Леся Ганжа, “Детектор медіа” Будь-яке порівняння Лейпцизького книжкового ярмарку із аналогічними українськими виставками буде видаватися некоректними, насамперед через різні масштаби німецького та українського книжкового ринків. Усе-таки Лейпциг у книжковому світі – подія світового рівня. В Україні передовсім відома інша німецька виставка – Франкфуртський книжковий ярмарок, проте традиційно вважається, що Франкфурт – це виставка видавничих контрактів, а от Лейпциг – форум авторів. І якщо перша – цікавіша для видавців, то друга приваблює літераторів і, звісна річ, читачів. Саме для них було організовано центральну програму лейпцизького фестивалю – “Лейпциг читає” (за 4 дні виставки це 1500 (!) книжкових презентацій та авторських зустрічей, з яких 300 – акції для дітей та підлітків). Ярмарок відбувається у тісній співпраці із ЗМІ, й зокрема телебаченням та радіо. Три ПТС телекомпаній ZDF, 3SAT і ARTE, а також кілька радіостанцій організували мало не цілодобові прямі трансляції з самого ярмарку, кожні півгодини запрошуючи до розмови у прямому ефірі відомих літераторів, а також політиків, акторів, видатних діячів, які презентували на Лейпцизькому ярмарку свої біографічні книжки (про один з таких проектів Das Blaue Sofa громадської телекомпанії ZDF мій наступний матеріал у ТК – Л.Г.)

Цього року в Лейпцизькому ярмарку взяли участь 2 142 експоненти з понад 30 країн. До числа цих країн Україна не входить – українського стенду на виставці не було. Проте це не означає, що у Лейпцигу не було українців.

УКРАЇНСЬКА СТРАВА У “КАФЕ ЄВРОПА”

Проект “Кафе Європа” є одним із найцікавіших проектів Лейпцизького ярмарку. Він складається з двох частин – відомі автори (цього року з України, Албанії, Латвії, Польщі) проводять презентації своїх книжок та літературні читання, і друга частина – і це є нове – вони ж представляють молодого автора зі своєї країни (цікаво, що фінансову підтримку проекту, крім Лейпцизького ярмарку, надало Міністерство закордонних справ Німеччини).

Добре знаний не тільки в Україні, але й у Німеччині Юрій Андрухович презентував Лейпцигу Любка Дереша, якого називають наймолодшим автором української сучасної літератури. У свої 20 років Дереш написав і видав у “Кальварії” уже кілька романів – “Культ”, “Архе”, “Поклоніння ящірці”. Про безпрецедентний контракт молодого українського автора із провідним німецьким видавництвом Suhrkamp писали чи не всі українські медіа, принагідно згадуючи, що за Дереша, який не є повнолітнім за німецьким законодавством, документи у видавництві підписували його батьки. “Культ” у німецькому перекладі (перекладачі Сабіна Штоер та Юрко Дуркот) готується до виходу на осінь, якраз до Франкфуртського книжкового ярмарку.

Представляючи Дереша у “Кафе Європа”, Андрухович вирішив, що публіку варто “трохи провокнути” й оголосив, що Любко прочитає “один із найритмічніших фрагментів роману”, яким виявилася мантра Семпльованого (та, що починається словами “Веселись у подяку, як джміль у баку, або ніж у сраку, радій запаху смаку й гіркоті гаку, молись морфієм, колись торієм, синьою манною і дикою Ганною, що на світанні у голому вбранні відкрила волання мастурбування та підглядання…”). Провокація вдалася. Успіх їй забезпечила поважна пані (звичайно, в помаранчевім шалику), яка проголосила слова, що нікого в аудиторії не залишили байдужими: “Я гадала, – поважно промовила поважна пані, – що українська молодь є більш цнотливою… Бажаю вам, юначе, швидше це перерости”. Після цього аудиторія відчула свою глибоку внутрішню єдність з письменником. Навряд чи може бути ліпший ефект від першої зустрічі з майбутнім читачем.

Проект “Кафе Європа” організував Берлінський літературний колоквіум – некомерційна літературна організація, яку керівник її програм Томас Гайгер (Thomas Geiger) називає “посередником” (“Ми є на величезному книжковому ринку Німеччини лише одним з багатьох акторів. Ми отримуємо гроші на те, щоби спостерігати за літературою та виконувати роль посередника – між автором і видавництвом, автором і читачем, автором та пресою... Постійно проводимо літературні акції, видаємо журнал, експортуємо авторів з інших держав…”). Я спитала у Томаса, чим було зумовлено вибір країн, яких запрошено до проекту “Кафе Європа”:

– Цього року була орієнтація на країни Східної Європи, причому ми ставили перед собою завдання запрошувати не авторів з добре відомих у Німеччини літератур, таких як Польща, Угорщина або Чехія, ми запросили представників тих країн, чию літературу в Німеччині знають мало. Саме тому Албанія, Латвія та Україна. Хоча щодо України, то був іще один аспект: політичні події у вас привернули увагу німецької громадськості.

– Звідки така увага до невідомого? У нас в Україні більшу увагу привертають відомі літератури та розкручені автори…

– Звісно, що німецький читач теж насамперед зорієнтований на відомі імена, але ми намагаємося якимось чином впливати на цю тенденцію. Саме цим продиктовано форму “знаний автор презентує молодого”. Берлінський літературний колоквіум уже давно читає Юрія Андруховича – він відкрив для нас літературу свого регіону. Плюс ми зацікавлені у тому, щоби якомога раніше помічати нових авторів та показувати їх нашим видавництвам. У цьому Берлінський літературний колоквіум вбачає свою роль у літературному процесі і те корисне, що може дати книжковий ярмарок цьому процесові.

– Кого ще з українських письменників добре знають у Німеччині?

– Андрія Куркова, якого видає в Німеччині видавництво Diogenes. Він є дуже популярним автором, його книжки прекрасно продаються.

– З яких джерел ви отримуєте інформацію про українську літературу?

– Я назвав би ці джерела не приватними, а радше особистими. Важливим чинником для зближення літератур є те, що Берлінський колоквіум має свої кімнати для гостей. Таким чином ми можемо запрошувати іноземних, і зокрема українських авторів, вони живуть у нас місяць або два, і ми маємо змогу краще з ними познайомитися. Так було і з Курковим, і з Андруховичем, і, я маю певність, так буде і з іншими авторами надалі.

НІМЕЦЬКІ ВИДАВНИЦТВА ТА СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Українськими авторами в Німеччині, наскільки мені відомо, цікавляться три видавництва: Diogenes видає Куркова, Droschl нещодавно підписало контракт на видання “Польових досліджень з українського сексу” з Оксаною Забужко, Suhrkamp уже не перший рік видає Андруховича, а з цього року має в своєму видавничому портфелі контракти на видання прози Любка Дереша та Сергія Жадана. Suhrkamp є одним з провідних німецьких видавництв, що спеціалізується на виданні художньої літератури. Насамперед німецької, проте і видання перекладів у Suhrkamp – потужний напрямок діяльності. (Зокрема важливим є напрямок видання латиноамериканської літератури, франкомовної та англомовної літератури, причому якщо говорити про англомовну літературу, то це здебільшого британські автори (Suhrkamp не видає літераторів США), плюс література східної Європи – найбільшими є російська та польська програми).

Нашими авторами у Suhrkamp опікується Катерина Раабе (Каtherina Raabe), редактор відділу східноєвропейських літератур. Коли на вечері Юрка Андруховича вона переказує для присутніх його роман, моя рука мимоволі тягнеться (“А рука так тянется і тянется…”) за тим, щоби купити “12 обручів” німецькою. Цей же ефект відзначає і сам Андрухович: “Вона вміє наголосити найінтригуючіші моменти…” Я познайомилася з пані Катериною, коли вона тримала в руках свіжий номер газети Frankfurter Allgemeine Zeitung (одного з найвпливовіших періодичних видань у Німеччині). Свій літературний додаток газета відкрила великою (на повну шпальту А3) статтею про Юрка Андруховича (в очі кидався його величезний портрет – вертикаль на 4 колонки). “Це вибух, просто вибух”, – вражено повторювала пані Раабе. У цей момент я відчула, що професія журналіста полягає в тому, щоби заважати людям просто радіти, а спонукати їх радіти з коментаріями:

– Ви порівняли вихід у Frankfurter Allgemeine Zeitung статті про Андруховича із вибухом. Чи доклалося видавництво до того, щоби в газеті з’явилася така публікація?

– Звичайно, видавництво провело дуже велику роботу, щоби популяризувати Андруховича. Коли ми ще у 90-х готували до друку його першу книжку (збірка есе “Остання територія”), то роздавали журналістам уривки з його текстів навіть ще до того, як вони були остаточно підготовані до публікації. Нам одразу пощастило, бо ці уривки отримала одна дуже впливова журналістка перед своєю подорожжю в Україну. Фактично вона поїхала до вас із цими текстами в кишені, а потім сказала, що вони відіграли для неї роль путівника вашою країною. Так ми одразу мали її на своєму боці. Звісно, популяризації Андруховича посприяла і ваша помаранчева революція. Тексти Юрка під час революції часто друкувалися у великих німецьких газетах. Тим часом ми у видавництві та наша перекладачка Сабіна Штоер дуже багато зробили до того, щоби… “смикати ниточки за кулісами”. Наприклад, напередодні виступу Андруховича в Європарламенті ми обдзвонили редакції і запитали, чи не хотіли б вони отримати текст Юркового виступу. А вже після того, як Андрухович став основним коментатором подій в Україні, популяризувати його стало зовсім неважко. Але те, що матеріал про нього у день відкриття Лейпцизького ярмарку вийшов на першій сторінці літературного додатку Frankfurter Allgemeine Zeitung, для нас було величезною і приємною несподіванкою.

– Чим зумовлено інтерес вашого видавництва до української літератури?

– Я би сказала радше, що це не є інтерес до української літератури загалом, а передовсім інтерес до Юрія Андруховича, якого я знаю давніше і який співпрацював з іншим нашим автором Анджеєм Стасюком (вони разом бували на наших літературних майстернях). Ідея видати роман Андруховича в мене була ще з 90-х років. Але тоді проблема полягала у відсутності перекладачів – я не була впевнена в тому, що ті перекладачі, яких я знала, дадуть собі раду з таким складним текстом. Тому ми розпочали видавати Андруховича з есе (“Остання територія”, “Моя Європа”). Коли ми видали “Останню територію”, книжка стала популярною чи не на другий день.

– Таку популярність ви приписуєте тільки якості тексту чи є й “технічні важелі впливу”?

– Фактично цю книжку “зробили” критики. Вони були захоплені саме тим, яким чином Андрухович представляв міста і місцевості Галичини, цим чарівним поєднанням історії та прозиранням її в сучасності. Мене теж вразило, як Андрухович з великою часткою іронії і великою часткою уяви будував навколо цих місцевостей фіктивно-реальний образ. Мені здається, те, що було недоліком Андруховича, стало його перевагою – він представляв зовсім невідому країну, принаймні для західнонімецького читача, і тепер ситуація складається так, що будь-хто із західних німців, їдучи в Україну, має в кишені книжку Андруховича.

– Що вас приваблює в інших українських авторах?

– Звісно, Андрухович відчинив двері для української літератури. І для мене було очевидним, що як є такий автор, як Андрухович, то він не може бути єдиним автором в Україні. Так я задалася метою шукати у вас молодих цікавих авторів. На осінь у Suhrkamp ми плануємо українську серію: Любко Дереш “Культ”, Сергій Жадан “Історія культури початку століття”, плюс я замовила спеціально в Миколи Рябчука есе “Поясни мені Україну”.

– Щойно ви з великою теплотою представляли німецькій публіці Любка Дереша. Що саме вам подобається в його романі?

– Насамперед співіснування двох світів у його творі: з одного боку, це глухе карпатське містечко, а з другого – різні містичні фігури: езотерика Карлоса Кастанеди, чорний окультизм, музика „Креденс”, Джима Морісона, „Пінк Флойд”. Надзвичайно химерне поєднання. Ще мене приваблює захоплення Дереша Стівеном Кінгом і безперечний вплив Сітвена Кінга на стиль його оповіді. Адже це Стівен Кінг казав, що добрий роман має кожні 5 сторінок отримувати новий поворот, інакше твір стає нудним для читача. А Дереш зовсім не хоче бути нудним, і цих нових поворотів в його романі безліч. А який у нього витончений гумор! Я коли перший раз читала, то сміялася над усіма тими ситуаціями, коли в школі воюють групи “пацанів” і “чуваків”, коли перелічуються буцімто наукові твори, в яких ця проблема досліджується... І мені здається, що в нього така “гра” не є пуста постмодерністська словесна забавка, а що тут справді цікаво поєднуються елементи гумору і сюжету.

– Чи мені здалося, чи ви вирішили експлуатувати порівняння Дереша із Кінгом заради промоції Дереша?

– Ні в якім разі! Я вважаю, що немає нічого шкідливішого, ніж нав’язувати авторові неправильні ярлики. Цю книжку в нашому видавництві читала не тільки я, але й фахівці з продажу, і ми дійшли висновку, що Дереша треба презентувати як цілком український літературний феномен, українського літературного вундеркінда (він є наймолодшим автором нашого видавництва). З огляду на це, вважаю, порівняння із Кінгом було би недоречним і навіть шкідливим для Дереша як для автора. Хоча, припускаю, що ми відзначимо деякі паралелі Дереша із Лавкрафтом, якого ми теж видали у нашій видавничій серії “Містична бібліотека”.

– З яких тиражів ви починаєте друкувати українських авторів?

– Вперше Андруховича ми надрукували тиражем 2 тисячі, але попит був таким великим, що ми були змушені швидко додруковувати тираж один раз, потім другий. Дереша ми стартуємо, можливо, із 4 тисяч. Це залежатиме від попередніх замовлень (увага, пояснюю що є “попередні замовлення”: двічі на рік у видавництві відбуваються великі конференції із агентами-дистриб’юторами, яким видавництво презентує свої новинки, потім агенти збирають попередні замовлення по книгарнях, від кількості замовлень залежить стартовий наклад книжки – Л.Г.).

– А преса має вплив на стартовий тираж?

– Ні. Журналісти отримують частину першого накладу – тож вони не мають впливу на стартовий тираж, зате мають вагомий вплив на те, чи буде книжка додруковуватися.

– Чи маєте ви проблему з перекладачами з української?

– Найкращу, найобдарованішу нашу перекладачку я зустріла просто на вулиці. Вийшовши після творчого вечора Андруховича у клубі Польських Невдах в Берліні, я розговорилася на вулиці із незнайомою мені жінкою. Вона розповіла, що вчила в університеті славістику, потім три роки працювала у Києві в німецькому посольстві, вивчила українську мову, і додала, що дуже би хотіла коли-небудь спробувати щось перекласти. Я відповіла, що ми страшенно зацікавлені у перекладачах, бо саме через брак перекладачів ми не можемо працювати над українською програмою. Від тої нашої зустрічі Сабіна Штоер переклала роман “12 обручів” Юрія Андруховича у співпраці із Юрком Прохаськом та Софією Онуфрів (оскільки такий складний роман неможливо перекласти без допомоги людей, які чудово знають ситуацію в Україні), і ту саму модель ми застосували зараз, працюючи над “Культом” Дереша, – цю книжку перекладають Сабіна Штоер та Юрій Дуркот.

КРАЩІ КНИЖКИ ЛЕЙПЦИЗЬКОГО ЯРМАРКУ

Цього року новою подією Лейпцигу стало вручення призів Лейпцизького літературного ярмарку. Механізм конкурсу розробив Берлінський літературний колоквіум. Фінансову допомогу надали Лейпцизький ярмарок, місто Лейпциг та уряд землі Саксонії. Це дало змогу сформувати чималий призовий фонд 45 тисяч євро (по 15 переможцеві у кожній з номінацій). Конкурс відбувався у трьох номінаціях – “Німецька белетристика”, “Нехудожня література/ Есеїстика” та “Переклади”. Принцип – премія вручається за літературну вартість вміщеного у книзі твору чи творів. Тобто це премія не за письменницький талант взагалі, а за конкретну книгу. До складу журі запросили сім найвідоміших німецьких критиків з провідних періодичних видань. Як прокоментував Томас Гайгер: “Звичайно, будь-які призи – це завжди суб’єктивність, але ми постаралися застрахуватися від неї авторитетністю запрошених до журі людей”. Я би додала, що такий склад журі є впливовим чинником і щодо промоційної ефективності конкурсу, адже журі складається з журналістів, які мають прочитати усі ці твори, щоби винести свій вердикт. Як правило, якщо журналісти вже прочитали якусь книжку – вони зрештою постараються про неї написати. Тим паче якщо книжка їм сподобалася.

Коротко про переможців. У категорії “Белетристика” перемогла книжка письменниці Терезії Мора “Усі дні” (Terezia Mora. Alle Tage), у категорії нехудожніх книжок кращою визнано біографію Фрідріха Шиллера (Rudiger Safranski. Friedrich Schiller oder), але найбільше мене вразило рішення критиків у номінації “Переклади”, оскільки твір Томаса Ейхорна (Thomas Eichhorn. Les Murray) – це 500-сторінкова поетична книжка, роман у віршах, яку гордо називали “перлиною німецького перекладацтва”.

Механізм нагородження: списки номінантів оприлюднюють на рекламних площах у ЗМІ (що теж є досить впливовим щодо привернення уваги до книжок та їхніх авторів), потім усіх 15 номінантів запрошують прибути до Лейпцига, проте інтригу, кому дістануться 15 тисяч євро, зберігають до останнього моменту.

А от щодо практичного ефекту конкурсу (на тлі українських дискусій щодо доцільності проведення книжкових та літературних змагань я не могла втриматися, аби не запитати про це), то Томас Гайгер відповів: “Протягом днів ярмарки ми досліджуємо, який маркетинговий ефект має наш захід і наскільки краще продаються книжки-номінанти і книжки-переможці, ніж аналогічні книжки цієї ж видавничої серії. Висновки зробимо на наступний рік”.

…І ПРО ВИСНОВКИ НА НАСТУПНИЙ РІК

Висновки стосуються передовсім того, що цей Лейпциг ми, м’яко кажучи, проігнорували. Втративши – як завжди легко, невимушено і безповоротно, один із найбільших шансів, який давала Україні хвиля безпрецедентного зацікавлення Європи нашими демократичними змінами. “Добрий день, я журналіст з України…” – не певна, що ще рік тому ці слова могли викликати таке щире зацікавлення і готовність до спілкування. Того шаленого піару, який ми самі собі утнули, два тижні блукаючи по снігу та морозу, годі сподіватися у найближчому майбутньому. Ігнорувати такі оказії неприпустимо, а враховуючи високу моральну ціну тої нашої листопадово-грудневої масовки, – злочинно неприпустимо. Поки ж наша присутність у Лейпцигу – це ініціатива не рідної держави, а українських авторів, їхніх німецьких видавців та німецьких же грантових літературних організацій.

Леся Ганжа, “Детектор медіа”

P.S. Автор висловлює велику подяку перекладачеві Юрієві Дуркоту за допомогу у пошуках взаєморозуміння з німецькими колегами.