Він повідомив, що поляки витратили на презентацію своєї культури під час відомого року п’ять мільйонів злотих. Пані Оксана не сказала, скільки бодай приблизно витратить Україна, бо не знала. Запевнила, що колись це таки стане відомо разом з іншими подробицями. Поки що громадськість може втішатися, що незнайома з ними так само, як і міністерство культури.

Врешті, навіть плану заходів ще нема, зізналася міністр. Хоч на сайті її відомства можна прочитати про існування “Попереднього плану”, але годі знати, що в ньому написано. Тим часом, у прес-релізі для журналістів Мінкульт пропонує таку концепцію року: представити “сучасну Україну, проникнуту духом помаранчевої революції, країну, що об’єднує різні культури, даруючи світові своє власне бачення того, що прийнято називати різноманітністю в культурі”.

З цією метою розглядається питання щодо можливості оголошення відкритого конкурсу для молодих митців для участі в заходах року. Гм... Рік починається, а міністерство лише “розглядає питання” про конкурс? Та й у світі, як не крути, “прийнято вважати різноманітністю в культурі” не лише єдиний колір, навіть якщо він помаранчевий...

З іншого боку, в Оксани Володимирівни дійсно “залізне алібі”: на посаді міністра вона працює всього місяць, тож елементарно не дійшли руки до всього. І хто не знає, як попередня влада переймалася нашою культурою - не тільки за кордоном, а й в себе вдома, хай першим кине в неї камінець. Тяганина з поверненням римо-католицькій громаді костелу святого Миколая в Києві, під дахом якого прописаний і зал органної музики, – тільки один з прикладів “спадщини”, яку отримала міністр. Аж ніяк не її “заслуга”, що рік Польщі відзначався у нас майже камерно, не порівняти з розголосом і помпезністю попереднього року Росії. На концерт провідного камерного оркестру Польщі “Sinfonietta Cracovia”, що відбувався одразу ж після прес-конференції обох міністрів у Національній філармонії, публіка зовсім не ломилася. Врешті, хто про нього знав, де в Києві можна було побачити рекламу, належну колективові такого рівня?

Тепер же на жіночі плечі міністра скинули тягар нашого культурного представництва в найближчому “вікні у Європу”. Однак чи вдасться новій українській владі взяти культурний реванш роком України в Польщі, сьогодні виглядає аж надто риторичним запитанням. Рік починається 11 квітня, але що то буде за рік – така собі культурна таємниця.

Зараз, принаймні, відомо, на що саме зверне увагу держава для ще більшого зміцнення українсько-польської дружби: на традиційні заходи нашої діаспори в Польщі “Фестиваль української культури” і “Лемківську ватру”; на 190-річчя Михайла Вербицького – творця національного гімну України, що народився на території сучасного Малопольського воєводства; на 110 ювілей Бориса Лятошинського, основоположника сучасної української музики і Заслуженого працівника культури Польщі; на те, що 2005-ий - рік пам’яті сталінської операції “Вісла” - має стати роком “нашого остаточного замирення”. Попри усю повагу до перелічених імен і дат, таки замало як на гідне представництво української палітри на берегах Вісли.

- Будуть виступати наші театри, будуть молодіжні і кіно-програми, презентуємо класичну і сучасну музику, - пообіцяла міністр Білозір. Скільки саме імпрез, які імена, колективи тощо журналісти в Оксани Володимирівни так і не випитали. Мужнє плече шляхетно підставив колезі міністр Домбровський: -- Це не проблема України, бо у вас багате культурне життя, і саме ви обираєте найцікавіші спектаклі і артистів. Це ми маємо клопіт – бо все треба робити з певним випередженням. Але заявляю, що ми це зробимо. Пані міністр повинна лише вибрати з розмаїття української культури те, що, на її думку, найкраще відповідає помаранчевій атмосфері року.

Проблема вибору – вона завжди найважча, надто коли застала зненацька. Хоч ще жевріє надія: а раптом той колір виявиться щасливим не лише для революції, а й для нашого мистецтва в Польщі? Пообіцяв же польський міністр, що все зробить.