Анатолій Тихолаз, для „Детектор медіа” Відгукнутися на пропозицію долучитися до дискусії, започаткованої полемікою В.Піховшека з С.Грабовським на сторінках “Детектор медіа”, я вирішив, долаючий великий внутрішній спротив. Цей спротив було зумовлено як причинами особистими (про що пізніше), так і моральною атмосферою, яка сьогодні панує в українському суспільстві. Адже досі ще не відігрілися тисячі українців, які дням й ночами мерзли на Майдані, виборюючи своє право на чесні вибори. У студентів, котрим на момент “помаранчевої революції” ледь встигли видати паспорти, отриманий на Майдані ковток свободи й досі переповнює молоді легені. Та й для безлічі їхніх дорослих “товаришів по барикадах” участь у пікетуванні порожньої будівлі адміністрації президента стала чи не першим справжнім вчинком у житті.

Все це ще живе в людях, котрі були переконані: якщо з цього шансу змінити своє життя вони не скористаються зараз, іншого вже може й не бути. Вони виборювали нову владу  і лише закінчений цинік міг би в ті дні взяти ці слова у лапки. Сьогодні, коли це словосполучення виключно у лапках і вживається, я не можу позбутися відчуття, ніби в домі повішеного заводять розмову про мотузку. Це й стримувало мене. Постійно казав самому собі: ще не час, люди ще не оговталися, хай хоч сороковини минуть. Я розумію психологічні та моральні мотиви тих журналістів, котрі закликають журналістів дати “новій владі” поволодарювати бодай ритуальні сто днів, не вбивати надію й не квапитися зі страшним:”А король  голий!”

Проте народ  не мале дитя, в нашій країні він споконвіку був і лишається мудріший за владу, тому, напевно, переживе, що “уроки правди” не будуть відкладені на невизначене майбутнє. Тим більше, що, й не очікуючи на журналістів, влада ці уроки дає ледь не щодня. То ж чого чекати? Віддамо належне новій владі  тримала вона суспільство заінтригованим дуже недовго. Вже телевидовища під назвою „призначення нового уряду” та перших відомостей про механізми та принципи “підбору та розстановки” кадрів було достатньо, аби зрозуміти, що розумілося під магічними трьома “П”: професіоналізмом, патріотизмом та порядністю.

Чи треба чекати сто днів, якщо вже за місяць “гуманітарний” віце-прем΄єр примудрився виступити в ролі головного музичного експерта, розповів, чим українське кіно відрізняється від неукраїнського, запропонував “реприватизацію” футбольних брендів, пообіцяв допомогти акціонерам українських телеканалів розібратися, кому скільки акцій належить, й, попри зайнятість перевзуванням міністрів у ковзани та їхнім долученням до театру (почали зі Швейка  аби культурний шок був не надто сильний), примудрився з΄їздити до Варшави на зустріч з майором Мельниченком  каже, “по матеріали”. Відверто кажучи, я, як один з мільойонів українських платників податків, чекав від цього утримуваного на мої гроші чиновника дещо іншого, а саме, піклування про захист моїх громадянських прав та свобод і, скажімо, відповіді на таке актуальне для кожного мешканця країни, у якій і надалі “від суми і від тюрми” не варто зарікатися, запитання, що він зробив, аби в Україні припинилися катування у слідчих ізоляторах та скільки тюрем, які відповідатимуть стандартам об΄єднаної Європи, він найближчим часом збирається побудувати.

Чи варто чекати сто днів, аби пересвідчитися у тому, що знесилена сепаратистськими діями губернатора Кушнарьова Харківщина, нарешті, почне дихати на повні груди під проводом племінника президента? Скільки часу знадобиться віце-премьєру з євроінтеграції, аби він перестав випробовувати на міцність протокольну ввічливість єврочиновників безнастанними погрозами про вступ України у ЄС до початку сівби в країні, де вперше в історії людства зорали землю плугом? Скільки днів треба відвести вчителеві історії, аби він навчився відрізняти мікшер від міксера, а капельмейстера від кабельмейстера? Чи зможе він довести за сто днів, що фундаментальна відмінність між ВВС та УТ-1 полягає в ураженості працівників НТКУ алкоголізмом? Якщо так, то з телебаченням у нас не через сто днів, а вже зараз усе гаразд, оскільки ми з першого дня опинилися “впереди планеты всей”: адже жодних перешкод для вживання алкогольних напоїв для своїх співробітників ВВС не створює.

Скільки чекати з українським Ермітажем? Це ж поки відшукають болото, на якому тисячі кріпаків зведуть київський Петербург, далі нащадки численних дітей президента збиратимуть по усьому світові колекцію вподовж двохсот років... Довга справа й не наш шлях. Кума президента впорається швидше: з національним кінематографом вона вже, вважайте що, розібралася  журналістів просимо не заважати працювати! Добре, що до появи на Володимирській гірці калинового гаю чекати не довго лишилося: старий мер оновленої київської влади пообіцяв до травня впоратися. Отож чого журналістам чекати, якщо влада свої “три пе” уже продемонструвала у повній красі?

На це можна заперечити: все це  “хвороби росту”, кінець-кінцем, народ не Стецьківа з Білозір обирав на виборах, народний президент остаточно відновить здоров’я, зійде на Говерлу, звідти побачить усі тимчасові недосконалості та мікроскопічні прорахунки на шляху розбудови демократичної правової держави й миттєво їх виправить могутньою рукою: не забуваймо, що він козацького роду! Проте, якщо усе, про що досі йшлося, скидалося радше на фарс, то з діями президента стосовно того, аби суспільство, як він казав на Майдані, жило за законом, а не “по понятіях”, усе значно серйозніше.

Йдеться навіть не про стрімке формування української версії путінського “басманного” правосуддя у вигляді горезвісних рішень печерського та дарницького судів. Персональні дії самого президента є такими, що якщо ЗМІ чекатимуть сто днів, на сто перший їх вже може просто не існувати, оскільки кілерами у нас буде займатися спеціальне національне Бюро розслідувань, рішення про створення якого президент вже прийняв особисто. Чого варта одна лише прес-конференція з приводу начебто розкриття справи Гонгадзе! За декілька хвилин президентом було знехтувано засадничі принципи процесуального права та перевищено владні повноваження у повному протиріччі з Конституцією. Затримані, й навіть не заарештовані люди оголошуються “конкретними вбивцями Гії Гонгадзе” не у залі суду, а на прес-конференції вустами президента, котрий, не сходячи з місця, заявляє: “Моя мета, друзі, бачити мою країну країною, де панує верховенство права, де перед законом всі рівні”. А чого варті постійні “доручення”, що їх дає президент генеральному прокуророві, та “звіти” того самого прокурора, котрий зустрічає президента біля трапу літака? Невже й у президента не все гаразд із клятими “три пе”? Можливо, не кожен громадянин повинен бути фахівцем у галузі кримінально-процесуального права, проте президент бодай Конституцію знати зобов΄язаний. Було б непогано, якби він її ще й поважав...

Під час першої спроби прорубати вікно до Європи президент Ющенко сказав, що розкриття справи Гонгадзе для нього  справа честі. Не впевнений, чи варто йому було обтяжувати себе таким моральним тягарем, адже попри те, що вбили Гонгадзе за його прем’єрства, що генерала Кравченка він назвав “офіцером честі”, а самого Кучму в розпал спровокованої вбивством Георгія Гонгадзе кампанії “Повстань, Україно!”  батьком, ніхто й ніколи не покладав на нього і дещиці відповідальності за його смерть. Проте після його прес-конференції, яка дала “зелене світло” PR-активності прокурора Піскуна, відбулося те, наслідки чого сам президент, можливо, сьогодні ще не може до кінця усвідомити.

“Анонсоване самогубство” генерала Кравченка легко може перетворитися на ющенкову “справу Гонгадзе”: адже від того, що самогубство з контрольним пострілом в голову було скоєно не з опозиційним журналістом, а з одіозним міністром одіозного режиму, політичне вбивство не перестає бути політичним вбивством. Ось такий початок... Що робити журналістам? Чекати ста днів?

Думаю, відповіді на ці питання містяться вже у заявленій темі опитування “Детектор медіа” (яке ще триває і не було опубліковане – «ТК»): “Чи можуть бути партнерами, а не опонентами, влада і ЗМІ?” Якщо не ставитися до слів президента Ющенка про те, що його метою є перетворення України на країну, де панує верховенство права, як до зловісного жарту, то відповідь може бути дуже короткою. ЗМІ та влада не мають бути ані партнерами, ані опонентами. Просто ЗМІ мають бути засобами масової інформації, а органи державної влади мають виконувати покладені на них законом обов’язки: як при цьому складатимуться їхні стосунки  то вже проблеми їхнього повсякденного співіснування у суспільстві, невід’ємними і незалежними складовими якого вони є. Нічого окрім цієї банальності висловити неможливо, якщо й надалі оперувати такими пустопорожніми загальниками, як “преса” та “влада”.

З твердженням, винесеним у назву іншого опитування “Детектор медіа”: “у демократичному суспільстві преса і влада  завжди опоненти”, можна погодитися такою ж мірою, як і не погодитися. Очевидно, що опозиційна преса має бути опозиційною до влади: ще одна банальність, яка межує з тавтологією. Натомість чи має бути опозиційною до “влади” газета “Урядовий кур’єр”? Чи не буде це для неї нездійсненним завданням? Очевидно, що опозиційні ЗМІ  завжди опоненти “владі”, лояльні  завжди “партнери”. Проблема полягає у тому, що жодних “ЗМІ” як „опозиційного” чи „лояльного” моноліту у демократичному суспільстві не існує, так само, як, до речі не існує, й ніякої “влади” як такої, якщо, звісно, під “владою” не розуміти український президентський авторитаризм, коли президент дає доручення прокурорам і, за словами віце-прем’єра, буде приймати рішення стосовно подальшої долі футбольних клубів.

Якій владі ЗМІ мають бути партнерами чи опонентами: законодавчій, виконавчій, судовій? Якщо усім цим “владам”, то вони існують в суспільстві не в ідеальних, а у цілком предметних формах, й очолювані цілком реальними особами. Чи можуть на сторінках видання, сповнених “партнерських” почуттів до Ющенка, лунати заклики до відставки Піскуна? Якщо журналіст віддав свій голос на виборах за Ющенка, то чи може він написати, що прес-конференція президента в справі Гонгадзе  це взірець нехтування фундаментальними засадами права? Якщо газета цитує слова спікера парламенту, що події в Україні  це “правовий беспрєдєл”, ця газета  в опозиції до влади, чи, того гірше, здійснює інформаційне кілерство? Як “партнерським” ЗМІ не заплутатися у гілках влади?

У редакційному анонсі від “Детектор медіа”, що передує матеріалу Віктора Мороза, зауважено, що демократичною владою “ми вважаємо команду Віктора Ющенка”. Напевно, така заява не дає підстав позиціонувати “Детектор медіа” як видання, опозиційне щодо “команди Ющенка”. То що ж тепер журналістам “Детектор медіа” робити? Як будувати “партнерські” стосунки з демократичною владою, якщо елементарне оприлюднення інформації про відвідини Оксаною Білозір студії ім. Довженка, або інформація про те, в який спосіб здійснювався “патронат” Миколи Томенка над відбірковим конкурсом на Євробачення, “командою Ющенка” можуть бути витлумачені як типові приклади “інформаційного кілерства”? Проте такою може бути реакція й на будь-яке повідомлення у випуску новин, адже завжди винуватець скандального “інформаційного приводу” буде незадоволений тим, що “таємне стало явним”. Тоді чи мають бути інформаційні програми телебачення або радіо “партнерами” чи “опонентами”? Вони мають бути інформаційними!

На превеликий жаль, впродовж тривалого часу ми були споживачами інформаційної політики, керованої з Банкової. Продукт був хоча й не їстівний, зате вочевидь “партнерський” щодо влади. Поява “каналу чесних новин” встановила природну рівновагу  отримали опонента. Побачивши і, що найгірше, почувши в ефірі журналіста Скрипіна, я заспокоївся  влада нарешті дочекалася на „симетричну відповідь”. Два роки тому, коли влада була “сильна як ніколи”, я на сторінках “Детектор медіа” з маніакальною затятістю попереджав: отримаєте ви зі своєю “інформполітикою” халепу на голову. Чхати вони хотіли на мої пророцтва. Збулося. Проте лежачого не б΄ють, і мене сьогодні вже абсолютно не втішає відставка старого інформполітика Васильєва. Значно сильніше мене непокоїть більш ніж можлива перспектива призначення нового: а що, як Скрипіна призначать?

Я, хоч убий, не розумію захвату, який викликала у Бориса Бахтєєва та обставина, що ганебний лист політиків до журналістів було написано у вигляді “відкритого листа”. Грандіозний демократичний прорив з темряви (перепрошую, з темників) до світла! Якщо “непопулярна” влада коїла свої інформаційні спецоперації “под покровом ночной темноты”, усвідомлюючи, що робить щось нехороше, то демократична влада, здається, щиро розраховує на всенародну підтримку (її лексикою  на підтримку Майдану) навіть таких зразків боротьби за свободу слова, як “відкритий лист”. Борис Бахтєєв пише, що “відкритий лист”, на відміну від “темників”, не передбачає оргвисновків в разі невиконання”. Боюся, з цим він трохи поквапився: вже цілі області осяяло сонцем інформаційної політики нових губернаторів: чого варта одна Рівненщина, очолена старим борцем за плюралізм медіа Червонієм! Перелік областей, де медіа виявилися не гідні високої честі партнерства з новою владою, можна знайти у “Зверненні голови Національної спілки журналістів України” І. Лубченка. Звернімо увагу на дату його оприлюднення  17 лютого 2005 року! Сто днів почекати?

Абсолютно очевидно, що не сприянням “формуванню нової української влади” мають перейматися сьогодні журналісти, а захистом свободи власного слова від влади, не чекаючи, доки вона “сформується” і покаже себе у всій красі. Вже й журналістів потроху почали „ображати силою”, але, звичайно, не підступно, як при старій “непрозорій” владі  у темних під΄їздах, а прямо не злазячи з судової гілки влади: головного редактора газети “Свобода” Ляшка викинули (буквально) з залу храму нового правосуддя  Печерського суду під час винесення рішення про арешт затриманих у справі Гонгадзе (хоча дарма журналістами розкидувалися  президент і так затриманих уже визнав вбивцями). Чи Володимир Бойко часом не замислив підпиляти судову гілку нової влади, оприлюднюючи ці факти? Не хочу блюзнірствувати, хоча, все це - сміх крізь сльози.

Отож, якщо серйозно, як на мене, сама постановка питання про опозиційність чи партнерство медій до влади свідчить про те, що ми досі якщо й не перебуваємо у “допомаранчевій” добі, то воюємо з її примарами. Й замість упереджувати себе проти цілком реальних нових загроз (або старих загроз нової влади), ніяк не можемо вдовольнити накопичене бажання помсти. Про це й свідчить пафос статті С.Грабовського, яка у мене, відверто кажучи, викликала великий сум.

У цьому зв’язку  про особисте.

Зі статті Віктора Мороза я дізнався, що “Сергій Грабовський  чоловік з ґрунтовною філософською освітою”. Оскільки я був аспірантом у той час, коли пан Грабовський здобував філософську освіту, можу собі дозволити заявити, що жоден випускник філософського факультету Київського університету ім. Шевченка ґрунтовної філософської освіти не має (поширюю це і на себе). Проте студентом С.Грабовський був гарним, як, власне, й інший студент того ж факультету  В.Піховшек, на якого зараз цілком можна було б поширити прислів’я: “Якби Піховшека не існувало, його варто було б вигадати”. Інакше з ким би боролися нинішні адепти “партнерської” журналістики?

Екскурс до філософського минулого цих антагоністів паперової драми потрібний тому, що він прояснить мотиви, які мене особисто змусили торкнутися їхньої полеміки. Київське філософське середовище доволі локальне: усі одне одного знають, чудово розуміють, хто чого як філософ вартий, а, головне, на все життя лишаються вписані до цієї філософської системи координат, хоч би чим вони тут і зараз займалися. Багато хто з цих людей вчився й у мене. Нікого з них я своїм учнем ніколи не називав. Якщо хтось із них називав моїм учнем себе  я не відхрещувався, незважаючи на те, подобався мені цей “учень” чи ні: “ми відповідальні за тих, кого приручили”. В. Піховшек називав мене своїм вчителем в безлічі інтерв’ю, мабуть, збиваючи з пантелику читачів, котрі не розуміли, хто я такий взагалі. З цього для мене випливало одне  це мій учень і до його діяльності я ставився уважно й прискіпливо.

Яке ставлення викликала у мене його журналістська діяльність? Я ніколи нікому не прищеплював жодних “поглядів”. Отож погляди, які обстоював Піховшек з екрану, не викликали у мене взагалі жодних емоцій  це його погляди. Нагадаю, що навіть у останніх інтерв’ю, коли Піховшека до цього вже нічого не змушувало, він казав, що є людиною команди Кучми. Робив він це і в часи, коли я в “Детектор медіа” писав свої “листи з далека”, які, м’яко кажучи, дисонували з тим, що говорив Піховшек з екрану: він цілком міг би й утриматися від розповідей про своє учнівство у автора цих антипрезидентських пасквілів. Проте не робив цього.

Що мене як “вчителя” дійсно турбувало, так це те  як він свою справу робить. А оскільки оцінювати його треба було у шкалі цінностей українського “телевізійного простору”, тобто порівнювати з Долгановим, Лапікурою чи Скрипіним, то тут я міг бути цілком спокійний. Я розумію, що, беручи до уваги ментальні особливості представників українського журналістського цеху, не варто очікувати від них об’єктивного визнання його професіоналізму. Ледь не кожен з них впевнений, що і “П΄ятий кут” він вигадав би не гірше, і з “Епіцентром” впорався, і виборчі телемарафони витримав, і сорок з гаком прямих ефірів за два місяці провів би. В “Дзеркалі тижня” Ю.Мостова написала, що після того, як в ефір повернувся О.Ткаченко, вона зрозуміла, що Піховшек  не професіонал. Фантастичне, а, головне, своєчасне прозріння! Це професійне прозріння можна порівняти хіба що з прозрінням моральним, яке знайшло свій вираз у героїчній кампанії психологічного терору з боку побратимів по журналістському цеху “Скажи Піховшеку “ні”. Отож щодо професіоналізму Піховшека розмова, я думаю, марна. Поговоримо про “позицію”.

Але і тут, як я вже казав, говорити нема чого  він її неодноразово і недвозначно висловлював. Вся проблема останніх років президентства Кучми полягала у тому, що його режимові не протистояла реальна опозиція зі своїми мас-медіа. Піховшек мав можливість висловлювати погляди, які він відверто називав своїми. Біда була в тому, що інші своїх поглядів висловлювати не могли. Безумовно, скоєне “інформполітиками” з Банкової ситуацію в українському інформпросторі остаточно перетворило на цвинтар. Але хіба проблема полягала у тому, що в ефірі був Піховшек? Проблема полягала у тому, що в ефірі не було інших! Не було й не могло бути в умовах, коли лідери опозиції спочатку називали президента татом, потім перейшли до абсурдної “конструктивної” опозиції, а коли зрозуміли, що опозицією таки доведеться ставати насправді, створили “Канал чесних новин”, після чого всі питання до Піховшека відпали: як у соцреалістичній драматургії почалася боротьба хорошого з кращим.

І коли сьогодні заходить мова про люстрацію в журналістському середовищі, у мене виникають природні запитання. Якщо здійснювати цю процедуру у відповідності з елементарними засадами права, то, очевидно, критеріями оцінки діяльності журналістів мають бути не погляди, а дотримання принципів журналістської професії. А якщо це так, то перед люстраційною комісією першими мають постати і молоді, і підстаркуваті інформполітики з 5 каналу, оскільки їхня інформаційна діяльність являла собою типовий приклад маніпулятивної пропаганди. Але все це мене мало цікавить через абсолютну нереальність, цікаве інше  чому саме на Піховшека, а не на Ганну Герман, Корчинського чи Джангірова скероване сьогодні вістря жаги помсти?

Адже нинішня президентська кампанія була позначена небаченою досі деморалізацією принаймні в двох середовищах: журналістському і соціологічному. Що може бути більш сюрреалістичне, ніж проведення екзіт-полу (в наших умовах - як засобу громадянського контролю за чесністю підрахунку голосів) структурою, керованою одним з керівників штабу головного претендента на президентську посаду? Коли той самий Піховшек запитав під час телемарафону Анатолія Гриценка, чи вважає він таке явище нормальним, той дав блискучу відповідь, пославшись на те, що він офіцер, і якщо його про таке питають, значить, не розуміють, що таке офіцерська честь! Цікаво, що це було адресоване Піховшеку, який також є далеко не єфрейтором, про що, до речі, теж завжди говорив вголос. Фарс з екзіт-полами ще довго вилазитиме боком українським соціологам. Не краще сталося й з журналістами, серед яких були патріархи незалежної преси, котрі примудрялися в розпал виборчої кампанії переповзати лінію фронту. В цих умовах Піховшек, котрого ніхто за язика не тягнув, в останньому “Епіцентрі” каже, що й надалі готовий бачити в студії Кучму: й це коли від того вже цілими батальйонами розбігалися посіпаки. Якщо за таких обставин єдиний вартий морального осуду – Піховшек, тоді щось у цьому суспільстві сталося з моральними стандартами.

То ж чому, за словами В.Морозова, Сергій Грабовський оголошує “власну війну” професійному й моральному цинізмові саме “пана Піховшека”? Формальний привід відомий: С.Грабовського запросили взяти участь у новій спільній програмі О.Герасим’юк та В.Піховшека “Іду на ви”, від чого той з гнівом відмовився, супроводивши свою відмову закликом (який він великодушно дозволив не сприймати як “директивну інструкцію”) бойкотувати цю аморальну акцію. Тільки в разі такого бойкоту він визнаватиме “за українською журналістикою...право бути “четвертою владою”. Стережіться, панове журналісти, вам загрожує позбавлення звання четвертої влади з боку С.Грабовського! Такої катастрофи українська журналістика ще не знала. Проте це, повторюю, привід. В чому ж причина?

Причина проста  я не дарма казав, що серед філософів усі знають, хто чого вартий: тому щодо Піховшека панові Грабовському замість проголошувати анафеми мудріше було б зберігати горду мовчанку. Серед журналістів поняття “вартий” набуває елементарно оголеного сенсу: хто скільки коштує. Ось вам і весь секрет бучі навколо люстрації в середовищі, де нормою став дрейф спічрайтерів зі штабу до штабу й метаморфози рупорів свободи на речників прем’єрів скомпрометованого режиму. В інтерв’ю “Детектор медіа” Піховшека запитали: чи гроші кишеню не печуть? Думаю, кишеню вони йому не печуть, а гріють, а ось очі багатьом колють. Бо й тут, так само, як і з його політичним кредо, він завжди висловлювався гранично відверто, регулярно оприлюднюючи розмір сплачених податків.

Негарна це річ  рахувати чужі гроші, тим більше, коли не обидві сторони готові до відвертої розмови. Думаю, вже ніколи не буде реанімовано анекдотичну парламентську комісію щодо діяльності “грантоїдів”. Мабуть, з огляду на демократизм нової влади, її члени зараз самим собі бояться зізнатися, що брали в її роботі участь. І правильно  бездарно працювали, бо замість випитувати, скільки кому грошей заплатив який фонд, треба було попросити у журналістів опозиційних медіа медичні довідки про те, яким чином їм вдалося уникнути голодної смерті, беручи до уваги розмір задекларованих ними прибутків. Так що варто вгамувати люстраційний свербіж: запитання “а судді хто?” у цій справі ніяк не уникнути, а прокурорам з журналістського середовища щиро бажаю заробити завдяки „ґрунтовній філософській освіті” бодай стільки, скільки Піховшек сплатив податків.

Піховшекові чомусь наполегливо радять “пересидіти”, “перечекати”, а звістка про його нову появу в ефірі викликала реакцію явно неврастенічну. В чому проблема? Тепер “інформаційний простір” вільний: хай Грабовський виходить у прямий ефір з “Епіцентром”, попрацює років п’ять з новою владою, усі побачать, що таке справжній професіоналізм та моральність і Піховшека просто перестануть дивитися разом з його „Іду на ви”! Жоден з київських філософів, котрі знають одне одного в обличчя (річ не остання на телебаченні) в цю фантасмагорію не повірить. Тож дайте ви Піховшекові спокій: краще розв’яжіть для себе особисто гамлетівське питання „ким бути?” – партнером чи опозиціонером. Добре було б, якби - просто журналістом.

Адже я дуже боюся, що скоро журналістам в Україні стане не до „власної війни” з Піховшеком: з судів їх на вулицю вже викидають. Далі буде... Не хочу наврочити, але досі все, що я накаркав у “Детектор медіа”, збулося. Саме тому ніколи б не став українським політологом. Лишатимуся філософом й усім філософам, котрі тимчасово працюють журналістами, того ж бажаю: принаймні коли здійсниться мрія президента і в країні остаточно запанує верховенство права, зможете втішатися “розрадою філософією”.

Анатолій Тихолаз, для „Детектор медіа”

P.S. від «Детектор медіа». – Жодним чином не коментуючи Поглядів Анатолія Тихолаза, які він виклав у цій статті і з деякими з яких ми погоджуємося, з деякими – ні, зазначимо лише одну річ. Дійсно, нам теж не зрозуміло, чому саме на Піховшека націлено «вістря жаги помсти», а ми би сказали – вістря несприйняття журналістського середовища: як нам здається, у нього справді було багато «побратимів».

Але, все ж таки, заради справедливості, треба зазначити, що, до речі, вслід за самим В’ячеславом Піховшеком, Анатолій Тихолаз, на наш погляд, дещо маніпулює реаліями. Адже щодо Піховшека шановний пан Анатолій веде мову виключно у площині Поглядів В’ячеслава, а щодо Скрипіна – у площині «маніпулятивної пропаганди», якою, начебто, Роман на 5 каналі займався. Тобто, Піховшек за «темниками» від АП розповідав громадянам, виявляється, виключно про власні Погляди, а 5 канал у той же час перекручував Факти? Ну – це вже явна натяжка.

Адже кожен з нас чудово розуміє, що той же бунт журналістів з каналу «1+1» стався не через те, що топ-менеджери програм ТСН та «Епіцентру» ділилися з глядачами власними думками, які розходилися з думками більшості журналістів. Ні, справа була зовсім в іншому: навіть всупереч власним поглядам – хоча б на професіоналізм у журналістиці – ці топ-менеджери, і серед них був і Піховшек, змушували колег замовчувати одні факти і акцентувати інші, або навіть їх створювати у віртуальному та й у реальному просторі, під «телевізійну картинку». Примушували замовчувати одні Погляди та точки зору – і нав’язувати інші… Або, як у Авторському проекті «Епіцентр», розміщували більш-менш об’єктивні журналістські сюжети у маніпулятивний власний коментар, який ну ніяк, за всього бажання, не можна було б означити викладом особистих поглядів. Хоча, втім, навіть у сюжетах Авторського проекту Піховшека «Епіцентр» не обходилося і без відвертого замовчування суспільно важливих фактів, коли, наприклад, у горезвісному сюжеті Лесі Сакади про біографію кандидата в президенти Віктора Януковича не було сказано ані слова про судимості останнього. Ну, і так далі.

Зовсім не погляди Піховшека, Кисельова, Корчинського, Герман, Джангірова та їм подібних когось цікавили та цікавлять, в тому числі – і тих, від кого шановний пан Анатолій волів би побачити медичні довідки (замість них, наприклад, працівники «ТК» можуть продемонструвати свої податкові декларації та звіти про отримані прибутки – це, принаймні, набагато простіше). І зовсім не для того потрібна люстрація, щоб Сергій Грабовський (або хтось інший) міг би замінити В’ячеслава Піховшека. Дискусія про моральність у журналістиці, соціології etc. потрібна виключно для того, аби наступного разу кожен з нас пам’ятав би, що на вільне поводження ми маємо право саме тільки з Власними Поглядами, щиро відстоюючи їх, змінюючи та ін. Усе ж решта – факти, погляди, чужі коментарі та думки – то є не нашою власністю, і намагання їх «привласнити», довільним чином їх інтерпретуючи, монтуючи, приховуючи… – то є професійний злочин і зрада професії, за що ми маємо нести відповідальність.

І втрата, наприклад, права на професію на деякий час – погодьтесь, була б не такою вже й великою карою для тих, хто власними діями дуже активно сприяв тому, аби всі перераховані в тому числі і у тексті Анатолія Тихолаза негативні та навіть огидні речі розквітали на теренах України. Адже ми ж не хочемо сказати, що всіх цих речей не було за минулої влади?! Тільки, на жаль, про них – стосовно тієї, минулої, влади ми та наші автори, і серед них – і Анатолій Тихолаз – могли говорити, за рідкісним винятком, лише в інтернеті. І чомусь ми у «ТК» не пам’ятаємо, щоб хтось із телеведучих за правління Леоніда Кучми міг би так само вільно та натхненно в ефірі загальнонаціональних каналів підкреслювати, що він, наприклад, залишається прибічником Леоніда Кравчука, або Віктора Ющенка, або Анатолія Кінаха – після їхньої, відповідно, поразки на виборах або відставки, як це зараз можуть вони дозволити собі за нової влади.

Тож, на наш погляд, справді виважено ми будемо підходити до всіх нинішніх процесів у нашій країні лише тоді, коли оглядатимемо їх не з точки зору ідеалу (адже ж більшість із нас цього не робили стосовно старої влади, чи не так?), а, принаймні, у балансі «того, як має бути» – з «тим, що було донедавна». А також – і це вже не стосується особисто пана Тихолаза, але стосується багатьох із наших колег – все ж таки враховуючи те, що глядач (читач, слухач) ще й досі пам’ятає, з якими «сміливими» у лапках запитаннями більшість журналістів ще донедавна зверталися до можновладців і як прямо на наших очах ці ж можновладці осміліли – вже без лапок – зараз… Їй-Богу, глядач (читач, слухач) просто відверто сміється, розуміючи, що почуття міри – то дуже важливо, особливо для тих, хто має честь щоразу звертатися до нас з голубих екранів.

Наталія Лигачова, «Детектор медіа»