Валерія Мірошниченко (“Про кіно”, „1+1”) анонсує сюжет про новий російський кінофільм “Турецький гамбіт”, який вийшов у прокат на рекордній кількості копій, чимось на кшталт “надто багато про нього з екранів говорено”. Черговий оголлівужений проект телеканалу ОРТ має масштабну і професійно підготовану рекламну підтримку. Захоплюючі промоційні ролики, музичні кліпи-саундтреки, інтригуюче кіно про те, як знімалося кіно… Для створення картини інтелектуального іміджу, який привабить у кінотеатри не лише шмаркатих тінейджерів, у бій іде Леонід Парфьонов. Він і Борис Акунін (за однойменним романом якого знято фільм) їздять місцями бойових дій “десятої з одинадцяти російсько-турецьких воєн”. І все це називається “Передмова до “Турецького гамбіту”. Гамбіт на місці подій” (показано на ОРТ-міжнародному).

Відсутність постійної телевізійної практики майже не впливає на творчий тонус Парфьонова, хіба що його штампи (особливості художньої манери) стають більш випуклими. Він зі звичною недбалістю ставиться до співрозмовника, не приховуючи зрежисованості діалогів; намагається підкреслити перед Акуніним свою обізнаність (телеглядач є неосвіченим апріорі); розквітчує історію традиційними для свого серіалу про Російську Імперію енциклопедичними вставками; кохається у вишуканих комп’ютерних прийомах; наповнює фільм циганською музикою, нагадуючи про балканських геніїв Кустуріцу і Бреговича; опікується матеріальним відображенням реальності (бринза, болгарський перець, вино, шипшиновий чай, холодне шампанське); не відмовляє собі в задоволенні вколоти (хай і опосередковано) нинішню путінську владу, ефектно увійти в кадр (перепливаючи човном Дунай, загрібаючи веслом) і сказати банальність (“Война вышла похожей на балканское застолье, когда веселье под конец сменяет меланхолия”). Він самозакоханий і самовпевнений. І це, після довгої перерви, навіть тішить.

Леонід Парфьонов розповідає про нетривалість історичної пам’яті (хто знає, кому поставлено пам’ятник, на який виходять вікна Адміністрації Президента; хто пам’ятає генерала Скобелєва; кому відомі звитяги графа Ігнатьєва, риторично запитує він). “Власне, образа за позабуті і напівзнесені пам’ятники покликала нас у дорогу, пройти стежкою війни, створюючи конспект військової кампанії і детективного сюжету”.

Переїжджаючи джипом від одного місця військових дій до іншого, Парфьонов розпитує Акуніна про його роман. Акунін курить люльку і розповідає про війну, відморожені кінцівки, проблеми зі здоров’ям імператора Олександра ІІ, людини немолодої, внутрішні чвари серед російського командування, секрети тогочасної геополітики і методику шифровки військових наказів. Борис Акунін, який насправді є Григорієм Чхартішвілі, своєю спокійною інтелігентністю, співчутливістю і щирим спокоєм (на відміну від професійно оптимістичного Парфьонова) чимось нагадує Миколу Сванідзе, “Історичні хроніки” якого зараз ідуть на “Інтері”. Сванідзе пропонує протилежний парфьонівському підхід до документального історичного фільму – без ажіотажу і наглядної агітації, трохи песимістично, але співчутливо.

Російську журбу замість західної інформаційної розваги.

Смуток Акуніна діє на Парфьонова, немов на бугая – червоне. Його квазі-інквізиторські методи інтерв’ювання амортизуються спокоєм й “життєвою досвідченістю” московського інтелігента-японіста в окулярах і сивій бороді. “Версія про підробку шпигуном наказу, ну хіба таке можливо?” – дивується Парфьонов літературним вигадкам Акуніна не менше, ніж меланхолійній відповіді автора: “Після Дюма нічого не страшно”. “Насправді Ви не вмієте в кості грати”, – єхидно кидає Парфьонов задимленому Акуніну. “Це не складно”, – спокійно відповідає той. “Турецька делегація дійсно приїхала поїздом, усе інше – вигадка”, – звинувачує Парфьонов історичний волюнтаризм Акуніна, який м’яко погоджується: “Так, це зі сфери чарівної вигадки”. Миколі Парфьонову нічого не залишається, як цинічно переробляти строфи патріотичних пісеньок (“Стоїть над горою Фандорін, в Болгарії руський солдат”), перш ніж перейти на сторону Чхартішвілі, потонувши в незвичній для себе сумовитій депресії.

Телепередмова до фільму вийшла чи не цікавішою за саме кіно.

Інша рекламно-культурна історія російського телебачення пов’язана була з Большим театром і прем’єрою на його сцені опери “Діти Розенталя”, лібрето до якої написав Володимир Сорокін. “Порнографу, калоїду і матерщинніку не місце в Большому театрі”, – сказали як відрізали молодіжне об’єднання “Ті, що йдуть разом” (“К барьеру”, НТВ-мир), якийсь депутат з партії влади (“Человек и закон”, ОРТ-международное) і програма “Післямова” (“Открытый мир”). До всього того склалося враження, що у МХАТі чи у Малому театрі “порнографу, калоїду і матерщинніку” – широка дорога, а лібрето опери ніхто не читав. (Музики і поготів не слухав; ще б звинуватили композитора у формалізмі). “Протести громадськості” відбуваються на тлі завершення строку дії контракту головного директора театру і початку масштабної реконструкції “першої сцени країни”, яку відвідав президент РФ В.В. Путін, нічого не сказавши про “калоїдство”, лише – про необхідність фінансування реконструкції в повному обсязі і навіть більше. (Протокольні сюжети в новинах чи не всіх російських каналів).

Незважаючи на різницю в підходах до інформування про культурний продукт (інтелігентному – хамовитому), і в першому (“гамбітному”), і в другому (“калоїдному”) випадках маємо позитивний для цього продукту результат: квитки на оперу “Діти Розенталя” розкуплено наперед і далеко, “Турецький Гамбіт” збирає мільйони долярів і вже побив якісь там рекорди прибутковості.

До того ж, усі публічні учасники процесу задоволені – отримали свій шмат телевізійної слави.

Українська піар-історія вийшла на щось зовсім протилежне.

Заява народного депутата Олега Блохіна про звільнення за власним бажанням з посади головного тренера збірної України (задля збереження мандата народного депутата), виголошена з трибуни Верховної Ради, збурила усі усюди і викликала бурхливу телевізійну реакцію з усією можливою палітрою почуттів. Образа (“Спорт Клуб”, Перший Національний), сум (“Гол”, Новий канал), розгубленість (“Наш футбол”, Перший Національний), бездумна агресія (на адресу регламентного комітету і нової влади, “Іду на ви”, „1+1”), розпач (чи не всі спортивні новини) створених, мов за калькою, сюжетів розповіли трохи про злих комуністів і звитяги національної футбольної команди. Однак не дали жодної більш-менш аргументованої відповіді – навіщо це все було потрібно, кому від цього вигідно і чого б це саме медіа в такий неоковирний спосіб мусили поспішно інформувати; якщо засідання суду з питання сумісництва ще взагалі не проводилось.

Наше українське ноу-хау.