Учасники конференції виявляли глибоке занепокоєння станом ЗМІ в Україні (це і досвід виборчої кампанії 2004 року, і кроки нової влади). Однак саме нині, в період можливості публічного обговорення насущних проблем, формування нової (не нової?!) політики в медіа, напередодні парламентської виборчої кампанії, з’явився шанс провести зміни в медійній системі України. І проґавити цей час – просто згубно. Як влучно висловився експерт Міжнародної Федерації журналістів Олівер Моні-Крьола – залізо треба кувати, доки гаряче.

Ключовими для обговорення були питання: 1) статус журналіста та професійної етики; 2) редакційна політика, незалежність та безпека журналіста; 3) роздержавлення та реформування власності у сфері ЗМІ.

Статус професійного журналіста – означилося як перше питання у ході обговорення.

Голова НМПУ Сергій Гузь у своїй доповіді наголосив, що в законодавстві України немає суттєвого розподілу між журналістами, піарниками та політтехнологами: „Самі журналісти досі не виробили чітких критеріїв, за якими громадяни могли б відрізняти журналістику від інших професій. Наслідки такого стану справ – загроза люстрації, яка може вилитись у переслідування за політичні погляди, девальвація етичних норм, загроза жорсткого законодавства щодо ЗМІ”. Саме тому, як наголосив Сергій Гузь, журналісти мають розробити свої власні механізми самоконтролю та регуляції. Для обговорення був представлений проект Угоди про статус журналіста, єдину прес-карту та колективний захист права журналіста та власників ЗМІ. Спільної думки досягли у тому, що прес-картки мають бути двох видів: для стажерів та професійних журналістів. Кваліфікаційна комісія, на думку учасників обговорення, мусить бути створена для контролю за порядком видачі „ПРЕС-КАРТ”, також має опікувались питаннями підвищення кваліфікації журналістів. Угода передбачає детальний механізм видачі, порядку зміни, умови відкликання „ПРЕС-КАРТ”.

Питання розроблення єдиних етичних стандартів журналістів, на думку члена комісії з етики Тетяни Котюжинської, у тому, що існує потреба в узгодженні норм кодексів етики, яких нині є два: Кодекс професійної етики українського журналіста, прийнятий Національною спілкою журналістів України, та Кодекс, прийнятий журналістською ініціативою „За чисті вибори”. Проблема у тому, що положення цих кодексів суттєво відрізняються.

Редакційна політика та захист умов праці журналістів безпосередньо залежить від економічних умов праці журналістів. „Якщо журналіст незадоволений редакційною політикою і поставлений у такі умови, що не може працювати, то він має право звільнитися з користю”, - наголошував Єгор Соболев, член Комітету Київської незалежної медіа-профспілки, розповідаючи про право журналіста на звільнення як одну з ключових проблем захисту прав журналістів. у своєму виступі він навів три можливі варіанти „корисного” звільнення. Перший передбачає механізм, який має закладатися у відносинах журналіста і власника, – право публічного обговорення умов звільнення. Другий механізм, який враховує досвід Франції, – звільнення у зв’язку зі зміною власника та редакційної політики. У такому випадку для журналістів передбачається велика компенсація, відшкодування заробітної плати за кілька місяців. Але у цьому разі велике значення має встановлення прозорих контрактів з роботодавцем та легалізація заробітної плати. І третій механізм передбачає створення колективних угод.

Для захисту прав журналістів та покращення економічних умов праці Кирило Хорошилов, член Комітету КНМП, виокремив такі пропозиції: „Перше – це система тарифікації, яка би враховувала кваліфікацію та досвід роботи журналіста. Друге – це легалізація трудових стосунків у ЗМІ. Уряд і профспілкові організації мають розпочати негайні консультації. У разі їхнього успіху, ми б могли чітко визначити, що на першому етапі вносяться зміни в систему оподаткування ЗМІ та журналістів, далі фіксується мінімальна зарплата і потім вводиться система тарифікації журналістів. Третє – однакове пенсійне забезпечення для всіх журналістів та соціальний захист”.

У контексті розгляду питань про Редакційну політику, обговорювалася і потреба відкритості інформації про власників ЗМІ.

Як зазначила у своїй доповіді медіа-юрист Антоніна Черевко, прозорість такої інформації запобігатиме монополії на ЗМІ та допоможе захистити громадський інтерес. Тож, за словами Черевко, щороку та на початку передвиборчої кампанії має бути оприлюднена: інформація про засновників, про те, чи мають вони певні частки в інших ЗМІ, інформація про рекламодавців та редакційна політика. Антоніна Черевко наголошувала й на необхідності відокремлення поняття редакційної політики від суміжних понять: „Загальні принципи інформаційної діяльності (до яких належать об’єктивність, чесність, неупередженість тощо), етичні принципи журналістики (які включають положення уже зазначених кодексів етики) та редакційний статут (внутрішній документ кожної редакції, що визначає умови праці, порядок роботи, заробітну платню). А от редакційна політика – це спрямованість видання, його світоглядна система, яка підтримується ЗМІ, симпатії та антипатії, у тому числі й політичні”.

Однак така теза викликала дискусію. Алі Сафаров, директор аналітико-правового відділу

Української асоціації видавців періодичної преси зауважив: „Мені не цікаво, чому ЗМІ бреше: тому що його власник Пінчук чи Медведчук. Мені потрібна об’єктивна інформація”. У відповідь на цю репліку Тетяна Котюжинська наголосила, що брехня є неможливою відповідно до загальних принципів інформаційної діяльності, що не стосується редакційної політики. Сергій Гузь обстоював позицію, що оприлюднення і визначення редакційної політики зможе загнати журналістів у жорсткіші рамки роботи. „А що робити, якщо під час передвиборчої кампанії, коли позиція видання вже оприлюднена, ЗМІ з огляду на певні події захоче змінити свою редакційну політику?” – зауважував С.Гузь. ЗМІ мають чітко визнати, яких симпатій тимаються, наполягала Т.Катюжинська, а не вводити в оману читачів, однак це не стосується новин, які мають бути незаангажовані. Особливо це важливо для телебачення, оскільки ліцензії мають видаватися з розрахунком на відмінність редакційної політики.

І нарешті третя проблема – роздержавлення. Це питання хвилювало усіх. Адже серед учасників конференції було багато представників державних та комунальних видань. Противників ідеї роздержавлення не було. Обговорення торкалося механізмів та методів роздержавлення, аби цей процес став безболісним для працівників державних видань. Журналісти державних ЗМІ розповідали про існуючі проблеми, а юристи та експерти – про шляхи поступового роздержавлення. Була запропонована ідея проведення експерименту: роздержавлення деяких ЗМІ, які потім мали б стати практичним прикладом для інших видань.

Учасники конференції виступили із заявою з приводу смерті Юрія Кравченка. У заяві, зокрема, йшлося: „Журналісти Національної Конференції стурбовані смертю головного свідка у справі Гонгадзе. Незадоволені непрофесійною роботою Генеральної прокуратури щодо розслідування справи вбивства Гонгадзе та передчасних заяв про її розкриття, та щодо захисту свідків. І вважаємо, що Президент не мав би робити передчасних заяв, що ускладнюють хід слідства та дезінформують громадськість. Ми вимагаємо об’єктивного розслідування справи та притягнення до відповідальності не лише виконавців, а й замовників”. Підсумком роботи Конференції стало прийняття Маніфесту.