнель. Її колега Мілан Чачич був менш категоричним: “Якщо чиновник працював у старій системі добре і якісно, без хабарництва і зневаги до пересічних людей, – він цілком може працювати і далі. Але не пхатися на найвищі державні чи політичні пости. От якщо він співпрацював з югославськими спецслужбами – тоді йому не місце у владних інституціях”.

На законодавчому рівні, після тривалих дискусій громадськості, перемогла друга позиція: співпраця із спецслужбами СФРЮ або лідерство у КПЮ автоматично закриває людині доступ до вищих ешелонів політичної влади, до роботи у судовій та правоохоронній системах Словенії. Мілану Кучару, до речі, довелося пройти через психологічно і морально важкий етап публічного каяття за співпрацю з бєлградським режимом на зорі свого лідерства у Союзі комуністів Словенії. Подібне чистилище пройшли чимало словенських політиків – від депутатів парламенту до голів міських громад. Від міністрів – до пересічних поліцейських. Цього кроку вимагає чинне законодавство – як і етика суспільно-політичного життя Словенії.

А що ж Україна?

Виглядає так, що до Словенії нам далеко, принаймні – за рівнем громадянської свідомості. У Словенії просто неможливо уявити собі колишнього голову ЦВК, який (як мінімум) використав службове становище “для протягнення” у президенти кандидата від влади, на посаді ректора одного з вишів. А колишніх працівників штабу цього кандидата, які (знову ж таки – як мінімум!) заплющували очі і підтримували махлювання і махінації на виборчих дільницях – у залі парламенту із депутатськими значками на піджаках. Щоправда, так само неможлива у Словенії і поява у вищих ешелонах влади колишнього зека. Така вже у них люстрація, така вже мораль.