Напевне, я була єдиною, хто в цей вечір опинився у столичному Будинку Кіно більш-менш випадково й не вповні поінформовано. Оскільки ті сотні киян, котрі спокійно й чемно, без тісняви "перепусток" біля входу і черг до гардеробу, займали місця у Червоному залі, чудово знали, навіщо вони прийшли саме сюди. Розмаїття глядачів нового документального фільму режисера Романа Ширмана було переконливим: здається, представники усіх соціальних "прошарків" вирішили провести вечір саме тут (ні, каюсь, не було "крайніх" – бомжів і Міністра культури), натомість бабці у вечірньо-театральних строях, студенти з дітьми в рюкзачках, витончені дами з брильянтами у вушках, директори кінотеатрів, сиві правозахисники, журналісти, вельможного вигляду пани – сиділи й стояли (так, попід стінами й у проходах), слухали, жваво реагуючи протягом півторагодинної прем’єри. Відчуття того, що тут відбувається щось вкрай неординарне, не полишило мене і тоді, коли представляли творчу групу, й після закінчення перегляду, нуртуючи загадкою: що тримає тут разом цих людей – пам’ять про Параджанова чи цікавість до того, що зробив Ширман?

Врешті, вже після перших десяти хвилин фільму ця постановка питання здалась задрібною й занадто меркантильною. Оскільки усе в цій стрічці відбувалось з тією мірою художнього й людського такту, про який ми вже призабули і біля телеекрану, і в кінотеатрах. Ширман ні на крок не заступив у царину сентиментальності чи банальної мемуаристики: його візія Параджанова базувалась на тому, що ми й так добре знали, чули, читали, врешті – бачили. Та усі фрагменти стрічки змонтовані й декоровані так, що хвилина за хвилиною, кадр за кадром глядач, всміхаючись, регочучи, розчулюючись, завмираючи в очікуванні відомого анекдоту "від чи про Параджанова", згадував, чому протистояв цей гумор. Нічого пафосного про совітську систему, ніяких занадто педальованих фактів про суди, тюрму, хвороби – а жах світу, в якому довелось сміятись і творити Параджанову, просочувався крізь неймовірні колажі, фотографії, кадри кінохроніки й власне фільмів. Сухуваті обертони ледь стриманої української самого Ширмана, характерний скрипучий акцент Параджанова, схвильованість інтонацій тих близьких, хто про нього розповідав, – й іронічна "псевдодитяча" анімація Радни Сахалтуєва із вкраплення музичних фрагментів створили органіку фільму про спротив сміхом. І уся захована майстерність монтажу, уся режисерська палітра прийомів, увесь міліметраж в подачі почуттів проявили особливу силу в тому, що щем і трем втрати Параджанова зал відчув буквально на останньому кадрі, в останніх словах: сміялись, коли дивились і засльозило, коли пішли титри.

Коли ж оплески відгриміли, коли пан Роман Ширман знову вийшов на сцену, він сказав декілька фраз, що "підсвітили" бачене ще одним сенсом. По-перше, подякував колегам з каналу "Інтер", котрі надали відеоапаратуру для перегляду, бо в Домі Кіно потрібної не виявилось. По-друге, побажав творчій групі, щоб колись вони зібрались у тому ж складі, отримуючи і гонорари, і "постановочні". Прагматично? Анітрохи. Оскільки в титрах стрічки йде надпис: "Міністерство культури України, 2004". Скидається на жорстоку іронію нової системи: фільми Параджанова усе ще пам’ятають мільйони, тисячі пам’ятають щось про Параджанова, а от хто ще, крім сотень киян, яким пощастило побувати на прем’єрі, матиме змогу побачити фільм Ширмана? Хто знатиме, що ця чудова документальна стрічка взагалі існує? І де той системний (державницький!) механізм, який продемонструє такі українські стрічки українському ж (не столичному!) глядачеві? Котрий потенційно може почати не лише жертвувати і не тільки копієчку за такий перегляд.

"Я армянин, живший в Грузии, сидевший в русской тюрьме за украинский национализм", – так казав про себе Сергій Параджанов. За український націоналізм тепер працюють вповні безкоштовно цілі знімальні групи з набором ну дуже різних національних прізвищ. Здається, українська ідея, замішана на доброму гуморі, знову потребує злих сліз...