Протягом минулих років, коли опозиція не мала доступу до переважної більшості ЗМІ, розрахованих на велику аудиторію, трансляція засідань Верховної Ради була для неї одним із небагатьох засобів донести свою позицію до розуміння суспільства. Тому було цілком виправданим, коли, піднімаючися на парламентську трибуну, депутати від тодішньої опозиції зверталися не лише до своїх колег, присутніх у залі, а й до широкої аудиторії радіослухачів. Треба сказати, що тодішні опозиціонери цим не зловживали – принаймні, безпредметних, гаслоподібних виступів, що не мали за своїм змістом жодного стосунку до того, що відбувалося в залі, я тепер не можу пригадати. До того ж, опозиційні тоді депутати мали звичку наводити у своїх виступах для широкого загалу аргументи та факти. Під час виборчої кампанії – й це було цілком зрозумілим – до використання парламентської сесії як ЗМІ вдавалися всі без винятку.

Після завершення президентських виборів, коли політики з табору нової влади– колишньої опозиції отримали можливість бути почутими на лише з сесійної зали, а політики старої влади–нової опозиції таку можливість не втратили, здавалося б, нецільове використання парламентської трибуни мало б відійти в історію. І майже відійшло – якщо не зважати на виступи депутатів від КПУ, що виголошували (і роблять це досі за найменшої нагоди) патетичні, але беззмістовні тексти, розраховані явно не на парламентську аудиторію й явно не на ухвалення в їх результаті парламентських рішень. І так би тривало й надалі, якби тепер цю зброю парламентського пролетаріату не взяли до своїх натруджених рук об’єднані соціал-демократи. Зокрема, Нестор Шуфрич. На пленарному засіданні 17 березня він розповідав просто жахливі речі про справжнє (людиноненависницьке) обличчя нової влади. Про те, яких репресій тепер зазнають ті прості українські люди, які під час минулих виборів мали чи то сміливість, чи то необачність голосувати за Віктора Януковича. От в Одесі сімдесятирічна пенсіонерка та дружина офіцера, загиблого під час виконання службового обов’язку, зазнали брутальних фізичних знущань з боку одеської – суцільно помаранчевої, мабуть – міліції. Шановних пані не пропустили до суду – через те, що вони підтримували на виборах Януковича. Це – перші жертви репресій нової влади, і репресії ці, мовляв, вже вийшли за межі суто політичних утисків. От який жах.

Емоційний виступ пана Шуфрича, як мені здалося, ніяким боком не стосувався питань, що стояли того дня на порядку денному, а отже, був просто-таки криком (а може, навіть зойком) його справедливої душі. А тим часом парламентська трибуна в якості ЗМІ має одну відчутну перевагу. Тут можна не давати повної картини подій, можна не доводити свою правоту. Які там аргументи, які факти, коли влада чинить репресії, й стерпіти цього не можна?! От і з виступу пана Шуфрича залишилися незрозумілими декілька речей. Наприклад: а що то був за суд? Чому згадані ним добродійки неодмінно мусили бути на ньому присутні? Чому їх не хотіли впускати, й як начебто помаранчева міліція обгрунтовувала свою відмову? Як, власне кажучи, та міліція дізналася про те, кого підтримували шановні добродійки на виборах? (У виступі пана Шуфрича я не почув жодного слова про те, що, можливо, вони були якимись активістками.) Як міліція дізналася про те, кого підтримували на виборах ті, кого до судової зали все ж таки впустили? І взагалі: невже в місті, більшість мешканців якого віддали на виборах перевагу Януковичеві, тепер та сама більшість мешканців мільйонного міста позбавлена людських прав? Якщо так, то як це так сталося, що ніхто примудрився того не помітити, окрім пильного пана Шуфрича?

На жаль, я не почув, щоб хтось із владного табору щось заперечив чи, принаймні, навів ті самі запитання, що містяться в попередньому абзаці. Мабуть, спрацювала давня пересторога: не опускатися до того ж рівня, не вв’язуватися в з’ясування стосунків, не уводити засідання Верховної Ради вбік від намічених тем. А дарма – бо багато слухачів могли залишитися впевненими у правоті Шуфрича, у тому, що нова влада чинить-таки репресії проти прихильників Януковича. Оскільки ніхто йому не заперечив. Можна, звісно, виходити з того, що вона, стара влада, позбулася довіри. Але от із тих самих демонстрацій на підтримку футбольного клубу „Динамо” цього не видно – демонстрації виходять доволі чисельними. І це в Києві. А поміж тим, особисто я не можу збагнути, в чому там, власне, справа. Хіба Віктор Ющенко відібрав у когось власність своїм наказом? Ні – справу розглядає суд. І чи не варто було б дочекатися, поки суд винесе ухвалу, а вже якщо вона буде неправосудною (чи навіть просто юридично небездоганною), тоді вже вдаватися до акцій громадського протесту? Чи, може, є поважні підстави вважати, що рішення суду буде неправосудним апріорі? Хотілося б тоді їх почути. Чи не виглядає все це таким чином, ніби власники „Динамо” бояться відкритого судового розгляду справи про його приватизацію? А за компанію й політичні дивіденди хочуть отримати?

Поміж тим, сьогоднішня українська преса (передусім, телебачення) залишає дивне відчуття. Нібито, з'являються на екранах представники опозиції. Тобто, старої влади, яка тепер називає себе опозицією. Хай і не її лідери, якщо згадати, що головним «мотором» процесу є, все ж таки, не публічний Янукович, а й досі не публічний Медведчук. Нібито, від діалогових та публіцистичних форматів на нашому ТБ виникає вже навіть утома. І при всьому тому не полишає враження, ніби стара влада, вона ж нова опозиція, мовчить. Вона не створює інформаційних приводів (окрім тих-таки конкретних, партикулярних конфліктів на кшталт динамівського), не висуває своїх концепцій та програм, не дає оцінок стратегічним, як на її погляд, помилкам влади. Урешті-решт, не висуває претензій. Дехто з пресових аналітиків навіть робить на цій підставі висновки, ніби преса була вільною лише місяць– два після початку помаранчевої революції, а тепер, мовляв, усе повертається до того ж, що й було, – лише зі зміною персоналій… Хоча все ж таки преса має відображати реальні процеси та інформаційні приводи, а не інспірувати їх у якості політичного знаряддя, як це було донедавна. Також вона має ставити реальні запитання з реальних проблем – що, власне, ніхто їй не забороняє – теж на відміну від недавніх часів… А якщо вона цього не робить з причини власного непрофесіоналізму – то це вже, як кажуть, «лікарю, зцілися сам»… Між тим, не полишає відчуття, ніби в самому повітрі раптом почала згущуватися кількість негативного ставлення до нової влади, кількість розчарування. Його навіює сама преса, й навіює саме на рівні емоцій: коли не можна чітко сказати, що саме розчаровує в новій владі, але от розчаровує, і все. Щось, чого не можна схопити й не можна вловити, а отже, не можна довести або спростувати. Таке от ірраціональне відчуття.

Що й дає підстави припустити (поки що – саме припустити), що стара влада–нова опозиція діє в той самий спосіб, до якого звикла. У спосіб непублічний, у спосіб, прихований від громадськості, у спосіб маніпулювання громадською думкою, у спосіб роздмухування якихось дуже часто дрібних і зовсім не значущих помилок нової влади до відчуття відторгнення її суспільством.

Якщо це припущення небезпідставне, це означає одне: вчорашня влада оголосила новій владі звичну для себе війну без правил. За таких умов бажання „не знисходити” й „не виправдовуватися”, „не зв’язуватися” може вже за рік надто дорого коштувати – і владі, й суспільству.

До речі, мабуть, це мають враховувати і ті ЗМІ, які у захваті від буяння «свободи слова» нині займаються критиканством, а не критикою. Які займаються цим щиро, не за політичним замовленням. Але чи виконують вони при цьому справжнє завдання преси: бути контролером влади в ім’я інтересів суспільства, а не токмо заради «красного слівця»?