„Детектор медіа” отримала електронною поштою текст В’ячеслава Піховшека, яким він продовжує дискусію, започатковану нами опитуванням “В демократичному суспільстві преса і влада – завжди опоненти!”. Публікуємо його без коментарів під запропонованою самим автором назвою. Чекаємо нових, в тому числі – і контр-думок від наших читачів.

14 березня стартує новий телевізійний проект під назвою „Іду на Ви” - авторський телепроект ведучих Ольги Герасим’юк і мій. Автор „Детектор медіа” Сергій Грабовський у статті „Хто насправді хворий: влада чи журналістика?” (04.03.2005) згадує про наше запрошення йому до участі у майбутніх дискусіях і супроводжує його наступним коментарем: „якщо хтось... згодиться гратися за правилами Піховшека, я особисто вважатиму вітчизняний журналістський цех тяжко хворим на ще одну недугу: безпринципність”.

Наше запрошення заступнику головного редактора „Сучасності” було продиктоване бажанням представити, серед інших, і його точку зору на процеси в країні. Коментар Грабовського дозволяє мені від першої особи розшифрувати, якими будуть „правила Піховшека”. І висловитися на тему статті Грабовського – про взаємовідносини влади і преси в сучасній Україні.

Правила „Іду на Ви” – прозорі у природному смислі цього слова. Тема кожної програми – той чи інший суспільно значущий процес в Україні. Мета програми – викладення точок зору учасників програми на цей процес, його аналіз, мозковий штурм – і прогноз розвитку цього процесу. Подія або ланцюжок подій цікаві як докази чи ілюстрації певного процесу, а не самі по собі.

За задумом, телепроект – прес-клуб. Це означає, що ми чекаємо на провідних авторів-журналістів. Крім, самозрозуміло, політиків з протилежними позиціями – яких ми теж чекаємо.

Тема програми буде повідомлятися журналістам заздалегідь. Оскільки хронометраж ніколи не буде „гумовим”, ретельна і прискіплива підготовка всіх учасників телепрограми є запорукою того, що тему буде всебічно і вичерпно проаналізовано, а позиції всіх будуть представлені повноцінно та естетично.

Ефір прямий, тож монтаж неможливий.

Роль ведучих – модератори дискусії.

Тепер щодо теми взаємовідносин нинішньої преси і нинішньої влади. Щодо влади попередньої, то я мав зобов’язання перед нею як член команди Кучми; тому ніколи не позиціонував себе в якості опозиційного чи анти-владного персонажа. Щодо влади нинішньої, то подібних зобов’язань не маю, що дозволяє займати вільнішу позицію.

Сама тема взаємовідносин „преса-влада” свідчить, як правило, про те, що щось негаразд у цих взаємовідносинах. В останній ситуації – після появи сумновідомого листа з підписами представників вже нової влади, режиму Ющенка. Частина колег-„підписантів” цього листа, зокрема, Анатолій Кінах, Володимир Литвин та Борис Тарасюк, заявила про його помилковість, частина, як Микола Томенко у „Детектор медіа”, назвала його текст не зовсім коректним.

Залишається сподіватися, що лист політиків залишиться єдиним прикладом в своєму роді – після того, як представники нової влади нарвались на жорстку реакцію журналістів.

У різкому тексті Грабовського пресу звинувачено у некомпетентності та невігластві, у тоталітарному мисленні і безпринципності. Вважати так - право автора, що, з іншого боку, кореспондується із правом його читачів мати власні позиції.

При цьому виключається тільки одне – якщо хтось є принциповим адептом тоталітарної системи. Таких – як і публічно оголошених представників інших меншин – в українській журналістиці не помічено.

Влада і преса можуть бути союзниками і партнерами у певному суспільному процесі. В тому випадку, коли цього бажає влада і окремі журналісти та ЗМІ. Влада і преса можуть не бути союзниками і партнерами у певному суспільному процесі – в тому випадку, якщо вони цього хочуть. Влада і преса можуть бути ворогами у певному суспільному процесі – в тому випадку, якщо вони себе так позиціонують. Влада і преса можуть не бути ворогами у певному суспільному процесі – преса при цьому залишається критичною стосовно влади.

Це означає, що преса визнає успіхи влади і критикує владу за її невдачі. Це означає, що преса може критикувати невдачі гіпертрофовано, і завдання демократичної влади є таку критику сприймати стерпно. Це означає, що преса може, але не зобов’язана пропонувати власні рецепти вирішення суспільних проблем, які влада ще не вирішила. Може, але не зобов’язана.

З чого починається цензура? Сподіваюся, що ніхто не поставить під сумнів мою належну кваліфікацію щодо того, аби знайти відповідь на це запитання? Вона починається не з того, що хтось пише „темники”. „Темники” – це упорядкована, системна візантійщина, її кульмінація, якщо завгодно. Цензура не починається із листів про інформаційне „кіллерство”. Цензура починається з того, що хтось комусь каже – не говори про це, ще не час, давай пізніше.

Справа преси – ставити запитання, навіть якщо вони когось ображають. Навіть якщо якийсь журналіст менш компетентний за іншого. Справа преси давати всі суспільно значущі точки зору – але і допомагати владі подивитися на себе з боку, навіть жорсткими виразами.

Яка може бути реакція влади? Неадекватна – як попередньої. Криком „а ты кто такой!». Адекватною – корегуванням поведінки, політичної лінії. Слід сказати, що будь-яка влада боляче сприймає критику – але розумна влада не може не внести корективи у свою поведінку, якщо стикається із критикою аргументованою, ешелонованою. І коли Грабовський запитує: що, „ленінська “Правда” 1917 року та гітлерівська “Фьолькішер беобахтер” 1932 року – хіба вони не знищували не те що надію на демократію, а власне демократію у своїх країнах” – він свідомо пересмикує факти. Не можна порівнювати стан преси в згадані Сергієм Грабовським часи і в тих країнах – зі станом медіа в Україні кінця ХХ –початку ХХ1 століття. Гадаю, ніхто не сумнівається, що у Геббельса при словосполученні “помилка у „Фьолькішер беобахтер” рука таки тягнулася до того ж, що і при слові „культура”. В то же час, безумовно, українська преса пережила цензуру – і вона лише вчиться бути вільною.

Справа мудрої преси – якнайшвидше стати вільною. Стати професійною, компетентною. Справа мудрої влади – змиритися із труднощами зростання преси, бути терпимою до них, сприяти пресі. Інакше ми дуже швидко повернемося назад на півроку – і повірте, не матиме значення, кого це хвилюватиме більше – Піховшека, Грабовського, чи тих, кого він критикує.